Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

сьогоднішніх та раніших романів. У своєму невігластві автори навіть не підозрюють, що за інструмент потрапив їм до рук. Вони підлаштовуються під раціоналізм та природознавчу добу, яка скрутила в’язи художній літературі. Тож автори гадають, що їм необхідно обнюхувати реальність замість того, щоб з нею гратися або навіть відкинути від себе. Вони гадають, що зроблять найкраще з можливого, якщо будуть якомога справжніми й такими, як природа. Так ніби це насправді можливо. Природі не залізеш до черева, та й пажів, що притримують шлейф, їй також не потрібно. Ці автори розводяться про те, що вони дуже правдиво, майже документально відтворили історію певної епохи, або родини, або окремої людини, настільки достовірно й близько до дійсности, наскільки це було можливо. Імовірно, навіть за допомогою методів теоретика, історика. Якщо порівняти всі ці зусилля та їхній результат зі сферою надреального, на яку я вказав на початку як на один зі стовпів форми повідомлення, а також зі сферою художнього вимислу, що є другим стовпом форми повідомлення, то настільки убогими, жалюгідними, ба навіть бурлескними видаються тоді натуралісти, які гадають, що форму повідомлення треба сприймати буквально. Тепер ви ясно бачите співвідношення обох художніх сфер, що, як я показав, пов'язані в епіці з формою повідомлення: фантастичної сфери та сфери художнього вимислу, яка є сутим запереченням реальної сфери й уможливлює гру з реальністю, а також — надреальної сфери, тобто сфери нової правди та цілком іншої реальности.

Тож тепер можна знову говорити про форму повідомлення. Так ця форма стає знову правдивою у сфері епічного твору мистецтва, тут більше не йдеться про обман, фантазії, художній твір більше не є неправдивим, заплутаним й не гідним уваги, художній твір більше не деградує до суб'єктивістської забавки, і якщо справді епічний твір вдається до імперфекту й гордо повідомляє про щось, то цим він лише показує, що пам'ятає своє походження, знає своє місце і ранг у духовному житті.

Епіка не розповідає про минуле, а зображає його

Отже, я відповів на запитання: чи є повідомлення базовою формою епіки, і тут відповідь була ствердною; ми також обґрунтували, коли і чому повідомлення може бути формою епічного. Тут варто додати ще одне менш суттєве зауваження. Я вів мову про імперфект та про повідомлення, й так виглядало, ніби форма минулого і є тією формою, яку використовує епік для свого художнього твору. Але про це не може бути й мови. Чи пише епік в презенсі, в імперфекті чи в перфекті — то цілком байдуже, то є суто технічне питання, автор змінюватиме ці модуси залежно від того, що йому краще підходить. Важливим є інше, і про це варто пам'ятати: ми часто читаємо, що драматург, мовляв, зображає дію, яка відбувається в теперішньому, тоді як епік розповідає про те, що вже відбулося. Це твердження є хибним. Такий підхід є поверховим і сміховинним. Для кожного, хто читає епічний твір, події, про які повідомляється, розгортаються зараз, він переживає їх тепер — хай там буде презенс, перфект чи імперфект; в епічному ми зображаємо подію такою ж теперішньою, як і драматурги, і саме так вони й сприймаються. Різниця між епіком і драматургом полягає в тому, що драматург розгортає дію перед органами чуттів — очима й вухами; натомість епік місцем свого зображення обирає фантазію. Лише вибір духовного місця — сцена або фантазія — відрізняє ці два види мистецтва. Нижче я маю намір повернутися до тісного зв'язку між епікою і драматикою.

Шлях до майбутньої епіки

Після того, як я розповів про повідомлення як базову форму епічного, я мушу зробити одну практичну заувагу, яка, можливо, дещо подивує: я хотів би дати пораду авторам, яка різко суперечить уже сказаному або ж, принаймні, так може здатися. Я рекомендую не використовувати форму повідомлення як єдину форму епічного твору. Ви знаєте, що Гомер, Данте, Сервантес — ці три великі епічні автори — обрали для своїх творів виключно форму повідомлення, й усі сьогоднішні романи в Німеччині, наскільки мені відомо, послуговуються лише цією формою: вони зображають через повідомлення, оповідь. Я не підтримую такого підходу. То є різні речі: епічний художній твір та форма повідомлення як епічний засіб. Ніде не написано, що епік мусить лише повідомляти. У давньому театрі, в давній драмі траплялися фрагменти, які не мали жодного стосунку до дії, яка там розгорталася, наприклад хори. Навіть Шекспір, нехай і соромливо, часом дозволяє якомусь персонажеві стати перед завісою і щось розповідати. І це правильно. То лише догма, яку можна й відкликати, — що драма, мовляв, здатна існувати лише у формі діалогової дії; я із задоволенням помічаю, як фільм, тобто оповідь у зорових образах, вже зараз у вигляді експерименту проникає в театр й намагається розбити цілком заїжджену форму діалогової драми, гри персонажів згори на сцені між собою без взаємозв'язку з глядачем.

Ви схопитеся за голову, коли почуєте, як я раджу авторам, зайнятим епічною роботою, рішуче вдаватися до лірики, драматики, рефлексії. Але я на цьому наполягаю. В епічному творі ми не повинні жертвувати свободою на догоду якійсь традиції, що звідкись прийшла до нас і вже перетворилася на догму, ми робитимемо з роману те, що нам здається правильним. Німеччина — це країна педантичного, епічного реалізму. Під реалізмом я розумію те, що автор змушений повідомляти про реалії або псевдореалії. У Франції вже давно пишуть легше й гнучкіше. Існує зовсім небагато стійких законів мистецтва, що тяжіють над митцем; більшість мистецьких законів виробляє сам митець. Епічний твір мистецтва не є застиглою формою, він, як і драма, перебуває в постійному розвитку, а отже, нерідко постає проти традиції та її представників. Сьогоднішній театр закостенів у діалогах осіб нагорі, при цьому нам відмовляють у життєдайному праві активного втручання за допомогою ліричних чи глузливих коментарів, вільної двосторонньої художньої акції, заборонене навіть пряме звернення до нас, ми не достатньо беремо участи в тому, що відбувається нагорі, — так само все виглядає і з епічним, де форма повідомлення є залізною завісою, яка розділяє читача і автора. Я раджу цю залізну завісу підняти.

Маю визнати: раніше я незаперечно схилявся перед формою повідомлення, цією догмою залізної завіси. Нічого не здавалося мені важливішим за об'єктивність оповідача. Зізнаюся, що й досі повідомлення фактів, документів приносить мені радість. А знаєте, чому саме фактів і документів? Тому що через них зі мною розмовляє найбільший епік — сама природа, і я, такий маленький, стою перед нею й тішуся з того,