Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

яку принесла С'юзен, щоб її порятувати. Однак під час цієї коротенької розповіді Берлінґейм спохмурнів і похитав головою.

— Та хіба ж це не схоже на чудо? — допитувався поет.

— Занадто схоже, — відказав Генрі. — Не маю жодного бажання брати під великий сумнів цю історію, Ебене, чи розбивати твої надії; цю дівку занапастив опій, я згоден, і може бути так, що все, що вона каже, правда, як Святе Письмо. Але отам біля річки стоїть пара надгробків, один біля одного; на одному написано Поулін Мітчелл, а на другому — Елізабет Вільямс. І я присягаюся, що ім'я Джоан Тоуст ніколи не згадувалось у цьому домі, принаймні я його не чув. Єдина дівка, до якої, як я знаю, він женихався, — це сама С'юзен Воррен, із якою ми всі час од часу розважалися. Не бачив я поблизу і пляшечок з опієм, хоча, може, він його згодовує їй потайки. Мені так здається, що вона почула про Джоан Тоуст від твого слуги — у нього надто довгий язик. Ну, а щодо решти, то це була лиш байка, щоб видурити в тебе трохи срібла; коли це їй не вдалося, вона стала вдавати, що принесла жертву, сподіваючись, що за другим разом їй більше пощастить. Хіба ж ти не казав, що вона весь вечір провела на кухні разом із твоїм слугою?

— Так, провела, — визнав Ебенезер. — Але мені так здається, що…

— Ну, що ж, — розсміявся Генрі, — зрештою, ще невідомо, хто кому більше заморочив голову, чи С'юзен тобі, чи навпаки, і якщо Джоан Тоуст десь тут, то ми її знайдемо. А тепер розкажи-но мені про свої пригоди: присяй-бо, ти наче років на п'ять постарів, відколи я тебе востаннє бачив!

— І на те були причини, — зітхнув Ебенезер, і хоча його думки були зайняті Джоан Тоуст, він стисло, як міг, розповів про зустріч з Бертраном на борту «Посейдона», про втрату грошей, які його слуга програв, про те, якого лиха він зазнав від залоги корабля, і про те, як його схопив Томас Паунд. Щоразу, як Ебенезер розповідав про якусь свою чергову пригоду, Берлінґейм хитав головою чи впівголоса щось спочутливо промовляв; при згадці про Томаса Паунда він аж скрикнув од подиву — не тільки тому, що був вражений цим збігом, але й тому, що це означало, що Куд заручився підтримкою губернатора Віргінії Ендроса, який винайняв Паунда для охорони узбережжя.

— А втім, це не так уже й дивно, — сказав він, дещо порозмисливши. — Між Ендросом і Ніколсоном більше немає тієї симпатії, що була колись. Але тільки уявити — ти потрапив у лапи Паунда! Цей чорний здоровило Боабділ ще й досі плаває з ним?

— Старший помічник, — здригнувшись, відповів поет. — Святий Боже, якого жаху він нагнав на борту «Кіпріотки»! Оту саму дівку, про яку я розповідав, що за нею я подерся аж на бізань, він розкрив, наче устрицю. Який я був радий, взнавши, що вона заразила цього демона якоюсь болячкою!

— Та ти й сам її ледь не підчепив, — спокійно нагадав йому Берлінґейм. — І то вже не раз, а двічі. Хіба ти не бачив той висип на шкірі в С'юзен Воррен?

— Але ж ти й сам…

— Розважався з нею, — закінчив Берлінґейм. — Але ж я знаю не одну забаву з жінками. — Вражений розповіддю, він потер підборіддя. — Я і раніше чув про кораблі зі шльондрами, але гадав, що то все моряцькі байки.

Ебенезер провадив далі й розповів про таємну змову Паунда з капітаном Мічем з «Посейдона», але при тому нічого не згадав про таємний щоденник Джона Сміта, відклавши це на потім, і завершив свою розповідь оповідкою про те, як їх стратили і як, врятувавшись, вони натрапили на Дрейкпекера і Куассапелага, короля анакостинів.

— Це просто вражаюче! — вигукнув Генрі. — Твій Дрейкпекер — то невільник з Африки, я не маю жодних сумнівів, але цей Куассапелаг — чи ти знаєш, хто він такий, Ебене?

— Якийсь король піскатавеїв, так він сказав.

— Він і справді король, недружній до нас! Минулого червня він убив одного англійця на ім'я Лайл, і його взяли під арешт і віддали під нагляд полковнику Воррену в окрузі Чарлз, який тоді був ще вірним другом Куда. Однієї ночі Воррен відпустив цього дикуна на волю з якоїсь дивної причини, і його за це усунули з посади, але відтоді вони Куассапелага більш не бачили. Подейкують, що він намагається підбурити піскатавеїв проти Ніколсона.

— Це було б і справді жахливо, якби було правдою, — мовив Лауреат, — але я мушу сам за нього поручитися, Генрі; мені б хотілося, щоб наші мерілендські плантатори бодай вполовину були такими ж шляхетними, як він. Однак стривай, і скажи мені, перш ніж я продовжу розповідь: що ти взнав про сера Генрі Берлінґейма, свого предка?

Берлінґейм зітхнув.

— Нічого нового, окрім того, що я знав ще в Плімуті. Ти пригадуєш, як я казав, що «Діярій» розподілили на частини між католиками з прізвищем Сміт? Отож першим з них був Річард Сміт, що мешкає тут, у графстві Калверт, і є головним дозорчим лорда Балтимора. Щойно я тут влаштувався та розкрив свою присутність Ніколсону, як одразу ж заходився збирати різні частини, щоб Куд і його спільники змогли стати перед судом. Але коли я дістався Діка Сміта і назвав йому пароль, що мені дав губернатор…

— Він сказав, що Куд, вдавшись до якихось хитрощів, уже давно забрав його частину, — розсміявся Ебенезер.

— Дідько, твій жарт не дуже вдалий! Дік Сміт спробував допомогти своїм приятелям католикам, призначивши їх заступниками дозорчого, але після смерті губернатора Коплі Куд, скориставшись із цієї нагоди, підняв ґвалт, що то все підступи папістів, і, влаштувавши гармидер у маєтку Сміта, усе там перетряс. Але як ти довідався про це?

Ебенезер витягнув з кишені декілька складених аркушів щоденника, що залишились у нього.

— І як тут самому не навчитися плести інтриги, маючи такого чудового навчителя? Тут ти вже нічого не прочитаєш, але ці сторінки належать тому самому документу, про який ти розповідаєш.

Берлінґейм жадібно вхопив їх і підніс до ліхтаря.

— О Боже! — скрикнув він. — Таж тут заледве можна слово прочитати!

— З Протоколів Асамблеї — так! — погодився Ебенезер. І він розповів,