Джек Лондон - Біле Ікло

Розділ ІV

Стіна світу

На той час, коли вовчиця стала залишати барліг, вирушаючи за дичиною, вовченя вже як слід засвоїло закон, що забороняв йому підходити до входу в печеру. Цей закон наполегливо й не раз прищеплювали йому морда й лапа вовчиці, а крім того, у ньому самому поступово розвинулося почуття страху. Ніколи протягом короткого печерного життя не зустрічав він нічого страшного, але все-таки страх жив у ньому. Це була спадщина предків, що перейшла до нього через тисячі й тисячі життів, спадщина, отримана їм безпосередньо від Одноока й вовчиці, до яких це почуття страху своєю чергою перейшло від усіх попередніх поколінь вовків. Страх! Спадщина первісного світу, якого не уникнути жодній живій істоті. Отже, сіре вовченя знало, що таке страх, але не розуміло, звідки він береться. Можливо, воно мирилося з ним як з одним із життєвих обмежень, тому що вже довідалося, що такі обмеження існують. Із голодом воно вже встигло познайомитися, і коли виявилося не в змозі втамувати його, зрозуміло, що означає позбавлення. Твердий дотик печерної стіни, різкий поштовх материнської морди, хворобливий удар її лапи, невгамовний голод дали йому зрозуміти, що не все в житті дозволене й можливе, що існують обмеження та перешкоди. Ці обмеження й перешкоди були законами: підкоряючись їм, можна було уникнути болю й жити щасливо.

Малюк, звісно, не обмірковував цього питання з людського погляду. Він тільки розділив усі предмети на ті, які роблять боляче, і ті, які не роблять боляче. І, розділивши їх таким чином, він уникав того, що завдає болю, – обмеження й перешкоди, – і насолоджувався тим, що є гарного та приємного в житті.

От чому, підкоряючись закону, установленому його матір’ю, і спонуканню невиразного й незрозумілого почуття страху, він намагався триматися подалі від входу в лігво. Вхід як і раніше залишався для нього світлою білою стіною. Коли мати була відсутня, він здебільшого спав, а прокинувшись, лежав тихо, намагаючись придушити верескливий плач, що лоскотав горло.

Одного разу, лежачи таким чином, він почув якийсь дивний звук коло світлої стіни. Він не знав, що це була росомаха, яка стояла біля входу, тремтіла від власної сміливості й обережно обнюхувала вміст печери. Вовченя знало тільки, що запах був незнайомий, якийсь незрозумілий, а тому невідомий і страшний, позаяк невідомість була одним із найголовніших складників, що становили страх.

Шерсть настовбурчилася на спині сірого вовченяти, але він не ворухнувся. Яким чином він здогадався, що з появою цієї істоти, котра сопе, варто наїжачитися? Попередній досвід не міг допомогти йому в цьому; то було просто безумовне вираження страху, що жив у ньому, для якого в його власному житті не було підстав. Але разом зі страхом прокинувся в ньому інстинкт самозбереження. Вовченя зазнало неймовірного жаху, але й далі лежало нерухомо, не видаючи ані звуку, заклякле, скам’яніле, напівмертве. Повернувшись додому, вовчиця загарчала, обнюхавши слід росомахи, потім кинулася в барліг і стала пестити вовченя й лизати його з незвичайною ніжністю.

Але у вовченяті діяли та розвивалися ще й інші сили, з яких головною було зростання. Інстинкт і закон прагнули від нього покори. Розвиток вимагав непокори. Його мати й страх спонукали його триматися подалі від світлої стіни. Ріст – це життя, а життя завжди прагне світла. І не було сили, здатної приборкати могутній приплив життя, що зростало у ньому з кожним шматком проковтнутого м’яса й з кожним новим подихом. Скінчилося тим, що одного чудового дня страх і покора відступили перед натиском життя, – і вовченя поповзло до виходу.

На відміну від інших стін, з якими йому доводилося мати справу, ця стіна, здавалося, відступала в міру того, як він наближався до неї. Його ніжна мордочка не зустріла ніякої подоби твердої поверхні, коли він несміливо висунув її вперед. Речовина стіни виявилася проникною та прозорою, як світло. І оскільки будь-яка властивість у його очах негайно ж набувала видимої форми, то він увійшов у те, що вважав стіною, і занурився в речовину, з якої вона складалася.

Це було справді дивовижно. Він ліз крізь тверде тіло, і в міру того як просувався вперед, світло яснішало. Страх спонукав вовченя повернутися, але натиск життя штовхав його далі. Несподівано він опинився перед входом у печеру. Стіна, усередині якої він, на його думку, перебував, раптом ніби відступила перед ним на величезну відстань. Світло зробилося до болю яскравим, засліплюючи його. Вовченяті запаморочилося в голові, щойно воно раптом побачило простір, який відкрився перед ним. Очі стали машинально пристосовуватися до нього, намагаючись уловити пропорції, що збільшилися. Спочатку стіна відсунулася за межі його поля зору. За мить він знову побачив її, але помітив, що вона сильно віддалилася. Зовнішній вигляд її теж зовсім змінився: тепер вона стала набагато різноманітнішою, ніж була колись, на ній з’явилися дерева, які облямовували річку, гори, що височіли над деревами, і небо, що височіло над горами.

Сильний страх охопив вовченя. Перед ним був жах невідомого. Він улігся на порозі печери й поглянув на навколишній світ. Він був дуже наляканий. Усе було незнайомим, а отже, і ворожим йому. Шерсть наїжачилася на його спині; губи ледве стиснулися, намагаючись видати загрозливе й люте гарчання. Усвідомлюючи свою безпорадність і жахливе становище, малий вовк кидав виклик усьому світу.

Нічого не сталося. Він і далі дивився, і від цікавості забув свій страх і перестав гарчати. Він почав розрізняти найближчі предмети – відкриту частину річки, що виблискувала на сонці, засохлу сосну біля обніжжя схилу, і самий схил, що підіймався просто до нього й кінчався двома футами нижче від порога печери, на якому він лежав.

Досі вовченя прожило все своє життя на гладкій поверхні. Малюк жодного разу не зазнавав болю від падіння й не знав, що це таке. Ось чому він сміливо зробив крок уперед. Задні ноги його залишилися на порозі, тоді як передні зробили рух, і він упав сторч головою. Він боляче забився носом об землю й заверещав. Потім вовченя покотилося вниз схилом і кілька разів перевернулося. Його охопив панічний жах. Щось невідоме й люте схопило його своїми пазурами, готуючись завдати йому страшного удару. Цього разу страх переміг силу зростання, і вовченя запищало, як перелякане цуценятко.

Невідоме несло його до якогось незнаного жаху, і він не переставав верещати й пищати. Це відчуття зовсім не було схоже на той страх перед незнаним, який він