Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

Він схопив частину «костей» маджонгу і пішов.

Ми сіли писати скаргу, щоб розважитись.

Я описав сцену і прокоментував. Оскільки я — українець, а Ліфшиц — єврей, заяву про російські ігри ми розцінюємо як прояв великодержавного шовінізму. Для нас китайські ігри нітрохи не віддаленіші, ніж російські. Гра менш азартна, ніж доміно. Якщо наглядач боїться, що гра антирадянська, маоїстська, то я одразу ж це заперечу. Цій грі близько п’яти тисяч років і мабуть, вона радше феодальна, аніж соціалістична, тому нічого ворожого радянському ладові у ній немає.

Ліфшиц написав гумористичну скаргу, пародіюючи дискусію з наглядачем. Я побоювався, що за те, що пародія надто різка, його посадять у карцер. Але обійшлося. На скарги нам не відповіли, але й грати більше не заважали. Навпаки, наглядачі почали вчитися у мене різних ігор. Консультувались, розв’язуючи кросворд, грали в «слова».’ Сумно ж сидіти на посту!

Поки ми так собі розважались, психіатри-кагебісти вивчали мої відповіді. Нарешті мене викликали в кабінет до лікаря. Там сидів старий чоловік з хижим і хитрим виразом обличчя.

— Ви професор Лунц?

— Чому ви так думаєте?

— Та розповідали мені про вас багато.

— Хто?

— Бурмістрович, Буковський, багато хто.

Лунц почав ставити питання. Запитував швидко, за якоюсь системою. Алогічності у запитаннях не було. Яка це система, вловити я не міг, тому відповідав стисло, чітко, розуміючи, що будь-яка неточна фраза буде спотворена. Щоправда, точну він також перекрутить. Але навіщо допомагати їм у фальсифікаціях?

— Які статті ви написали?

Я почав з «Бабиного Яру» («Невже, — подумав я, — у тебе не залишилось нічого єврейського, невже мій виступ проти антисемітизму хоч трошки у тобі щось не зачепить?». Правда, я знав про нього дуже багато. Людина патологічна, з великим запасом людиноненависництва. Його ненавидять родичі, він викликає страх у співробітників. Якщо немає нічого людського, то чому має залишатись національне?)

«Бабин Яр» його не зацікавив. Адже це тільки фактографічний матеріал. Говорити з ним було важче, ніж із попереднім психіатром: Лунцдоволі швидко помічав нечіткі, розпливчаті відповіді, суперечності (я не хотів відверто говорити про всі свої погляди, і тому відповіді були не зовсім ясні).

Лунц закінчив розмову хвилин через п’ятнадцять.

— Чому не стаціонарна експериза?

— А вона не потрібна. Ваш випадок дуже простий.

— Я вимагаю свого експерта.

— Це справа вашої дружини і слідчого.

— Але слідчий сказав, що право вимагати свого психіатра маю я, а не родичі.

— Я не чув вашої розмови зі слідчим.

Ліфшиц, вислухавши мою розповідь, вирішив, що я відповідав правильно.

— Головне — бути у відповідях посередині. Не можна бути веселим, не можна бути засмученим. Не можна бути логічним, не можна бути нелогічним.

Я розсміявся:

— Але ж надто велика «серединність» також ненормальна?

— Може, й так.

Минали місяці, а мене більше не чіпали…

Ми грали в ігри, вигадували різні приколи. Я читав Ліфшицу лекції з психоаналізу, йоги, веданти, він мені — з психіатрії.

Нарешті почався процес над групою валютників, до якої належав Ліфшиц. Коли Михайлович проглянув їхню справу, він, виходячи з власного досвіду, обіцяв Ліфшицу «шістку» як максимум, і ми були впевнені в цьому. Ліфшиц, щоправда, мріяв про чотири роки. Про п’ятірку Ліфшицові казав його адвокат Арія. Та вирок вразив усіх. Ліфшицу дали 10 років, «паровозові» — 15, ще одному — 12.

За якийсь час Ліфшицу дали побачення з дружиною. Виявилось, що про процес роздзвонили в багатьох газетах. Все: і галас навколо процесу, і великі терміни — пояснювалось тим, що «паровоз» хотів виїхати до Ізраїлю.

Ліфшиц майже тиждень не міг отямитись від несподіваного вироку, але потім у нашій камері знов почав лунати регіт. Прибігали наглядачі, дивуючись, чому сміються жертви.

У мене почались незначні тертя з Феліксом. Один з наглядачів був психопат, схильний до садизму. Коли він заводив мене у камеру, в мене завжди холодок пробігав по спині: таке патологічне було в нього обличчя.

Ліфшиц як психіатр швидко знайшов його слабинки і почав розважатись. Одне-два слова — і наглядач заводився. Він відчиняв кормушку і обкладав нас матом. Але куди йому було до мату Фелікса! Наглядач накручувався усе більше, доки не починав кричати на цілий коридор, погрожуючи нам побоями.

Врешті-решт прибігав корпусний, який прагнув поставити «бунтівників» на місце. Та Ліфшиц був з ним бездоганно чемний, тоді як наглядач ніяк не міг прийти до тями, і все вигукував погрози («я тебе виї…, я тобі жерти не дам, я тобі… вирву»). Ліфшиц, злісно посміхаючись, ставив йому діагноз і пропонував коридорному викликати Лунца і підтвердити діагноз.

Ледве вдалося вмовити його не писати скарги. Бо Фелікс хотів і далі потішатись, тепер вже над начальством (неявно показавши, що тюремне начальство — також психи).

Мені жаль було бідолаху. Та й мститись нещасному за паскудства інших неприємно.

— Ти толстовець. Тобі в монастир треба йти.

Я розповів йому анекдот на цю тему.

«Сидять у камері вовк, лисиця і курча.

— Вовче, чуєш, вовче! Ти — за що?

— Так я чмура одного пришив… А ти, лисичко?

— Ах, я така спокусниця, така спокусниця… А ти, мале?

Курча гордо підняло дзьобик до стелі й виголосило:

— А я… я… по-лі-ти-чне! Я піонера в задок дзьобнуло».

Анекдоти у нас так і сипались. В обох був запас на всі випадки життя. 1971 року багатьох, хто хотів виїхати в Ізраїль, випустили. Тоді з’явилась довга серія «сіоністських» анекдотів. Це були анекдоти про гордих людей, євреїв, які випрямили плечі і звільнились від почуття неповноцінних громадян.

Ось один з них. Рабінович подає заяву на виїзд до Канади. Він приходить у ВВІР — відділ, що видає візи і на практиці є філією КДБ. Йому кажуть, що він може їхати. «Я передумав, — каже Рабінович. — Хочу в Сполучені Штати». За тиждень він заявляє, що хоче їхати до Австралії, потім до Ізраїлю. Врешті йому кажуть: «Послухайте, Рабінович. Он у тій кімнаті стоїть глобус. Виберіть собі країну до вподоби». Рабинович виходить через три години: «А у вас нема іншого глобуса?»

Розважались ми ще й тим, що вгадували у плямах на стінах, на дверях, на стелі фігури.

Одного разу, ще коли був з нами Михайлович, Фелікс показав на стелю якраз біля лампочки:

— А це що?

Я придивився і побачив Христа. Тільки руки він підняв, як Богородиця у Софіївському Соборі в Києві. Він не був