Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

каштани, подеколи спинявсь і столувався в нього, подавця цього листа, і що в ім’я нашого споріднення і нашої дружби я маю допомагати Манесові Райзіґеру в усьому, чого він од мене зажадає.

Що ж він хотів од мене, той Манес Райзіґер із Золочева?

Нічого, крім місця в консерваторії для свого високообдарованого сина Ефраїма. Він не мав бути кучером, що десь на далекому сході цісарства, врешті, пустився б берега. Як на батька, його син був музичний геній.

Я пообіцяв зробити все. Я пішов до свого приятеля, графа Хойницького, який, по-перше, єдиний серед моїх друзів походив з Галичини, а, по-друге, лише йому було до снаги перебороти прадавню, традиційну, значну силу спротиву давніх австрійських службовців: погрозами, силою, хитрістю і підступами, зброєю старого культурного світу, що давно вже пішов у непам’ять: нашого світу.

Увечері я зустрів графа Хойницького в кав’ярні «Віммерль».

Я чудово знав, що навряд чи він буде втішений, коли його попросять посприяти землякові. Граф не лише не мав професії, а й не міг похвалитись і якимось певним заняттям. Він, який міг зробити блискучу кар’єру в армії, в уряді, стати блискучим дипломатом, відмовився від усього, бо погорджував дурнями, бовдурами, недотепами, всіма тими, хто правив державою і кого він полюбляв називати «картопляними мізками». Граф отримував особливу, витончену втіху, коли давав відчути свою силу якомусь надвірному радникові, справжню силу, що надавала йому певної неофіційної гідності. І його, який так приязно, так вибачливо ставився до кельнерів, кучерів, служниць і листонош, які йшли йому назустріч, який ніколи не минав нагоди підняти капелюха, запитуючи про якусь дрібницю поліцая чи портьє, годі було впізнати, коли він, вдаючись до своїх протекційних дій, заходив до зали врочистих приймань, до намісництва чи в міністерство культів та освіти: холодна гордовитість, прозираючи крізь монокль, проймала його риси. Коли він ступав на сходи, опиняючись, часом навіть у доброму гуморі, перед порталом, на тлі якого височів портьє, то з кожним наступним кроком у ньому наростала ворожість до службовців, а коли він піднімався на останній поверх, то скидався на людину, що зайшла туди чинити найстрашніший суд. У деяких установах його вже знали. І коли в коридорі він казав службовцеві загрозливо тихим голосом: «Повідомте про мене панові надвірному радникові!», — то рідко хто запитував його регалії, а проте, коли хтось таки наважувався, граф повторював ще тихіше: «Повідомте про мене панові радникові, будь ласка!». Щоправда, це «будь ласка» звучало голосніше.

Музику граф любив понад усе, тому мені здалося доречним потурбувати його, щоб він підтримав юного Райзіґера. Він дав слово, що спробує залагодити все вже наступного дня. Його готовність допомогти була такою негайною, аж мені почало дошкуляти власне сумління, і я запитав графа, чи не хотів би він спершу прослухати юного Райзіґера, перше ніж опікуватися ним. Але, почувши таке, граф розхвилювався.

— Далебі, ви знаєте своїх словенців, — мовив Хойницький, — а я знаю галицьких жидів. Батька звати Манес, і в нього, як ви мені казали, є фіакр. Сина звуть Ефраїмом, і цього мені досить. Я цілком певен, що у хлопця є талант. Я знаю те завдяки своєму шостому чуттю. Мої галицькі жиди можуть усе. Ще років десять тому я їх не терпів, а тепер люблю, бо ті «картопляні мізки» пройнялися антисемітизмом. Я мушу лише довідатися, що за люди обіймають відповідні посади, хто з них антисеміт. Бо я не хочу дратувати їх малим Ефраїмом, а з собою візьму ще й старого. Сподіваюся, зовні він схожий на справжнього єврея.

— Він носить короткий каптан, — відказав я.

— Гаразд, гаразд, — сказав граф. — Це моя людина. Знаєте, я не патріот, але своїх земляків люблю. Вся країна, навіть батьківщина — то щось абстрактне. А земляк — річ конкретна. Не можу ж я любити всі ниви і лани, всі ліси, всі болота, всіх поляків і полячок. Тільки якесь одне поле, один лісок, одне болото, одну людину: la bonheur[8]! Це я бачу, це я розумію, це промовляє до мене рідною мені мовою, саме це одиничне стає для мене втіленням близькості. Зрештою, є люди, яких я називаю земляками, хоч вони народилися в Китаї, Персії, Африці. До декого я прихиляюся з першого погляду. Мати справжнього земляка — то ласка, дарована небесами. Крім того, він ще й народився там, де і я: á la bonheur. Але останнє — лише гра випадку, тоді як перше — доля.

Він підняв склянку і вигукнув:

— Хай живуть мої земляки, земляки з усіх усюд!

За два дні я направив до нього у готель «Кремзер» візника Манеса Райзіґера. Манес ніяково сидів на краєчку стільця, нерухоме велетенське чорне створіння. Був він не схожий на себе, ніби його при нагоді підмінили кимось іншим, і хтось чужий, а не він щулився тепер на краєчку, наче йому не змога вмоститися зручніше, зайняти все сидіння. Крім двох фраз, які він час од часу повторював попри їхню недоладність, як-от: «Я прошу, панове!» і «Дякую дуже, панове!», він нічого не говорив, та й розумів, здавалося, вельми небагато. Натомість Хойницький не замовкав, описуючи Золочів його мешканцеві Манесу: адже граф знав усі куточки Галичини.

— Тож завтра в одинадцятій ми цю справу владнаємо, — мовив він.

— Дякую дуже, панове! — розчулився Манес.

Однією рукою він зняв капелюха, а другою — трохи підняв шапчину на голові. Тоді ще раз вдарив чолом біля дверей, які йому миттю відчинив придверник, усміхнувся до нього і щез.

І справді: за кілька тижнів юного Ефраїма Райзіґера прийняли до консерваторії. Хлопець прийшов до графа Хойницького подякувати. Був тоді у готелі Хойницького і я. Юний Ефраїм дивився тоді на графа майже похмуро, а коли дякував, то здавалося, ніби за щось докоряє. Розмовляв він польською мовою, і завдяки своїй словенській я розумів лише кожне третє слово. Проте з виразу графового обличчя і його поглядів я бачив, що виклична і зарозуміла поведінка хлопця йому подобається.

— Он воно як! — мовив він, коли юнак пішов.