Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «глухонімий». Він усе мав писати, а Том майже не вмів читати. Але сон — штука чудна, уві сні що завгодно буває, і от у Томовому Нік розмовляв.

Нік сказав:

— Вони зараз усе про тебе знають, Томе, але ти тут не винен. Ти все правильно зробив. Просто не пощастило. Так що тепер треба йти обережно. Ти маєш зійти з дороги, Томе, але йти далі на схід.

Том розумів про схід, але не розумів, як не заблукати в пустелі. Він же може почати ходити великими колами.

— Ти все будеш знати, — сказав Нік. — Передусім ти маєш шукати Перст Божий…

Тепер Том почепив фляжку назад на пояс і поправив рюкзак. Він пішов назад до шосе й лишив велосипед на старому місці. Піднявся на насип і поглянув в обидва боки. Він швидко пройшовся середньою смугою і, ще раз обережно роззирнувшись, перебіг ту смугу I-15, яка була спрямована на захід.

Вони зараз усе про тебе знають, Томе.

Він зачепився ногою за трос огорожі і скотився з насипу майже до самого низу. Він трохи так полежав, як упав, серце його калатало. Чути було тільки легкий вітер, який завивав понад розтрісканим ґрунтом пустелі.

Він підвівся і став вдивлятися в обрії. Зір у Тома був гострий, а пустельне повітря — чисте і прозоре. Невдовзі він побачив його на тлі неба — наче знак оклику. Перст Божий. І коли він дивися на схід, кам’яний моноліт був приблизно в шістдесяти градусах ліворуч. Він подумав, що за годину чи дві міг би дійти до того каменя. Але повітря було прозоре і збільшувало все, як лінза, — і було здатне обманути й більш досвідчених мандрівників, ніж Том Каллен: він почав хвилюватися, що камінь весь час, здається, залишався на тій самій відстані від нього. Минула північ, минула друга година ночі. Великий зоряний циферблат неба обертався. Том почав питати себе, чи не є ота скеля, подібна до пальця, що вказує шлях, міражем. Він потер очі, але скеля не зникла. За його спиною шосе занурилося в темряву.

Коли він знову поглянув на Палець, він трохи наблизився, і о четвертій ранку, коли внутрішній голос почав шепотіти йому, що пора вже знайти куточок, де сховатися на день, уже не було жодного сумніву, що Том наблизився до свого орієнтиру. Але цієї ночі він до нього не дійшов.

А коли дійде (якщо протягом дня вони його не спіймають)? Що тоді?

То не має значення.

Нік йому скаже. Старий друг Нік.

Том не міг дочекатися, коли ж дійде до Боулдера і побачить його, Боже, так.

Він знайшов доволі затишне місце в тіні великого скелястого гребеня і заснув майже одразу. Тої ночі він пройшов приблизно тридцять миль на північний схід і вже був близько Мормонських гір.

Надвечір до нього підповзла велика гримуча змія, щоб сховатися в тіні. Згорнулася клубком біля Тома, трохи поспала, а потім поповзла геть.

——

Флеґґ того вечора стояв на краю тераси на даху, дивився на схід. Сонце сяде через чотири години, і тоді дебіл піде далі.

Сильний, рівний пустельний вітер відкидав його темне волосся з гарячого лоба. Місто так несподівано закінчувалось — і починалася пустеля. Кілька рекламних щитів — а далі порожнеча і все. Стільки пустелі, стільки сховків. Люди й раніше йшли в цю пустелю — і відтоді ніхто їх не бачив.

— Але не зараз, — прошепотів він. — Я його візьму. Візьму.

Він не міг пояснити, чому так важливо спіймати дебіла; раціональний бік проблеми весь час кудись вислизав. Він дедалі більше відчував просто бажання діяти, рухатися, робити. Руйнувати.

Учора ввечері, коли Ллойд розповів йому про вибухи вертольотів і смерть пілотів, він усіма силами стримав напад шаленої люті. Першим його імпульсом було негайно зібрати броньовану колону: танки, вогневози, бронемашини і все інше. Вони б могли досягти Боулдера за п’ять днів. Усе це кодло можна було б рознести за півтора тижні.

Атож.

Але якщо в горах уже випав перший сніг, то його вермахту настане кінець. А вже 14 вересня і на погоду покладатися не випадає. Хай йому грець — ну чому так швидко стало запізно?

Він же найсильніший чоловік на землі, хіба ні? Може, є ще один такий у Росії, Китаї чи Ірані, але то було питанням десять років тому. Тепер головне в тому, що його сили вичерпуються, він це знав і відчував. Він мав силу — і більше той дебіл нічого б не міг про нього розповісти… якщо він не загубиться в пустелі, не замерзне на смерть у горах. Він може розповісти їм тільки те, що люди Флеґґа живуть у постійному страху перед Ходаком і виконають кожен його наказ. Він може розповісти їм лише те, що їх деморалізує ще сильніше. То звідки ж оце постійне відчуття, яке гризе його, звідки переконаність, що Каллена треба спіймати і знищити, доки він не залишить Західний край?

«Бо я цього хочу, і я отримаю те, чого хочу — цієї причини досить!».

І ще Чувак-Сміттєбак. Він гадав, що може повністю усунути Сміттєбака. Гадав, що Чувака-Сміттєбака можна викинути геть, як непридатне знаряддя. Але він спромігся на таке, чого не змогла б зробити вся Вільна зона разом узята. Він сунув палицю в колесо злагодженої машини завоювання в руках темного чоловіка.

«Я помилився…»

То була огидна думка, і він не дав своєму розуму дійти до її кінця. Він викинув склянку з низького парапету даху і побачив, як вона зблискує далі й далі від нього, падає. Раптова лиха думка потішила його, весела дитяча думка: «Хай би вона влучила комусь по голові!»

Далеко внизу склянка впала на стоянку і розбилася… так далеко, що темному чоловікові не було чути.

Більше бомб в Індіан-Спрінгс не знайшли. Усю базу перевернули догори дном. Очевидно, Сміттєбак замінував перші-ліпші речі, які трапилися під руку: вертольоти в ангарі номер 9, машини в автопарку поряд.

Флеґґ повторив свій наказ: Сміттєбака знищити на місці. Думка, що Сміттєбак ходить зараз державною територією, де може зберігатися бозна-що, тепер його помітно нервувала.

Нервувала.

Так. Його дивовижна впевненість і далі випаровувалася. Коли ж це почалося? Він не міг точно сказати. Знав тільки, що все почало розвалюватися. Ллойд теж це помітив. Він це побачив у його погляді. Мабуть, непогано було б, коли б із Ллойдом стався нещасний випадок до кінця зими. У нього аж надто багато близьких друзяк з охорони палацу,