Рей Бредбері - Трилогія смерті

То була жахлива, хай і вдавана гонитва. Крізь склепіння, де лежали ролики всіх фільмів, і до кам’яних крипт, де були поховані всі зірки, що у тих фільмах грали, і попід муром, і крізь мур, і зненацька мур лишився позаду, й мене зарикошетило по катакомбах, а Чудовисько насідало ззаду, тупотіло потопом своєї плоті мені по п’ятах, і так аж до самого того склепу, куди Дж. Ч. Арбутнот ніколи й не лягав на спочинок.

І я ж знав, тікаючи, що це не туристична пробіжка, Боже милий, а таке призначення, така доля. Мене не просто переслідували, а заганяли. Куди ж?

Ось дно того склепу, де Крамлі, сліпий Генрі та я стояли тисячу років тому. Трусячись, я зупинився.

Східці саркофагової платформи чекали, порожні, на своєму місці.

А позаду я чув, як темний тунель аж закипає від тупоту ніг, як ревуть вогненні міхи погоні.

Я стрибнув на ті східці та якось підтягся, деручись нагору. Спотикаючись, викрикуючи нудотні молитви, я достогнав до горішньої сходинки, викрикнув якесь полегшення і з зойком викотився з саркофага, гепнувшись на підлогу.

Гуп кулаками в двері склепу. Розчахнулись! Випав я на цвинтарну землю й дико витріщився, поміж надгробків, на бульвар — порожній! А ще ж скільки до нього миль!

— Крамлі! — загорлав я.

Ані одної машини — ні їде, ні стоїть.

— О Боже! — заголосив я. — Крамлі! Де ти?

А позаду вже тупотіли ноги, ось вони й на порозі склепу. Я різко обернувся.

Чудовисько ступило з дверей на цвинтарну поверхню. Стояв він посмертною статуєю, спорудженою на уславлення його ж самого, під викарбуваним власним ім’ям. На одну-єдину мить він видався привидом якого-небудь англійського лорда, виставленого на підвіконня своєї ж стародавньої сільської вартівні: його підмовили-напоїли, щоб упіймати на плівку й занурити в рідину-проявник у темній комірчині, аби він вигулькнув фантомоподібно, в міру розгортання сюжету, в туманах, тримаючись однією рукою за дверну завісу, праворуч від нього, а другу піднісши догори, от ніби щоб пожбурити Фатум: хай котиться к такій мамі по холодно-мармуровому подвір’ю знімального майданчика. І я знову побачив над холодними мармуровими дверима напис:

АРБУТНОТ.

Либонь, я таки викрикнув, упівголоса, те ім’я.

А він від того як кинеться вперед, от ніби він — бігун і вчув постріл стартового пістолета. І він ще й крикнув, а я від його крику безладно полопотів до воріт. Порикошетив-покарамболив об добрий десяток надгробків, порозкидав чимало квіткових композицій і все біг, репетуючи та виписуючи петлі-кренделі ногами. Половина моєї свідомості бачила це як поліційне переслідування злочинця, а друга половина — як дикий фарс. Один образ: потік води з розтрощеного опусту наздоганяє самотнього втікача. Другий: стадо слонів затоптує Чарлі Чейза. Не мавши вибору з-поміж маніакальних реготів та відчаїв, я таки добіг тими брукованими доріжками поміж могил, аби переконатись:

Крамлі немає. Бульвар пустий-пустісінький.

А там, через вулицю, стоїть — відчинена — церква Святого Себастьяна: горить світло, двері розчахнуті навстіж.

«І.Х.! — подумав я. — От коли б ти був там!»

І я кинувся туди. Стрибками, до крові кусаючи губи.

А позаду гучно гупотіли незграбні черевики, й надсадно хекав напівсліпий жахливий чоловік.

Ось і двері.

Святая святих!

Але священика там не було.

Свічки горіли, освітлюючи золочений вівтар. Свічки яріли і в гротах, де ховався Христос, аби віддати Діві Марії центр сцени, посеред того яскравого скрапування любові.

Широко відчинені були й двері сповідальні.

І тут знову, громом, той тупіт-тупіт черевиків.

Я заскочив до сповідальні, захряснув двері й занурився, гидливо здригаючись, у темний колодязь.

Грім тієї ходи…

Ущух, немов гроза. Мов гроза, та хода стала тихіша, а тоді, з переміною погоди, й наблизилася.

Я відчув, як Чудовисько береться за двері. Вони не були замкнені.

Але ж хіба я не священик, якщо вже опинився тут?

А всяк, хто тут замкнувся, стає святий, із ним рахуються, чемно розмовляють, і він лишається… в безпеці?

Потойбіч я вчув отой нечестивий стогін знемоги й самоприреченості. Я затремтів. Скрегочучи зубами, я став молитися про найпростіші речі. Ще хоч годинку побути з Пеґ. Лишити по собі дитину. Такі дрібнички. Речі, більші за опівніч, або ж не менші й за якийсь можливий світанок…

Мабуть, ніздрі мої видихали солодкий дух життя. Мої моління його творили…

Тут Воно востаннє застогнало й…

О Боже!

Чудовисько ввалилося до другої половини сповідальні!

Те, що він таки вліз у двері, втис сюди свою вже безсилу лють, іще дужче мене потрясло, от ніби мені зробилося страшно, коли б його страхітливий подих не пропалив роздільних між нами ґрат і не осліпив мене. Але величезна його постать плюхнулася, мов які великі ковальські міхи, й зазітхала, вмощуючись, усіма своїми бганками та клапанами.

І я збагнув: химерна погоня скінчилася — розпочався останній відтинок нашої зустрічі.

Я чув, як Чудовисько раз, двічі, тричі всмоктало в себе повітря, от ніби чи набираючись відваги, щоб заговорити, а чи злякавшись власної мови, і все ще жадаючи вбивати, але, хвалити Бога, воно стомилося, нарешті стомилось.

І нарешті цей чолов’яга видав гучний шепіт, от мов яке неосяжне зітхання спустилося димарями-коминами:

— Благословіть мене, отче, бо я согрішив!

«Боже! — подумав я. — А що ж казали своїм парафіянам священики — у всіх отих старих фільмах, півжиття тому? Що?! Підкажи, дурна пам’яте!» І знову мене пойняло оте шалене бажання вискочити звідси й щодуху помчати геть посеред ніщоти — і нехай Чудовисько знову поженеться за мною!

Але поки я набрався духу, воно знову жахливо прошепотіло:

— Благословіть мене, отче…

— Я не отець, не батько вам! — крикнув я.

— Ні, — погодилося, все так само пошепки, Чудовисько.

А тоді, згаявши якусь мить, додало:

— Ти — мій син.

Я аж підскочив — і заслухався, як моє серце вибиває якийсь холодний тунель у пітьмі.

Чудовисько ворухнулось.

— Хто… — павза —…на твою думку… — павза —… узяв тебе на роботу?

Милий Боже!

— То я, — мовило оте загублене обличчя з-за ґрат, — узяв тебе.

«А не Ґрок?» — подумав я.

І Чудовисько почало перебирати-переповідати якісь жахливі чотки темних намистин, а я тільки й міг, що поволі-поволеньки опускатися, назад та й назад, аж поки сперся потилицею на панель тієї кабіни, і тоді я обернув голову й промимрив:

— Чом же ви не вбили мене?

— Бо я ніколи не хотів того. Твій друг перечепився через мене. Виліпив оте погруддя. Божевілля. Так, я вбив би його, але він випередив мене, наклавши на себе руки. А чи зробив таку виставу, ніби наклав руки. Він живий,