Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

там, у Гобі, подекуди є хороші пасовища. Бояться чогось. Не хочуть іти на південь… Це стійбище останнє; більше людей не зустрінемо.

Машини покотилися далі по сухому руслу потоку, що стікав напровесні з південного схилу хребта. Русло, складене дрібною галькою, нагадувало широкий путівець і подібно до путівця химерно звивалося серед невисоких червонуватих і чорних скель. Місцями в захищених від вітру закутках траплялися хирляві кущі гостролистого тамариску[201]. Рідкі мітелки ефедри[202] погойдувалися на схилах. Уже темніло, коли попереду біля підніжжя невисокого плато заблищали вогні багать.

Прибуття каравану машин викликало переполох у стійбищі аратів. Звідусіль — з повстяних юрт, від багать, з-за найближчих горбів до машин йшли і бігли чоловіки, жінки, діти у ватяних халатах і гостроверхих хутряних шапках; махали руками, перемовлялися на ходу, кричали, показували на машини і на вкриті снігом скелясті гребені недалеких гір.

Батсур заговорив з аратами. Галас ущух. Пастухи слухали уважно. Багато здивовано і навіть недовірливо похитували головами.

Коли Батсур замовк, наперед виступив високий сивобородий старий у червоному, розшитому сріблом халаті, зелених чоботях із загнутими догори довгими носаками і в повстяній шапці, облямованій лисячим хутром. Пронизливий погляд старого оббіг гостей, затримався на мить на обличчі Озерова. Торкнувшись коричневими руками бороди, старий заговорив високим гортанним голосом.

Батсур перекладав.

— У добірній крупі немає сміття, у старої людини немає брехливих слів. Арати вітають дорогих гостей, прибулих у Гобі з далеких країв. Арати схиляються перед великим мистецтвом сміливих наїзників, що провели залізних коней, — Батсур поплескав рукою по кузову найближчої машини, — через надхмарні височіні Великого перевалу. Двадцять зим тому арати подумали б, що залізні коні спустилися з неба, бо шляху для залізних коней через гори немає. Тепер арати думають інакше. Вони читають газети і слухають радіо. Вони знають, що людина все може. Вона може знайти воду в Гобі, може врятувати стада від зимових буранів, може провести залізних коней там, де раніше спішувалися найвідважніші вершники. Колись людина приборкає й злі сили громових духів, що мешкають на півдні. Простори Гобі перестануть лякати мирних пастухів. Арати вже багато чому навчилися від своїх старших друзів, що живуть на півночі й на заході. Вони вчитимуться й далі. Щасливий той, хто пізнає солодкість і плоди навчання. Арати горді тим, що серед майстерних наїзників, які вели залізних коней через Великий перевал, є й монголи. Залишайтеся у нас і відпочивайте, поки вам не наскучить наша гостинність. Віддаємо вам найкращі юрти, найм’якші повстини, найтепліші ковдри. Юнаки вибирають у стадах найтлустіших баранів. Товстий Цибік, якому відомі всі таємниці запахів смаженого м’яса, вже точить ножі. Залишайтеся і будьте так само щасливі, як щасливі арати, що вітають дорогих гостей.

Старий замовк, знову торкнувся бороди і, підійшовши до гостей, поволі й урочисто обняв кожного.

Коли черга дійшла до Озерова, старий поплескав його по плечу і ламаною російською мовою сказав:

— Ти був Гобі — старий Баточирин пам’ятає тебе. Ти був Юсун-Булак, там, — старий показав на північ. — Це було давно; багато зим минуло.

— Я не пам’ятаю тебе, батьку, — відказав Озеров, обіймаючи старого, — але я заздрю твоїй пам’яті — пам’яті степового орла. Я був у Юсун-Булаку, перед поїздкою в Гобі, дев’ять років тому.

— Хто був Гобі й знову повернувся, той знайде щастя, — сказав старий Баточирин. — Якщо прийшов без поганої думки, — додав він, обіймаючи Пігастера, що стояв поряд з Озеровим.

Арати знову загомоніли шумно й привітно, оточили гостей, обіймали, тиснули руки.

Довго не гасли цієї ночі вогнища в стійбищі пастухів. Вітер стих, уляглася курява. Нерухоме повітря було холодне й сухе. У чорному небі над пустелею яскраво іскрилися зірки. Приємним теплом тягнуло від багать, у яких, потріскуючи, горіли сухі гілки саксаулу й карагани[203].

Батсур, лежачи на повстині між Озеровим і Тумовим, упівголосу говорив.

— Наш американець причепився до старого Баточирина, мов колючка до кінської гриви. Більше години балакають. Про що б?

— Третій спосіб вивчення місцевості й обстановки, — посміхнувся Тумов, — розпитування місцевого населення.

— Добре він говорить по-монгольски? — запитав Озеров.

— Краще від мене, — засміявся Батсур. — Загалом зрозуміти можна.

— Цікавий тип, — стиха відзначив Озеров, поглядаючи у бік сусіднього багаття, де сивобородий Баточирин, нахиливши голову, уважно слухав усміхненого Пігастера.

— Розвідник! — процідив крізь зуби Тумов.

— Не лише, — заперечив Озеров, — він і вчений. Мені траплялися його праці з земних струмів та магнетизму. Ти теж маєш їх знати.

— Дурниці. Жодної путньої думки. Фантазія…

— У тебе — все фантазія, — спокійно відзначив Озеров. — А, між іншим, у найфантастичніших уявленнях є зерно істини. Ось, наприклад, сьогодні, вітаючи нас, Баточирин сказав про громових духів, що мешкають на півдні Гобі. Це, звісно, якась легенда. Але мені дуже хотілося б дізнатися про неї докладніше. Ти звернув увагу на ці слова?

— Ні, — сказав Тумов. — Поки він говорив, я намагався пригадати, куди поклав контрольні таблиці для вимірювальних приладів.

— Пригадав?

— Ні.

— А ти не міг залишити їх у Москві?

— Не думаю, — протягнув Тумов не дуже упевнено.

— Це скандал, якщо таблиць не виявиться, — похитав головою Озеров. — Треба завтра ж перевірити… А ви, Батсуре, знаєте легенду, про яку говорив Баточирин? — продовжував він, помовчавши.

— Не знаю, — труснув головою молодий монгол. — У Гобі багато легенд. Тут про кожну долину, про кожну скелю