Автор невідомий - Українська література 17 століття

скратити. Завдовівши ж, прекрасна Зігізмунда млада Узнала, что за прелесть в світі і ізрада;

Кривавії од очей своїх лила слєзи,

Как росою, кропила свої, ходя, стези;

Не виділ а і світа за слєзами тими,

Лице зараз змінила печальми такими.

А била красотою і умо.м так славна,

Что во області не бі їй ні єдина равна.

Нельзя било не думать і не удивляться,

Смотря только на нея і не услаждаться;

Насквозь та проникала серця зраком вдатним І к себі привлєкала словом всеприятним.

Била ж в дому отчеськом не мал час вдовою,

В дому славном, розкошном, в великом покою.

Но понеже всякому довго скорб прискучить,

Затім стала приходить в чувство, что ю мучить,

Стала о том забивать, розкошми нудима,

Спом’янула жизнь брачну, как она любима;

Кров млада дівственная в тілі їй заграла,

І жар в ней, как бурний вітр, всегда разжигала.

Только о том і думаєт, кто імієт тіло,

Чтоб в світі ангельськоє било його діло;

Разві бив би адамант тот непобідимий,

Даби, молотом бієн, бив ненарушимий.

Но кров сія козлія і камень тот крушить,

А одрада і розкош єя не утушить;

Для чого горкой скорбі по мужу забила І гарячку сильную в тілі ощутила.

Іскала ж средств удобних і лікарства певна,

Как би могла лічити болізнь ту, плачевна.

А о то стидно било у отця прохати,

Не пригожо бо дамі жениха іскати.

Что ж чинить Зігізмунда, іскрей потаєнних Не могучи угасить, внутр єя разженних?

Починаєт умишлять, каким би то видом

Снестися могла в любов з ізрядним купідом,

Кой би желаніям єя бив догожий

І в той єя секретно сокривать могл дрожі.

Сискала способ латвий в отчеському дому,

Врачбу так на боль певну, к здравію свідому.

Так между протчіїми лучша всіх слугами,

Так красна, как і умна і кріпка силами,

По імені ізбравши Звіздарда єдина

І із тим скохалась (о любве кручина!).

Красоту, і приятство, і умнії справи,

Паче за куріозность стався бить друг правий;

А вродою хотяй же он і бив сравненний,

Со другими ж честію не бив соєдиненний,

Кого Зігізмунда так уже сподобала,

Что з очей серця і мислі всегда не спускала. Молодець же разумен, Звіздард, узнав, тоє,

Что серце Зігізмунди єст к нему прямоє,

Стал ходить вслід єя мисльми і очима

І так тую уловив в любов между сіма.

Как же б далі поступить, мислить о том стала,

І чтоб ділом іскусить, кого закохала.

Се ж уже когда любов в них жить стала равна,

Тогда расти вещ к ділу стала в них ісгіравна; Однак она, не хотя звіритись нікому,

Опасаяся ізрадн од слуг своїх в дому,

Сискала таков способ: картку написала,

В трость тайно вложивши, к нему одіслала; Молодець же разумеи тотчас догадався,

Что недармо дар к ньому од нея прислався,

Так хитро умисленний, да єще чрез діву,

На мног час чудяся тому єя ділу,

Взяв тую, розпечатав і прочитав скрито,

І став любить чрез тоє єя иенасито;

Разтопився од сладості і развеселився,

Что о часі і місті, где бить, ізвістився.

І так зішлися в єдино, волю учинили,

І конець желанія любвє улучили;

Покой бо бил далече Зігізмунді в боку,

Для утіхи єй самой діланний з нароку,

При котором і ліох бив уже запалий

І сміттєм нанесенний, только поостали Ніякіїсь там міста секретнії к входу,

Правящії в покою сіньми охолоду,

Кгде і намет Зігізмунді над вся бив любимий І нарочно для потіх собственних держимий.

В том наметі при ліоху желізнії двері

І стальна била засов з желізними пері.

Той ліох з давніх времен бив вже запустілий,

І домашнії о нем весьма позабили;

Но любов бисть раззорна, проходя сквозь всюди, Усмотріла місто то угодно, кгде труди Облегченні бивають, і соєдинила

І тугу сердечную оним там разбила.

Зігізмунда бо, в помощ не прося нікого,

Сама двері одверзла, трудяся в том много, Упустила Звіздарда к своєму покою,

І там утішилися обої меж собою.

Сіє ж часто бивало, а єдиної ночі,

Желанію своєму не імія мочі,

За препятствієм слуг своїх, оних разослала, Умисливши сказать то, что єще не спала.

І пошедши к покою, там сладко уснула

З Звіздардом в прохладі. А як ноч минула, Обоїми об’явши своїма руками,

Звіздарда цілувала всі уди устнами;

І довго побавились єще в той утісі,

Як пташечки іграя в красном яком лісі.

По ігрі же той Звіздард у дом возвратився

І, пришедши, кгде медлів, в дому не звинився. Зігізмунда, замкнувши двері, тож вступила,

Как би од сна себе только обудила;

Взявши шубку на себе, пришла между слуги

І, з ними в річ вдавшися, била, как лук тугий, Не дала ні мала по собі в том знаку,

Сахарним розговором прикрила желч смаку,

І, сміяся з паннами, шутливо сказала:

«Як я довгоє время в покою том спала!»

Оні ж в отвіт єй сказали: «Довольно і много Ізволили спать, госпоже». Она ж їм до того Сказала, что приягним сном бі отягощенна І сладким од чувствія вельми вспокоєнна.

По том єдині в шати драгії вбирали,

Другії же вечеру вкусну готували.

А Звіздард всегда певен било посіщаєт І печально єя серце в тузі утішаєт.

Но противна фортуна щирості той вірной Не могла укротити зависті безмірной,

Кая всім тим потіхам конець дарувала Печальний і обоїх смертію карала.

Обикл-бо Танкред оний, князь Салернітанський,

Часто ходить к покою, в немет тот панянський, Хотя часом утішить дщер, вдову печальну,

І єй одогнать тугу од серця нахальну.

А временем обикл бив ходить до покою,

І там било розговор іміють з собою.

І так часу єдного, в полудній годині,

Ходя он по покою сам только єдиний,

Когда дщер Зігізмунда з паннами іграла В городку і цвітками себе забавляла Майовими, як звичай,— тогда он в покою По многой уснув утісі, утружден собою;

Уснув он у тихості вкупі наєдині,

І окна бо заперті били у той сіні.

Зігізмунда ж, не зная, что ділалось тамо,

Пожелавши Звіздарда, ідет в покой прямо,

Кгде і Звіздард надойшов — тішились вспаняло

По желанію сердець; когда ж познійш стало, Обудився з сна, Танкред видить, что дщер дієт, Нічого не говорить, од жалю ввесь млієт;

Хтів к ним обозватись, а по том роздумав Не обличать дочері, только тайно румав,

Румав горко і ревно, уста притиская

К подушці, на кой лежав, глас утаєвая;

Не двинувся, аж поколь розстались