Донна Тартт - Таємна історія

нісенітниці. Як же я постійно лякався! Десь за два місяці до цього ми з моїм другом Клоуком забігали туди по дорозі зі школи святого Єремїї, коли йшли працювати над проектом з історії. Допрацювалися до велетенського рахунка в Oak Bar, але втекли не розплатившись. Ну, ти в курсі, хлопчачий такий вік. І ось тепер я знову сюди завітав, разом із батьком.

— Тебе впізнали?

— Угу, — понуро відповів Банні. — Я здогадувався. Але ставилися по-людськи. Не сказали нічого. Тільки прикріпили старий рахунок до нового.

Я спробував уявити цю картину: у костюмі-трійці старий батько напідпитку збовтує своє шотландське віскі чи що там було в його чарці. І Банні. На вигляд трохи пухкенький, але за цією пухкістю ховається мускулатура, що обросла м’ясом. Дебелий хлопчина. Такі в школі грають в американський футбол. І син, якого потайки хочуть усі батьки-чоловіки: великий, добродушний, не надто інтелектуал, любитель спорту, дарувальник вітальних штурханів та оповідач бородатих анекдотів.

— То він помітив? — спитав я. — Твій батько?

— Нє-а. Сидів п'яний як чіп. Навіть якби я стояв із протилежного боку шинкваса, він би не звернув на це уваги.

До нас знову наближався офіціант.

— А от і наша Прудконіжка, — зайнявся своїм меню Банні. — Ти вже вирішив, що їстимеш?

— Що це в тебе таке? — поцікавився я, нахиляючись ближче роздивитися його напій. Посудина була завбільшки з маленький акваріум, у ній хлюпалося щось яскравого коралового кольору, з барвистими соломинками, паперовими парасольками та скибочками фруктів, що стирчали зі склянки під найхимернішими кутами.

Банні дістав одну з парасольок і облизав її.

— Ой, чого тут тільки немає. Ром, журавлиновий сік, кокосове молоко, трипл-сек, персиковий бренді, м’ятний лікер, може, ще щось — я не в курсі. Скуштуй. Смачно.

— Ні, дякую.

— Нумо.

— Та все гаразд.

— Давай.

— Ні, дякую, мені не хочеться пити, — відбивався я.

— Я його вперше спробував два літа тому на Ямайці, — поринув у спогади Банні. — Бармен на ім’я Сем заколотив його для мене, примовляючи: «Три порції — і ти не знайдеш звідси виходу». Хай мені чорт, я й справді не знайшов. Бував колись на Ямайці?

— Та давненько туди не заносило.

— У своїй Каліфорнії ти, може, й звик до всіх ваших пальм, кокосів і такого іншого. Мені це страшенно подобається. Купив собі рожевий у квіточку костюм для плавання. Намагався вмовити Генрі скласти мені компанію, але той відмовився, заявив, що на Ямайці ні грама культури, хоча, мені здається, це неправда, у них там навіть є маленький якийсь музей.

— Ви з Генрі добре ладнаєте?

— А то! — Банні відкинувся на спинку стільця. — Ми жили в одній кімнаті. На першому курсі.

— І він тобі подобається?

— Аякже-аякже! Але в одній кімнаті з ним нелегко. Терпіти не може шуму, терпіти не може компашок, терпіти не може безладу. Через це неможливо заманити до себе дівчину послухати Арта Пеппера[37], якщо ти розумієш, про що я.

— Мені здається, він трошки грубуватий.

Банні здвигнув плечима:

— Він такий, який є. Бач, його макітра варить інакше, ніж у нас із тобою. Десь постійно витає в хмарах зі своїм Платоном абощо. Багато ішачить, сприймає себе надто серйозно, вивчає санскрит, і коптську, і ще парочку придуркуватих мов. Я йому торочу: Генрі, якщо ти збираєшся й надалі марнувати свій час та гризти щось інше, крім греки (я от особисто вважаю, що вона і ще британська англійська — це все, що потрібне чоловікові), то краще купив би собі аудіоуроки Berlitz і студіював би французьку. Знайшов би собі маленьку танцівницю канкану. Вулє-ву куше авек муа[38] й усе таке.

— Скільки мов він знає?

— Я вже збився з ліку. Сім чи вісім. Він же навіть ієрогліфи вміє читати.

— Ух ти.

Банні захоплено похитав головою.

— Цей парубок — справжній геній. Міг би працювати перекладачем в ООН, якби схотів.

— Звідки він родом?

— Із Міссурі.

Останню репліку Банні промовив із таким кам’яним обличчям, що мені здалося, він жартує. Я розсміявся.

— А що? Ти гадав, він виходець із Букінгемського палацу чи щось таке?

Я знизав плечима, і далі сміючись. Генрі був настільки особливий, що взагалі не в’язався з жодним конкретним місцем.

— Еге ж, — правив далі Коркоран, — зі «Скептичного штату». Сент-луїський хлопчина, як і старий Том Еліот[39]. Батько — якийсь будівельний магнат, причому, якщо вірити моїм кузенам із Сент-Луїса, не без грішків за душею. Правда, від Генрі ти не дізнаєшся про рід занять його батька анічогісінько. Поводиться так, ніби й сам не знає і йому абсолютно байдуже.

— Ти бував у нього вдома?

— Жартуєш? Він такий потайний, що можна подумати, бере участь у Мангеттенському проекті абощо. Але я знайомий із його мамою. Зустрілися випадково. Вона проїжджала Гемпден по дорозі в Нью-Йорк, а я натрапив на неї, коли та гуляла першим поверхом у Монмуті й розпитувала в людей, де кімната Генрі.

— Яка вона?

— Гарненька. Чорнява, синьоока, як і Генрі, норкова шуба, надто густа помада й усе таке, якщо тобі цікава моя особиста думка. Дуже молода. Генрі — її єдина дитина, і вона його обожнює. — Він нахилився вперед і стишив голос: — Його сім’я просто неймовірно заможна. Мільйони й мільйони. Заробили вони їх недавно, але бакс — то бакс, ти ж мене розумієш? — Він мені підморгнув. — До речі. Збирався спитати. На які бариші живе твій татусь?

— Нафта, — відповів я. А що? Це майже правда.

Банні аж роззявив рота, і його губи утворили маленьку охайну букву О.

— У вас свої свердловини?

— Одна, — поскромничав я.

— Але ж хороша?

— Ну, так кажуть.

— Овва, — похитав головою Банні, — Золотий Захід.

— До нас він був добрий, — підтримав я його думку.

— Ну й ну, — мало не присвиснув він, — а мій — усього лишень президент паршивенького старого банку.

Мені раптом закортіло змінити тему розмови, хай би це й було шито білими нитками, бо ми ступили на надто непевний ґрунт.

— Якщо Генрі й справді із Сент-Луїса, де він набрався свого розуму?

Питання здавалося геть невинним, але Банні несподівано скривився.

— У дитинстві з Генрі сталась одна дуже неприємна історія. Його збила машина чи щось таке, але він мало не помер. Пару років не ходив до школи, займався з репетиторами вдома, і тривалий час він практично постійно не вставав з ліжка. Лишалося тільки читати. Схоже, він один із тих, хто читає на рівні студента ще у дворічному віці.

— Збила машина?

— Ну, по-моєму, якось так. Навіть не скажу, що то могло бути. Він не надто охоче