Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

Кіті почула, як заклацали кігті по містку — й побачила, як скулився Якуб.

— Сер, — тихо сказала вона, — нам дуже жаль вашого автомобіля. Слово честі...

— Тоді чому, — поцікавився чарівник, — ви побігли навтьоки, а не залишились на місці, щоб узяти на себе відповідальність?

— Пробачте, сер, — ледве чутно прожебоніла Кіті. — Ми перелякались...

— О, як мудро! Неміадесе... ГЬдаю, Чорної Молотарки їм буде досить?

Кіті почула тріскотіння довжелезних пальців і замислений голос:

—А на якій швидкості? Вони менші за середню вагу.

— Гадаю, на досить суворій. Еге ж? Автомобіль був надзвичайно дорогий. Попрацюй з діточками як слід...

Чарівник, напевно, вирішив, що його роль у цій справі закінчена. Він обернувся і, не виймаючи рук з кишень, пошкутильгав назад до хвіртки.

Може, вони ще встигнуть утекти... Кіті смикнула Якуба за комір:

—Тікаймо!

Обличчя в хлопця було мертвотно-бліде. Кіті ледве розчула його слова:

— Не варто. Не встигнемо...

Він облишив її футболку й стояв, безпорадно опустивши руки.

Зацокотіли кігті:

— Обернися до мене, дитинко...

На мить Кіті спало на думку, що можна покинути Якуба й тікати самій. Перебігти місток, заховатись у парку... Та їй тут-таки стало соромно — і за цю думку, і за себе саму. Вона обернулась і вирячилась просто тварюці в обличчя.

— Отак буде краще. Для Молотарки потрібен зоровий контакт...

На мавпячому писку демона не було помітно жодної злоби, хіба що легка нудьга.

Подолавши страх, Кіті благально підняла руку:

— Будь ласка, не мучте нас!

Жовті очі вибалушились, чорні губи сумно випнулись:

— Боюся, що це неможливо. Я дістав наказ — покарати вас Чорною Молотаркою, — і не можу не виконати його... без величезної небезпеки для себе. Невже ви хочете, щоб мене кинули в Полум’я Знищення?

— Правду кажучи, саме цього я й хочу..

Демон, мов кіт, крутнув туди-сюди хвостом, зігнув ногу й почухав внутрішній бік протилежного коліна довгим кігтем.

— Безперечно. Що ж, становище прикре. Прикре для нас усіх. Тож не марнуймо часу...

Демон підняв руку.

Кіті вхопилася за Якубів стан. Крізь тіло й матерію вона відчувала калатання його серця.

Між розчепіреними пальцями демона з’явилося колечко сірого диму, яке полинуло до них. Кіті ще встигла почути Якубів вереск, побачити червоногаряче полум’я всередині колечка, а потім їй в обличчя вдарило жаром, і все померкло.

6

— Кіті... Кіті!

— М-м...

— Прокидайся! Пора!

Кіті підняла голову, моргнула, здригнулась — і отямилась. Навколо лунав гомін театрального антракту. В залі горіло світло, перед сценою опустилася велика фіолетова завіса. Публіка розпалася на сотні окремих червонолицих людей, які поволі пробиралися між рядами. Хвилі звуку напливали й бились об скроні, наче прибій об скелі. Дівчина труснула головою й поглянула на Стенлі, що перехилився через бильце крісла сусіднього ряду й насмішкувато дивився на неї.

— Ой! — збентежено зойкнула вона. —Так-так, я готова.

— Торбина! Не забудь торбину!

— Хіба я щось колись забувала?

— А хіба ти колись засинала серед білого дня?

Відсапнувши, Кіті прибрала з чола довге пасмо волосся, нахилилася за торбиною — й тут-таки встала, щоб пропустити чоловіка, який протискався до виходу. Потім рушила вслід за ним. На мить вона перехопила Фредів погляд, та в його очах, як і завжди, важко було щось розібрати. Проте Кіті вдалося помітити в них легеньку посмішку. Закопиливши губки, дівчина вибралася в прохід.

Усі проходи в партері були залюднені: хто поспішав до буфету, хто — до туалету, хто — до морозивниці, що стояла біля стіни. Просуватися в будь-якому напрямку було важко: все це нагадувало Кіті ринок худоби, де череду повільно женуть лабіринтом з бетонних стовпів та металевих дротів.

Вона глибоко зітхнула й поринула в людське стадо, то бурмочучи вибачення, то спритно працюючи ліктями. Вона пробиралася між животами й спинами до виходу з залу.

На півдороги хтось торкнув її за плече. Обернувшись, вона побачила усміхненого Стенлі.

— Що, вистава тобі не сподобалася?

— Звичайно, ні. Бридня та й годі.

— Ні, зо два цікаві моменти там були.

— Для тебе — звісно.

Стенлі присвиснув, удаючи подив:

— Зате я не хропів на роботі.

— Робота, — зітхнула Кіті, — лише починається.

Стиснувши зуби, з розпатланим волоссям, вона вивалилась нарешті в бічний коридор, що йшов навколо залу. Тепер вона сердилась на себе саму — і через те, що заснула, і через те, що так легко піддалася на кпини Стенлі. Він завжди помічає в ній будь-які вади й користується цим, тож і остання пригода тут збільшить його перевагу. Кіті нетерпляче труснула головою: хай йому грець — зараз нема на таке часу.

Вона опинилася в фойє, звідки численні глядачі виходили надвір — випити чогось холодненького й помилуватись літнім вечором. Небо було темно-синє, сутінки потроху густішали. Будинки навпроти були обвішані барвистими прапорцями й плакатами на честь майбутнього державного свята. Бряжчали келихи, лунав людський сміх. Крізь натовп мовчки, пильно озираючись довкола, пройшли троє молодиків.

Біля рогу будівлі Кіті поглянула на годинник:

—У нас п’ятнадцять хвилин.

— Тут є кілька чарівників, — обізвався Стенлі. — Бачиш оту стару, що перехиляє джин? Оту, в зеленому? В її торбині щось є. Аура нівроку потужна. Можна поцупити.

— Ні. Діймо за планом. Починай, Фреде.

Фред кивнув. Дістав з кишені своєї шкіряної куртки сигарету й запальничку. Пройшов ще трохи вперед — так, щоб було видно провулок, — і, закурюючи, оглянув його. Задоволений побаченим, він майнув у провулок, не оглядаючись. Кіті й Стенлі рушили за ним. Провулок був повен крамниць, барів та ресторанів. Багато людей гуляли тротуарами, дихаючи свіжим повітрям. Діставшись до наступного рогу, Фред витяг ще одну сигарету й зупинився, щоб запалити її й водночас ще раз роззирнутися довкола. Цього разу він примружив очі і розвальцем подався назад. Кіті й Стенлі тим часом заклопотано роздивлялись вітрини — щаслива парочка, що тримається за руки. Фред пройшов повз них.

— Сюди прямує демон, — тихо мовив він. — Заховай-но торбину.

Минула хвилина. Кіті й Стенлі мило вуркотіли, оглядаючи розкішні перські килими. Фред вивчав букети в сусідній вітрині. Кіті краєм ока спостерігала за вулицею. З-за рогу, насвистуючи військовий марш, вийшов низенький підстаркуватий добродій — сивий, ошатно вбраний. Кіті тихенько позирнула на Фреда. Той майже непомітно хитнув головою. Кіті й Стенлі залишилися біля вітрини. У провулку з’явилася леді