Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

на свою склянку і не без здивування побачив, що готовий. Дав її Ллойдові, і той пішов до бару. Ллойд джину не шкодував, і у Вітні вже приємно шуміло в голові.

Знову вони якийсь час пили мовчки, дивилися на захід сонця.

— Що чути про того Каллена? — урешті спитав Вітні.

— Нічого. Фігня якась і все. Я ні хріна не чув, Баррі ні хріна не чув. На всіх трасах — і сороковій, і тридцятій, і другій, і сімдесят четвертій, і на I-15 — ні хріна. І на дрібніших теж. Усюди сторожу поставили — і ні хріна. Він десь у пустелі, і якщо він ітиме поночі і знає, куди йде, то проскочить. Та і яка різниця узагалі? Що він їм розкаже?

— Не знаю.

— От і я не знаю. Про мене, так хай би йшов собі.

Вітні почувався незатишно. Ллойд був небезпечно близький до того, щоб знову почати критику начальства. Вітні ставав п’яніший і радів із того. Може, скоро він набереться духу сказати те, з чим прийшов.

— Я тобі зараз щось скажу, — мовив Ллойд, нахилившись до Вітні. — Він уже видихається. Ти чув таке, бля? У восьмому інінгу[172] він видихається, а в передбаннику жоден хуй йому на заміну не готується…

— Ллойде, я…

— Ще по одній?

— Та мабуть.

Ллойд знову налив. Він дав склянку Вітні, і коли той надпив, його пересмикнуло: там був практично нерозбавлений джин.

— Видихається… — повернувся Ллойд до того, чим закінчив. — Спочатку Дейна, потім Каллен оцей. Та і його власна жінка — бере та й стрибає. Ти думаєш, те, як вона наїбнулася з пентхаусу, входило в його плани?

— Не слід про таке говорити!

— І Чувак-Сміттєбак. От поглянь, скільки він сам-один накоїв. Із такими друзями й ворогів не треба, правда? От що мені цікаво знати…

— Ллойде…

Ллойд хитав головою.

— Я цього всього не розумію! Усе так добре йшло — акурат до тієї ночі, коли він прийшов і сказав, що бабуся у Вільній зоні померла. Сказав, що зникла остання перешкода на нашому шляху. А тут як понеслося!

— Ллойде, серйозно, нам не слід говорити…

— От я зараз просто не знаю. Ми можемо наземним походом узяти їх, мабуть, навесні. А до того — ну ні фіга не можемо. Але ж до весни Бог їх знає, що вони там заготують, розумієш? Ми збиралися завдати їм удару до того, як вони нам якийсь веселий сюрприз придумають, а тепер ніяк не можемо. Плюс — Боже, спаси нас і помилуй — тепер нам ще за Бачка треба думати. Він же там у пустелі лазить, і я просто переконаний…

— Ллойде! — тихо, здушено промовив Вітні. — Послухай!

Ллойд стурбовано схилився до нього.

— Що? Що таке, старий?

— Я навіть не знав, чи стане мені духу тебе спитати, — сказав Вітні. Він мимоволі стискав свою склянку. — Ми з Тузом, Ронні Сайксом і Дженні Енґстрьом… Ми тікати будемо. Хочеш із нами? Боже, я мабуть, зовсім глузд розгубив, що тобі таке кажу… ти ж такий близький до нього.

— Тікати? А куди вирушаєте?

— Мабуть, до Південної Америки. У Бразилію. Мабуть, того буде досить, — він замовк, борючись із собою, тоді продовжив. — Багато хто йде. Ну, може, не так уже багато, але дехто йде, і з кожним днем більше. Вони не вважають, що Флеґґ зможе перешкодити. Хтось іде на північ, до Канади. Але мені там холодно, ну його на хрін. Але мені точно треба рвати кігті. Я б і на схід пішов, та боюся, що вони мене спіймають. А коли б я знав, що прорвуся…

Вітні різко зупинився й жалісно подивився на Ллойда. То було обличчя людини, якій здається, що все зайшло занадто далеко.

— Твоя правда, — сказав Ллойд тихо, — я на тебе не настукаю, старий.

— Просто… просто тут зараз усе погано, — нещасним голосом сказав Вітні.

— Коли збираєтеся? — спитав Ллойд.

Вітні підозріливо примружився.

— А, нехай, забудь, що я питав, — сказав Ллойд. — Ще по одній?

— Ще ні, — відказав Вітні, дивлячись у свою склянку.

— А я собі наллю, — Ллойд пішов до бару. Спиною до Вітні він промовив: — Мені не можна…

— Га?

— Не можна! — різко відповів Ллойд і розвернувся до Вітні. — Я йому зобов’язаний. Багато чим. Він мене з такого витяг у Фініксі… і відтоді я з ним. Здається, навіть довше. Іноді здається, що я завжди був з ним.

— А то.

— І тут іще одне. Щось він мені поробив — чи розуму додав, чи що. Не знаю, що це, але я вже не той, що був, Вітні. Зовсім не той. До… до нього… я був просто шісткою. А тепер я тут у нього питання рішаю, і роблю це як слід. Мені здається, я краще думаю. Так, він додав мені розуму. — Ллойд підняв камінь із червоною плямою з грудей, кинув на нього короткий погляд, відпустив. Витер руку об штани, наче торкнувся чогось брудного. — Розумію, що я і зараз не Ейнштейн. Усе маю записувати, що робити, бо забуду. А коли він стоїть за мною, я можу віддавати накази, і здебільшого все вдається. Перед тим я тільки виконував накази і попадав. Я змінився… і змінив мене він. Так, здається, що все тривало довше, ніж насправді… Коли ми прибули до Веґаса, тут було лише шістнадцять людей. Серед них — Ронні, Дженні і бідолаха Гек Дроґан. Вони чекали його. Коли ми прийшли в місто, Дженні Енґстрьом стала на свої гарненькі коліна і цілувала його чоботи. Певне, вона тобі в ліжку про це ніколи не казала, — він хитро всміхнувся до Вітні. — Тепер вона хоче тікати. Ну, я її не винувачу, і тебе теж. Але не вийде, що це зіпсує хорошу справу, нє?

— А ти лишишся?

— До кінця, Вітні. Де він — там і я. Я йому зобов’язаний.

Він не додав, що достатньо вірить у темного чоловіка, щоб не сумніватися: Вітні і всі решта скоріше закінчать на хрестах, ніж якось інакше. І було тут ще дещо. Він тут друга особа після Флеґґа. А ким він буде в Бразилії? Ну, Вітні з Ронні обидва розумніші за нього. Вони з Козирним Тузом тоді опиняться в шістках, а Ллойдові це було не до вподоби. Колись він би й не заперечував, але ж усе змінилось. А коли вже в голові щось міняється, то, як він бачив, воно здебільшого міняється назовсім.

— Ну, у нас усіх це могло би вдатися, — незграбно