Анна Джейн - Кров і попіл, Анна Джейн

Частина восьма : Зникнення Софії

Лео сидів у своєму кабінеті, коли двері різко відчинилися, і до кімнати вбіг Карло.

— Біда, бос.

Лео підняв на нього холодний погляд.

— Що сталося?

Карло перевів подих.

— Софія зникла.

В кімнаті повисла тиша.

— Як це сталося?

— Вона поїхала на зустріч із якимось інформатором у порту й не повернулася. Телефон відключений, ніхто її не бачив.

Лео стиснув кулаки. Софія Ломбардо була не просто журналісткою — вона стала для нього чимось більшим. А тепер вона зникла.

— Россі?

— Можливо. Але є й інші варіанти.

Лео підвівся.

— Ми знайдемо її.

Марко та Ліонель вже чекали його в машині.

— Порт закритий, але я знайшов камери відеоспостереження, — сказав Ліонель, передаючи Лео планшет.

На екрані вони побачили, як Софія заходить у складське приміщення. Через кілька хвилин до будівлі під'їхав чорний фургон, а потім — темрява.

— Викрали, — підсумував Марко.

— Хто міг це зробити? — спитав Лео.

— Якщо це Россі, вони дадуть про себе знати. Якщо ні…

Лео знав, що варіантів небагато.

— Ми перевіримо кожен слід.

Наступного ранку на порозі клубу "Luna Nera" залишили конверт.

Всередині — зім’ятий листок і фотографія.

На фото була Софія, зв’язана й побита.

А на листку всього три слова:

"Зупини війну,  Лео"

Карло глянув на нього.

— Це Россі?

Лео похитав головою.

— Ні. Вони б не грали в такі ігри.

— Тоді хто?

Лео відчув, як у нього холодіє кров.

— Вітторіо.

Вітторіо Мартеллі, його власний дядько, завжди мріяв про владу. І тепер він використав Софію, щоб змусити Лео підкоритися.

— Він хоче, щоб я зупинив війну та відступив, — сказав Лео, стискаючи фотографію.

Карло нахмурився.

— Що будемо робити?

Лео підняв погляд.

— Готуватися до бою.

Він більше не міг вагатися. Софія була в руках ворога.

І він поверне її, навіть якщо для цього доведеться пролити море крові.

Лео стояв перед дверима маєтку Вітторіо. Він не хотів говорити — хотів діяти. Але якщо Софія ще жива, він не міг ризикувати.

Двері відчинилися, і перед ним постав Вітторіо у дорогому сірому костюмі.

— Леонардо, радий бачити тебе.

Лео не витратив жодної секунди. Він ударив дядька в обличчя, і той похитнувся, але втримався на ногах.

— Де вона? — холодно спитав Лео.

Вітторіо провів пальцями по губі, витираючи кров, і посміхнувся.

— Ти все ще такий гарячий. Проходь, поговоримо.

Лео неохоче зайшов у дім.

— Я знаю, що це ти, — сказав він, сідаючи навпроти Вітторіо в темному кабінеті.

— Це не так просто, племіннику, — відповів Вітторіо. — Я не викрадав Софію. Але я знаю, хто це зробив.

Лео примружив очі.

— Говори.

Вітторіо нахилився вперед.

— Россі. Але не сам головний клан, а одна людина всередині нього.

— Хто?

— Лоренцо Россі.

Лео стиснув кулаки. Лоренцо — молодший брат голови клану Россі, імпульсивний, жорстокий, любитель кривавих розправ.

— Навіщо йому це?

— Він хоче використати її як важіль. Якщо ти не здасися, він уб’є її.

Лео встав.

— Де вона?

Вітторіо вказав на карту міста.

— Старий завод за межами міста. Але тобі варто бути обережним. Це пастка.

Лео подивився на дядька, намагаючись зрозуміти, чому той допомагає йому.

— Чому ти кажеш мені це?

Вітторіо зітхнув.

— Бо я не хочу, щоб Россі виграли цю війну.

Лео зібрав людей. Він не міг чекати.

— Ми йдемо сьогодні вночі.

Карло, Ліонель і Марко підготували зброю.

— Це пастка, — попередив Ліонель. — Але якщо ми підемо розумно…

— Ми не залишимо їм шансів, — завершив Марко.

Лео зарядив пістолет.

— Ми заберемо Софію. Живою.

Темна ніч сховала їхній підхід до заводу.

Ліонель нейтралізував охоронців біля входу.

— Чисто.

Вони рушили всередину.

У головному цеху стояв Лоренцо Россі, тримаючи Софію під дулом пістолета.

— Нарешті, Мартеллі, — усміхнувся він. — Я думав, ти прийдеш раніше.

Лео підняв пістолет.

— Відпусти її.

Лоренцо притиснув пістолет до її скроні.

— Вона мені ще потрібна.

— Ти вже програв, — сказав Лео.

Лоренцо засміявся.

— Це ти так думаєш?

Раптом зі всіх боків вискочили озброєні люди.

— Чорт, — прошепотів Карло.

Лео не відвів погляду від Лоренцо.

— Останній шанс. Відпусти її.

Лоренцо натиснув на курок.

Пролунав постріл.

Але це був не пістолет Лоренцо.

Куля влучила йому прямо в лоб.

Він повільно впав на підлогу.

Позаду стояв Кастелло з пістолетом у руці.

— Завжди радий допомогти, бос.

Люди Россі заколивалися, не знаючи, що робити без свого лідера.

Лео не гаяв часу.

— Вогонь!

Люди Мартеллі відкрили стрілянину.

Коли все закінчилося, Лео кинувся до Софії.

— Ти в порядку?

Вона ледве трималася на ногах, але усміхнулася.

— Тепер так.

Він обійняв її, відчуваючи, як її серце б’ється так само швидко, як і його.

Війна тривала.

Але цього разу — він не мав наміру програти.

Коли все закінчилося, склад був залитий кров’ю. Люди Лоренцо лежали мертві, а залишки його людей тікали в темряву.

Лео підтримував Софію, поки Карло оглядав територію.

— Треба йти. Поліція може бути тут будь-якої хвилини.

Ліонель кивнув, витираючи кров із обличчя.

— Хай чорт забере цього Лоренцо. Але що буде далі?

Лео підняв погляд.

— Ми зробили те, що мали зробити. Тепер чекаємо реакції Россі.

Він не сумнівався: вони не залишать це просто так.

У машині Софія сиділа на передньому сидінні, стискаючи пальці.

— Я думала, що вони мене вб’ють, — прошепотіла вона.

Лео зосередив погляд на дорозі.

— Я не міг цього допустити.

Вона подивилася на нього.

— Навіщо ти це зробив? Ти ж знав, що це пастка.

— Бо ти для мене важлива.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