Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

Старійшини, аксакали і карасакали спинилися в аулі Уразбая, а жигіти, що з ними приїхали,— в сусідніх аулах.

У Великій білій юрті Уразбая радяться головні верховоди Тобикти, представники родів Олжая, Сак-Тогалака, Есполата, Карамірзи, Дузбембета і навіть Мірза-Мамая: і туди долетів клич Уразбаїв.

У всіх на вустах була крилата фраза, яку колись сказав Уразбай: «Головний ворог — ворог народу, а головна суперечка — суперечка земельна».

— Між мною і Уаком нема ніяких особистих рахунків! — сказав Уразбай, звертаючись до своїх поплічників.— Уаки ворогують з моїм народом. За щастя Тобикти, за його честь сідаю на коня!

Ці слова миттю стали відомі всім аулам, їх передавали один одному аксакали і молоді жигіти. Так, Уразбай знав, як підійти до серця тобиктинця. У кожній юрті почалися зловісні розмови, до них жадібно прислухалися нові загони жигітів.

Сп’янілий від свіжого, густого кумису, Уразбай говорив:

— Уаки загарбують у Тобикти осінні пасовища, зимові та літні стійбища, весняні вигони! Відбирають землі, що споконвіку належали нашим предкам! Зазіхають на нашу честь, ображають нас! Хіба тільки батькові моєму Аккули належали літні й осінні пасовища в Каракудуку, Терекудуку, Обали, Когали, Шолак-еспе, Канай, Верхнє Жимба і Нижнє Жимба? Хіба тільки Кунанбай ними користувався? Хіба оселялися тут і напували свою худобу тільки Байсал, Божей, Молдабай чи Буракан? І ось ці пасовища, якими повинні користуватися всі діти Тобикти, хочуть тепер забрати у нас! З того часу, як казах став казахом, хіба не суперечка про землю була у нього головною суперечкою? Не заради себе, ні, за наші пасовища очолив я вас!

Уразбай передихнув і додав:

— Нехай ховаються боягузи! Битва за землю — це битва за честь Тобикти!

Ватажки родів — Жиренше, Абрали, Азимбай, Абдільда схвально загомоніли.

— Прапор честі Тобикти тепер у твоїх руках, Уразеке! — вигукнув Жиренше.— Той не тобиктинець, а зрадник, хто не піде за тобою! Хай руки наші залишаться там, де схоплять ворога, а зуби там, де ввіп’ються в нього. Розбий впень уаків, Уразеке, постав їх навколішки!

Розохочений лестощами, Уразбай розпалювався дедалі більше.

— Хто такі уаки? — горлав він.— Однокінники, злидарі, хлібороби з немазаним скрипучим возом, голодранці, що здобувають собі мізерні харчі сокирою та лопатою! Зібрали всяку погань з сорока родів, немов із сорока клаптів, та ще й хизуються! У них навіть коміра нема на шиї, щоб можна було як слід їх струсонути. Це про них сказано: «Піщинки, воєдино зібравшись, не стануть каменем; раби, до гурту зібравшись, не стануть паном». Збери їх хоч тисячу, однаково лічити нічого! Пройдуть по піску — сліду не помітиш! Треба розорити саме лігво їхнє, де зібралося охвістя всіх сорока родів! Ну, начувайтеся тепер, косарі, орачі, теслярі, однокінники!

Сам переймаючись злістю, Уразбай заражав своїх слухачів, і перемога над кокенцями здавалась їм дуже легкою.

— Перекажіть вашим жигітам мої слова! — сказав Уразбай.— Нехай знають вони, проти кого й чому ми йдемо!

Цю промову слухали понад тридцять вожаків роду. В перервах між чаюванням і бесбармаком вони походжали на лузі перед білими юртами, де розмовляли зі своїми жигітами, і в такий спосіб Уразбаєві слова про наступний похід стали всім відомі. Більшість тобиктинців були готові хоч зараз почати бійку. Тільки декого довелося переконувати, а декому і наказати, додавши кілька крутих слівець.

