Леонід Дмитрович Платов - Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов

нашого останнього пасажира. Ні, не для гравця в покер. І не для екс-короля. Для того, хто лаштувався стати нашим останнім пасажиром. Адже нас збиралася вшанувати своєю присутністю найвисокопоставленіша персона в Німеччині. Струнко, лейтенанте Гейнц! Встати і простягти праву руку вперед. Ну-ну, я пожартував. Але ви вгадали.

Найнеймовірніше в цій розмові було ще попереду. Командир сказав:

— Нас називають лейб-субмариною фюрера. Але з чим це пов’язано?

— Не знаю.

— Само собою. Звідки вам знати. Це знають тільки троє: я, мій штурман та Адольф. Тепер — з вами — уже четверо. Та ви, сподіваюся, не вибовкаєте?

Я ледве не впустив келиха. Назвати фюрера на ім’я! Це вже само по собі було державний злочин!

— У кабінеті Адольфа, — сказав командир, — висить, до вашого відома, особлива карта. На ній ретельно — Адольф вельми ретельна людина — відзначають місцеперебування нашого підводного човна. Адольфові хотілося б, щоб у такий тривожний час ми були ближче до нього. І для цього він має підстави.

Потягнувшись за пляшкою, командир мало не перекинув стола. Я поспішив підтримати його.

— Дякую… Але ви зовсім перестали пити. Чи не лякаю я вас своєю одвертістю?

Командир випростався і без усмішки подивився на мене.

— Слухайте далі. Найцікавіше далі. Щодня в домовлений час мій радист виходить в ефір і настроюється на певну хвилю. Він жде. Він терпляче жде. На хвилі нічого не з’являється, і це добре. Значить, Третій рейх ще стоїть. Та ось — уявімо такий гіпотетичний випадок — в каюту до мене стукає радист. “Сигнал прийнято, пане капітан другого рангу”, — доповідає він. Це найпростіший умовний сигнал. В ефірі пролунало кілька тактів. Десь крутиться пластинка. Виконано популярний романс гамбурзьких моряків: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”. Чи не нагадує це вам: “Небо безхмарне над Іспанією”?[54] Тоді небо не було безхмарним над Іспанією. І тепер мелодія лунає лиховісно. Вона розлягається як похоронний дзвін над Німеччиною! Це означає, пане лікар, що все пропало. Третій рейх загинув, і Адольф накарячках вибирається з свого бункера. Він кличе на допомогу мене! Я повинен облишити всі справи! хоч би чим займався, хоч би де перебував, і повним ходом прямувати до найближчої Вінети на узбережжі Німеччини. Там у люк нашого підводного човна спустяться Адольф, Єва, два—три охоронці. Відсіки “Летючого Голландця” — ось усе, що лишилося Адольфу від його імперії! Потім занурення, повний вперед, курс вест, Амазонка!.. Врахуйте: радист, що прийняв сигнал, не знає його таємного сенсу. Знаємо тільки ми: Адольф, Венцель, я та ви. Тепер уже й ви! — Він люб’язно повернувся до мене всім тулубом: — Бачте, Адольф хотів би на певний час загубитися в темряві тропічних лісів. Черчілль тисяча дев’ятсот сорокового року ладнався евакуюватися до Канади. Чому б Адольфові не прихиститися на тому самому континенті, але трохи на південь, у своїх земляків, в Бразілії? Він хотів би, як ми, вдати з себе мертвого. Третій рейх не існує, росіяни на вулицях Берліна, та в резерві в Адольфа “Летючий Голландець”. Поки є “Летючий Голландець”, ще не все втрачено.

Він наблизив своє обличчя майже впритул до мого:

— Сигнал “Ауфвідерзеен” буде прийнято, не сумнівайтесь. Але чи я його зрозумію, ось у чому річ! Адже я можу і знельсонити?

— Як це — знельсонити?

— Маю на увазі підзорну трубу і вибите око адмірала Забули цей анекдот?

Я здригнувся. Я пригадав![55]

— Одначе ви, помічаю, здригаєтеся щоразу, коли я кажу “Гітлер” чи “Адольф”. Гаразд, заради вас — ви ж мій гість — називатиму його “фюрер”. Я поясню вам, чому хочу знельсонити.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Бачте, мені набридло діставати накази. В очах цих високопоставлених добродіїв, які навіть не здогадалися підвищити мене в званні, мій “Летючий Голландець” — всього лиш підводний лайнер. Помилка! І я відхиляю черговий наказ. Я вирішую самостійно. Ось мій намір: фюрера на борт не брати! — Мабуть, тішачись з вигляду мого обличчя, командир повторив, смакуючи кожне слово: — Еге ж, фюрера на борт не брати!

Потім дбайливо долив вина в мій келих.

— Це міркування для вас, звичайно, нове, — додав він заспокійливо. — Поступово ви призвичаїтеся до нього. Сигнал, гадаю, пролунає завтра чи позавтра. Та це вже ні до чого, фюрер живий — непотрібний. Мертвий, либонь, ще на щось придасться.

— Яка ж користь від трупа? — спитав я розгублено. — Хоча, кажуть, у Бухенвальді й Освенцімі…

— Не те, ні. Геній, навіть без вищої освіти, знадобиться на інше. Фюрерові потрібна не Єва, а свята Єлена. Ореол мученика личитиме йому.

— Маєте на увазі ув’язнення? Муссоліні вже побував у неволі.

— І дарма втік звідти. Скорцені, звісно, спритний, але дурний. Муссоліні набагато краще виглядав би в засланні, скарлючившись біля Наполеонових ніг, ніж на шибениці, та ще підвішений головою донизу. Я зичу фюрерові ув’язнення! Стати мучеником — це найліпше, що він ще може зробити на користь спільній справі.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
ДОНОС ІЗ МОГИЛИ
(“Зберегти кофри фюрера!”)

— Але багаж він постарався приставити заздалегідь. — Командирів голос долинув до мене, як крізь щільно задраєний люк.

— Який багаж?

— Кофри. П’ять кофрів. Не вдавайте, що