Майн Рід - Вершник без голови

— Який одяг?

— Смугасте покривало на плечах і капелюх на голові. То були мої речі. Коли б не наш обмін, я міг би подумати, що там лежу я сам. То був Генрі Пойндекстер.

І знову крізь гомін збудженого натовпу прохоплюється тяжкий стогін.

— Говоріть далі, сер, — спонукає підсудного оборонець. — Розкажіть, що ви побачили ще.

— Коли я доторкнувся до тіла, то відчув, що воно холодне й заклякле. З цього я зрозумів, що вбитий пролежав там досить довго. Кров уже запеклась і стала майже чорна. Принаймні так мені здалося в сутіні — сонце на той час ще не зійшло.

Я міг би помилитися щодо причини смерті й подумати, що його вбили, відтявши голову. Та я пам'ятав і про постріл, почутий уночі, й мені спало на думку, що, крім тієї рубаної рани, десь на тілі має бути ще одна — від кулі. І мій здогад виявився слушним. Коли я перевернув тіло горілиць, то одразу помітив на серапе дірочку, навколо якої розпливлася кров. Тоді я підняв край серапе й заглянув під нього. На грудях убитого була темна пляма — отже, туди й влучила куля. Але такої ж рани на спині я не знайшов і зрозумів, що куля, мабуть, лишилася в тілі.

— То ви вважаєте, що смерть заподіяла саме куля, а голову відтяли вже потім?

— Майже напевне так. Якщо смерть і не настала відразу, то не більш як через кілька хвилин чи, може, навіть секунд.

— Ви кажете, що голова була відтята. Тобто — зовсім відокремлена від тіла?

— Зовсім, хоча й лежала впритул до нього, так наче після того ні до неї, ні до тіла ніхто не торкався.

— А краї рани були рівні, як від гострої зброї?

— Так.

— Ви не могли б сказати, яка то була зброя?

— Як мені здалося, сокира чи, може, великий мисливський ніж з важким обушком.

— Чи не помітили ви, яким чином було відтято голову: одним ударом чи кількома?

— Може, й не одним. Але не видно було, щоб рубали ще і ще. Мабуть, перший же удар був такий замашний, що його стало досить чи майже досить. Його завдали з потилиці, під прямим кутом до хребта. З цього я зрозумів, що бідолашний юнак уже тоді лежав долілиць.

— Чи не виникло у вас підозри, хто і з якої причини міг учинити такий страхітливий злочин?

— Тоді — ні, ані найменшої. Я був такий нажаханий, що й думати ні про що не міг. Просто очам своїм не вірив. А коли трохи заспокоївся і зрозумів, що Генрі Пойндекстера таки вбито, то спочатку подумав на команчів. Але ж скальпа з нього не зняли, й навіть капелюх на голові лишився.

— І ви вирішили, що то були не індіанці?

— Так.

— А хто б то ще міг бути, ви тоді подумали?

— Ні, тоді не подумав більш ні на кого. Я ніколи не чув, щоб Генрі Пойндекстер мав ворогів — ні в цій околиці, ні деінде. Але потім у мене виникли деякі підозри. Не розвіялись вони й тепер.

— Розкажіть про них.

— Я заперечую проти такого ведення допиту! — озивається прокурор. — Нам зовсім ні до чого знати про підозри обвинуваченого. Цілком досить і того, що ми терпляче слухаємо його вельми правдоподібну історію.

— Нехай говорить далі, — велить суддя, запалюючи нову сигару.

— Розкажіть, як ви повелися потім, — провадить оборонець. — Що зробили, коли виявили все те, про що оце розповіли?

— Спершу я навіть не знав, що робити, — такий був приголомшений. Я не мав сумніву, що вчинено вбивство і що Генрі Пойндекстера вбито саме тим пострілом, який я чув уночі. Але хто ж міг у нього вистрілити? Звісно, не індіанці — цього я був певен. Тоді я подумав: а може, його вбив якийсь грабіжник заради здобичі. Але й це було так само не схоже на правду. Моє мексиканське покривало коштувало добру сотню доларів, і грабіжник неодмінне забрав би його. А воно лишилося, так само як і інші речі, що їх мав при собі молодий Пойндекстер. Здавалося, ніхто нічого не чіпав. Навіть годинник був на місці, в кишеньці, і закривавлений золотий ланцюжок на шиї… Тоді я вирішив, що юнака, напевне, вбили з якоїсь ворожнечі або помсти, й почав пригадувати, чи не чув коли, щоб хтось сварився з Генрі Пойндекстером або нарікав на нього. Але нічого такого я не чув… І ще одна загадка: навіщо йому відтяли голову? Оце вразило мене найдужче. Та пояснити це я ніяк не міг і став думати, що ж мені робити далі. Лишатися біля тіла не мало сенсу. Поховати його там-таки на місці я також не хотів. І я надумав був податися назад до форту по допомогу, щоб одвезти вбитого додому, в Каса-дель-Корво. Та якби я залишив тіло в заростях, його могли б учути койоти й хижі птахи й накинутись на нього раніш, ніж я повернувся б. Грифи й так уже зрання кружляли в повітрі — тож напевне запримітили здобич. І хоч яке було знівечене тіло нещасного юнака, я й подумати не міг покинути його на поталу хижакам, щоб ті спотворили його ще дужче. Я уявив собі люблячі очі, які дивитимуться на нього повні сліз».

Розділ XCIV

ТАЄМНИЦЮ РОЗКРИТО

Підсудний змовкає. Ніхто не озивається ані словом — не квапить його, ні про що не запитує. Всі розуміють, що розповідь ще не закінчено, і не хочуть перебивати її, жадібно ловлячи кожне слово й проймаючись дедалі більшою увагою.

Суддя, присяжні, глядачі — всі чекають, затамувавши віддих, а дехто аж уста розтуливши з подиву, і не зводять зацікавлених очей з підсудного.

Серед цієї урочистої тиші він веде далі свою розповідь.

— Потім мені спало на думку загорнути тіло вбитого в серапе, що лишилось у нього на плечах, а зверху накрити плащем. Так можна було б уберегти його від койотів і грифів, бодай на той час, поки я з'їздив би до форту й повернувся з підмогою, щоб забрати його.

Я вже й плаща з себе зняв, коли в мене сяйнула інша думка, що здавалася куди кращою з усіх поглядів: Замість їхати до форту самому, я вирішив забрати з собою і тіло. Мені здавалося, це неважко буде зробити, якщо покласти його впоперек позад сідла й прив'язати до луки.

Я привів на те місце свого коня і вже збирався завдати на нього