Тим часом мало хто з бідняків тобиктинців знав, кому насправді належать ті землі, за які їм доведеться боротися не на життя, а на смерть. Деякі, правда, чули, що тобиктинські багатії відібрали їх від уаків, і хоч мовчали про те, але в душі були проти уразбаївської витівки: яке діло незаможному до тучних пасовищ Каракудук, Терекудук і Жимба! Якщо спитати у бідняка тобиктинця, що відомо йому про ці землі, на яких він зроду не бував, він, напевно, відповість: «Пес їх знає, а не я! Мій кінь і травинки там не зірвав, а я навіть ковтка води не винив!»

З двох тисяч родин Тобикти спірними вигонами та пасовищами користувалися тільки тридцять баїв, ті самі, що сиділи зараз в Уразбаєвій юрті, представляючи тобиктинські аули. І коли вони, б’ючи себе в груди, слідом за Уразбаєм вигукували: «За нашу землю! За народ! За честь Тобикти!» — то це були брехливі слова, якими вони прикривали свою зажерливість і темні задуми. Як за часів Кунанбая, так і тепер, при Уразбаї, найсильніші вожаки родів Тобикти утискували своїх сусідів, хліборобів Уака, відбираючи в них землю, яку вони, через свою бідність, не могли повністю використати; кожної зими, як тільки випадав сніг, багатії тобиктинці вигонили свої табуни — п’ятдесят-шістдесят тисяч коней — на добре захищені од вітрів багаті пасовища, загарбані у кокенців.

Після полудня з Великої Уразбаєвої юрти прийшов наказ:

— На коней! Рушати в путь!

Жигіти почали ловити коней, що паслися, відв’язувати жеребців та ялових кобил. Долина Каракудук сповнилася гамором, галасом, брязкотом стремен, і незабаром сто дужих, один в один жигітів, озброєних соїлами, піками і. сокирами, риссю поскакали до гір Кокену.

Ні сам Уразбай, ні вожаки родів, що сиділи в юрті, ні найближчі родичі не брали участі в поході. Вони чекали, коли звариться м’ясо вгодованого лошати. Це лоша Уразбай приніс у жертву на підтвердження клятви, даної один одному тобиктинськими баями,— міцно стояти у початій справі до кінця.

Один тільки Єсентай не витримав і кинувся на своєму коні золотавої масті слідом за сотнею жигітів. Уразбай, Жиренше і Азимбай здивовано перезирнулися.

— Видно, старий чорт у ньому прокинувся! — насмішкувато сказав Жиренше, явно натякаючи на те, що Єсентай, разом з Уразбаєм, замолоду славилися конокрадством.

Уразбай ніби не зрозумів насмішки. Примруженим оком вдивляючись вслід Єсентаю, він схвально промовив:

— З учорашнього дня й слова не вимовив, а як до діла дійшло, одразу на коня!

— І пораду хорошу жигітам дасть, і своїм зиском не поступиться,— посміхнувся Азимбай.— Вже коли Єсеке припаде до коня, не відстане, доки кров не висмокче!

Баї вдоволено усміхнулися: влучні слова Азимбая всім припали до душі.

А Єсентай уже наздогнав Безпесбая, що скакав на чолі загону, і навчав його, як треба поводитися під час наскоку:

— Тисячу разів кажу я вам: головне — в полон не давайтесь! Бувають такі роззяви, що, ще й до ворога не діставшись, заблудяться. От їх і хапають. Попередь усіх: як поскачуть назад, нехай повернуть коней хвостами просто до Темір-казик[Темір-казик — Полярна зоря.]. Тоді, якщо хто й відстане, то знатиме, у який бік їхати, щоб додому повернутися.

Безпесбай мовчки кивнув головою. Раніше йому не раз доводилося брати участь разом з Єсентаєм у наскоках, їсти з ним з одного казана. Відтоді Єсентай обважнів,