Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

— А до того, що вони заслабли на цю ось неміч,— Мамка махнула в бік голих сестер шматиною, з якої скапувала вода на постіль.— Злягла Еммі, старша з дівчат Слеттері, і міс Слеттері притьмом прибігла по міс Еллен, вона ж так звикла, ті’ки що — зразу сюди, наче сама не може за своїх подбати. А міс Еллен і без того мала роботи по зав’язку. Але що — вона таки пішла туди й стала доглядати міс Еммі, хоч сама вже кепсько себе почувала. Вона, міс Скарлет, уже давненько нездужала. Харчувалася ж ваша мама, міс Скарлет, абияк. Їсти у нас малувато що було, бо чи не все вигрібали для солдатів. А міс Еллен і без того їла як пташина! І скі’ки я вже казала їй і приказувала, аби махнула рукою на цих білих голодранців, а вона все не слухала. Ну, а коли та міс Еммі наче стала оклигувати, звалило міс Керрін. Атож, мем, тиф перекинувся через дорогу сюди, і злягла міс Керрін, а за нею й міс Сьюлін. І міс Еллен заходилась тоді їх обох лікувати.

А тут ще стрілянина на дорозі, янкі за річкою, негри з плантації ніч у ніч тікають, і ніхто не зна, що з нами стане. У мене аж голова йшла обертом. Але міс Еллен — спокійнісінька собі. Одно лише за панночок журилася, що не може їм помогти, бо нема ні ліків, нічого. А ото ввечері, коли ми, либонь, разів десять уже обмили губкою панночок,— вона й каже мені: «Знаєш, Мамко, я б навіть душу дияволові оддала за крихту льоду прикласти дівчатам на голову».

Вона сюди не пускала ні місте’ Джералда, ні Рози, ні Тіни — нікого, крім мене, бо я вже слабувала колись на тиф. А потім він її теж знеміг, і я зразу побачила, міс Скарлет, що добром це не кінчиться.

Мамка випросталась, піднесла вгору краєчок фартуха й витерла сльози.

— Вона зразу подалася, міс Скарлет, і навіть цей милий лікар-янкі нічим не міг зараяти. Вона нічого не знала, що з нею діялось. Я кличу її, озиваюсь до неї, а вона навіть мене не пізнає, своєї Мамки.

— А чи вона... Згадувала коли моє ім’я? Чи кликала мене?

— Ні, ласочко. Їй здавалось, наче вона знов мала дівчинка у Саванні. Вона нікого не згадувала на ім’я.

Ділсі ворухнулась і опустила спляче немовля собі на коліна.

— Ні, таки згадувала, мем. Когось одного вона кликала.

— А тебе хто пита, червоношкіра гаво? — збурилася раптом Мамка, обертаючись до Ділсі.

— Заспокойся, Мамко! Кого ж вона кликала, Ділсі? Тата?

— Ні, мем. Не вашого тата. Це було ту ніч, коли спалили бавовну.

— То це й бавовну спалили?.. Розкажи-но швидше!

— Атож, мем, спалили. Солдати повитягали її всю з-під повітки на задвір’я і давай горлати: «Оце буде найбільше багаття на цілу Джорджію!» І підпалили все.

Трирічний урожай бавовни вартістю в сто п’ятдесят тисяч доларів — за раз пішов з димом!

— Вогонь освітив усе, як удень, ми вже боялися, щоб і будинок не зайнявся. А отут у кімнаті видно було так, хоч нитку в голку всиляй. І коли зблиснуло у вікнах, міс Еллен наче прочнулася, звелася на ліжку й загукала голосно раз за разом: «Філіпе! Філіпе!» Я ніколи раніш не чула, щоб так кого кликали, але ж це було ім’я, бо вона кликала когось.

Мамка, застигши на місці, прошивала Ділсі очима, а Скарлет схилила голову на руки. Хто такий той Філіп і чим він дорогий був Еллен, що вона померла з його іменем на устах?

*

Довгий шлях від Атланти до Тари, що мав привести Скарлет в обійми Еллен, скінчився, впершись у глухий мур. Відтепер уже ніколи не засне вона безтурботним сном у батьківському домі, оточена материнською любов’ю, що була для неї мов м’яка пухова ковдра. Не залишилося вже для неї ані певного захистку, ані тихої пристані, куди можна було б пристати. І не звернути нікуди, й не ухилитися від цього глухого муру. І нема на кого перекласти ношу, що обтяжує її плечі. Батько старий і прибитий горем, сестри недужі, Мелані знеможена й безсила, діти безпорадні, а ці кілька негрів дивляться на неї з дитинячою довірою, чіпляються за її сукню, певні того, що дочка Еллен стане для них такою самою підпорою, якою була Еллен.

За вікном у примерхлому Світлі місяця простягалася перед нею Тара — маєток, в якому не лишилося кому працювати, спустошена й сплюндрована земля, схожа на знекровлене тіло, на її власне тіло, що поволі спливає кров’ю. Такий він, кінець дороги: слабосила старість, хвороби, голодні роти, безпомічні руки, що хапаються за її спідницю. І нікого при кінці дороги, вона одна там, Скарлет О’Гара Гамільтон, дев’ятнадцятирічна вдова з малою дитиною на руках.

То як їй бути тепер? Мелані з немовлям можуть прихистити тітонька Туп та Бери з Мейкона. Сестер, коли одужають, доведеться відправити до рідні Еллен, хоче рідня того чи ні. А вона й Джералд могли б звернутись по допомогу до батькових братів Джеймса та Ендрю.

Скарлет подивилась на дві худенькі постаті, що розкинулися на мокрих і темних від розлитої води простирадлах. До Сьюлін вона не відчувала особливої прихильності, і тепер усвідомила це цілком певно. Та й раніше було так само. Не дуже любила вона й Керрін, бо взагалі не могла любити слабаків. Але вони були однієї з нею плоті й крові, вони становили частку Тари. Ні, вона таки не могла допустити, щоб їм довелося жити у своїх тіток, як бідним родичкам. Хіба це можливо, аби котрийсь із роду О’Гар став чиїмось нахлібником, жив у когось із ласки! Та ніколи в світі!

Але невже ніяк не вибратися з цього сліпого кута? Її натомлений мозок насилу працював. Вона піднесла руки до скронь — таким повільним рухом, наче повітря було щільне, як вода. А потім узяла бутлю з-поміж пляшечок та склянок і заглянула всередину. На дні ще лишалося трохи віскі, скільки саме — не видно при тьмяному світлі. Дивно, що її вже не разив прикрий його запах. Вона помалу відсьорбнула з посудини, і цим разом напій не опік їй нутрощів, зате тепло розійшлось по тілу й принесло якесь розслаблення.

Скарлет поставила порожню гарбузину й розглянулася. Та це ж усе сон: просякла димом ледь освітлена кімната, вихудлі