Станіслав Стеценко - Війни художників

— І яка була його думка? — з цікавістю запитав Гущенко.

— Ця картина й на нього справила глибоке враження, але він побоювався, що вона здасться образливою деяким відвідувачам виставки, і не наважувався ухвалити остаточне рішення. Потім у нього виникла одна ідея: «Таку картину може, мабуть, оцінити лише жінка. Запитаємо фрау Трост, дружину професора Троста». Професор Трост, відомий мистецтвознавець, теж брав участь у відборі картин і привів із собою дружину.

Фрау Трост досить довго розглядала цю картину й заявила, що не бачить причин не допускати її до виставки. Мабуть, вона не провела інтимні паралелі, що впали в око нам із фюрером. Ну оголена жінка, ну лебідь поряд.

«От бачите, Гофман! Виявляється, ви більш сором’язливий, ніж жінка. Ця риса вашого характеру для мене новина», — пожартував тоді Гітлер.

Вердикт фрау Трост відкинув усі його побоювання, і він наказав мені виставити картину, що я й зробив, повісивши її на чільному місці.

Але вночі мене розбудив телефонний дзвінок. Це була… фрау Трост.

«Я не можу зімкнути очей, професоре! — сказала вона. — Ця картина не дає мені спокою! Я все думала й думала про неї і прийшла до твердого переконання, що картину Падуа не можна виставляти на публіці. Будь ласка, поговоріть із фюрером! Прошу вас, гадаю, що може вибухнути скандал!» Я сказав, що передам її думку фюреру, але добре знаю Гітлера, навряд чи він змінить уже ухвалене рішення.

Коли наступного дня я сказав Гітлерові про цей нічний дзвінок, він спочатку розсердився, а потім розвеселився: «Як це схоже на жінок! На них зовсім не можна покластися! Фрау Трост повинна була заздалегідь обдумати всі свої резони. Тепер, коли я ухвалив рішення, я від нього не відмовлюся!»

— І що, виставка мала успіх? — запитав Гущенко.

— Величезний! — Гофман уже знову наповнював спорожнілі бокали.

— І як розцінила публіка картину Падуа?

— Вона викликала багато суперечок — хтось був за неї, хтось проти, багато хто з провідних членів партії, включно із жіноцтвом, вимагали її зняти. Але знайшлося стільки ж меценатів, у яких вона викликала такий захват, що вони хотіли її придбати. Однак Мартін Борман випередив усіх.

— Мартін Борман — це хто?

— Борман — права рука Гітлера. Рейхсляйтер партії. Як на мене, один із небагатьох моральних партійців. Фюрер говорить, що Борман думає, як він. І що Борман здатний зробити за годину те, на що іншому потрібен місяць. Улюблена фраза Бормана: «Beeilung, Beeilung…» («Покваптеся, покваптеся…»)

— Дуже цікаво! А фюрер дарує друзям предмети мистецтва?

— Так. Найбільше Гітлер любив дарувати їх на дні народження. Зі своєї досить великої колекції він вибирає роботу, яка якимось чином асоціюється у фюрера з тим, кому буде подарована.

— Наприклад.

— Наприклад? — Гофман замислився, припалив від недопалка нову сигарету. Випустив хмарку диму. — Наприклад, Дорпмюллер, міністр транспорту й зв’язку, одержав на свій сімдесятирічний ювілей пейзаж Шпіцвеґа із залізницею; Онезорге, міністр пошти, «Стару поштову карету» Пауля Хея, адміралові Редеру Гітлер подарував «Битву на морі» Віллема ван де Велде, Ґерінгу, затятому мисливцеві, «Сокольничого» віденського художника Ганса Макарта. Доктор Лей одержав «Ченця, що п’є» Грютцнера, а весільним дарунком для Геббельса Гітлер вибрав «Вічний медовий місяць» Шпіцвеґа.

— Мабуть, у фюрера справді чудова колекція. Враховуючи хоча б музейний потенціал країн, які підкорила Німеччина.

— Ви про Польщу?

— Ну чому тільки про Польщу? А Голландія, Бельгія? Голландські живописці — це ж класика світового мистецтва!

Гофман похитав головою, зробив ковток вина:

— Фюрер ніколи не бере нічого з музеїв. Річ у тім, що Гітлер проводить чітку межу між тими картинами, які здобував у приватному порядку, в основному в мюнхенських і берлінських торговців живописом або на аукціонах. І тими, які були конфісковані в ході кампанії з «охорони» предметів, що належали євреям, або вивезеними з інших країн. Останні він навідріз відмовлявся приймати у свою приватну колекцію.

— Важко в це повірити! — Гущенко й собі ковтнув вина. Вино з м’яким сиром створювало справді чудову смакову гаму. — Хіба може поціновувач живопису примусити себе відмовитися від шедеврів, написаних, наприклад, голландцями?

— Але це так. Гітлер передовсім фюрер, а вже потім поціновувач. Для того, щоб розуміти фюрера, слід враховувати моральний бік справи. Ось Альфред Розенберг вирішив, що зробить Гітлерові величезну приємність, презентувавши йому дві надзвичайно коштовних картини: одна з них — знаменитий «Астроном» Вермера з галереї Ротшильда, а інша — не менш відома «Мадам Помпадур» Буші. І що з цього вийшло?

Коли дворецький передав йому ці дві картини, Гітлер сказав, що їм немає ціни, але був, однак, надзвичайно незадоволений. «Скажіть Розенбергу, що я не звик одержувати подібні подарунки. Ці картини повинні перебувати в галереї, і їхня доля буде вирішена, коли закінчиться війна!» Він відіслав полотна в галерею Лінца.

«Ну, звісно, не в музей же, з якого їх викрав Розенберг», — подумав Гущенко.

— Гітлер вважає, що мистецтво повинно займати виняткове місце в житті рейху, — продовжував Гофман. — Художникам потрібно дати всі можливості для розвитку таланту — зрозуміло, тим з них, хто розділяє здорові й визнані академічні принципи. Але фюрер так само твердо має намір вести нещадну війну з дегенератами.

— Хто саме визначає, де проходить межа між здоровим і дегенеративним? — поцікавився Гущенко, вкотре пригублюючи з бокала.

— В ідеалі це має визначати народ, для якого мистецтво існує. І саме тут, чесно кажучи, є проблема. Доктор Геббельс, якому фюрер довірив керувати імперською палатою образотворчого мистецтва, довів усе до абсурду! Він дав указівку президентові академії Адольфові Циглеру вилучити з німецьких галерей усі картини, неприйнятні для націонал-соціалістичного режиму, і збирався їх спалити!

Коли я почув про цю божевільну ідею, то відразу кинувся в рейхсканцелярію. Мені легко вдалося переконати фюрера в тому, що таке варварське