Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

— Жан, — сказав Рігу колишньому послушникові,— не виходь з дому, не давай мене обкрадати, ти на цьому втратиш більше, ніж я!

Саме так, перемішуючи ласку з грубим окриком, надію з одповіддю, цей вмілий егоїст створив собі трьох рабів, таких же вірних і відданих, як собаки.

Рігу, знову обравши так званий верхній шлях, щоб не їхати повз Хрестовий пагорб, приїхав на суланжський майдан до восьмої ранку.

В той момент, як він намотував віжки на найближчий до дверцят з трьома східцями стовпчик, віконниця відчинилась. У вікні з'явилося побите віспою обличчя Судрі, якому пара маленьких, чорненьких очиць надавала лукавого виразу.

— Почнімо з того, що заморимо черв'ячка, бо ми снідатимемо в Віль-о-Фе не раніше як о першій.

Він тихенько гукнув таку ж молоденьку й гарненьку, як і в Рігу, служницю, яка безшумно зійшла вниз, і якій він наказав подати шматок шинки й хліба; далі він сам пішов по вино в льох.

Рігу в тисячний раз розглядав цю їдальню з дубовим паркетом і різьбленою стелею, встановлену гарними фарбованими шафами, оздоблену по лікоть деревом і прикрашену чудесним каміном та розкішним стінним годинником з обстановки мадмуазель Лагер. Спинки лакованих і пофарбованих в білий колір стільців мали форму ліри, сидіння були з зеленого сап'яну, прибитого золотими цвяшками. Масивний стіл червоного дерева був накритий зеленою картатою клейонкою з зеленою облямівкою. Паркет угорського малюнку, старанно натертий Урбеном, доводив, якої старанності вміють добиватися від прислуги колишні покоївки.

— Ет! все це занадто дороге, — сказав собі ще раз Рігу. — У моїй їдальні так само смачно їсти, як і тут, а я ще маю процент з грошей, які довелося б витратити на ці непотрібні розкоші.— Де ж пані Судрі? — спитав він суланжського мера, що з'явився, озброєний солідною на вигляд пляшкою.

— Вона спить.

— А ви вже більше не порушуєте її спокою, — сказав Рігу.

Колишній жандарм підморгнув з грайливим виглядом і вказав на шинку, яку в цей момент подавала гарненька служниця Жанет,

— Вас будить отакий ласий шматочок, — сказав мер. — Виготовлена вдома! Тільки вчора почата…

— Такої штучки я, куме, у вас ще не бачив. Де ви її виловили? — сказав на вухо Судрі колишній бенедиктинець.

— Вона, як шинка, — відповів, знову підморгуючи, жандарм, — вона в мене з тиждень.

Жанет, ще в нічному чепчику, коротенькій спідничці, у туфлях на босу ногу, в обтягнутому ліфі з бретелями за селянською модою, поверх якого вона накинула перехрещену на грудях фулярову хустку, що не цілком прикривала її молоді й свіжі принади, — здавалася не менш апетитною, ніж шинка, вихвалювана Судрі. Маленька, пухкенька, вона дозволяла бачити спущені вниз голі, вкриті рожевими жилками руки, на кінці яких великі кисті в ямочках і з короткими пальчиками, вужчими до кінця, свідчили про квітуче здоров'я. Це була справжня бургундочка, темноруса, червонолиця, біла на скронях, шийці й вухах; каштанове волосся, трохи розкосі в куточках очі, відкриті ніздрі, хтивий рот, вкриті легким пушком щоки, — усе це доповнювалось загальною жвавістю, яку зменшувала скромна і обманлива манера поводитися, що робила з неї взірець служниці-пронози.

— Слово честі, Жанет нагадує шинку, — сказав Рігу. — Якби в мене не було Анет, я б не відмовився від Жанет.

— Одна варта іншої,— сказав колишній жандарм. — Ваша Анет така білява, ніжна, гарна… А як пані Рігу?.. Вона ще спить?.. — раптом спитав він, щоб дати зрозуміти Рігу, що й він розуміє жарт.

— Вона прокидається з нашим півнем, — відповів Рігу, — але лягає з курми. Я ж засиджуюсь за «Констітюсіонелем». Ні ввечері, ні вранці дружина не заважає мені спати; вона анізащо на світі не увійде до мене…

— Тут усе навпаки, — сказала Жанет. — Пані засиджуються за картами з міськими гістьми, а їх буває іноді чоловік до п'ятнадцяти; пан лягають о восьмій, а встаємо ми із світом…

— Вам це здається різним, — сказав Рігу, — а по суті це те саме. Так-от, мила дитинко, приходьте до мене, а сюди я пришлю Анет; це буде те саме, а все-таки різне.

— Старий грішник, — сказав Судрі,— ти її сконфузив…

— Як, жандарме, ти не хочеш більше, як одну коняку в твоїй стайні?.. Проте, кожен бере своє щастя там, де він його знаходить.

З наказу свого хазяїна Жанет пішла приготувати йому костюм.

— Ти обіцяв з нею одружитися після смерті дружини? — спитав Рігу.

— У наші роки, — відповів жандарм, — у нас інших засобів не лишається!

— З честолюбними дівчатами ми б отак скоро стали вдівцями, — зауважив Рігу, — особливо, коли пані Судрі розповість при Жанет свій спосіб намилювати сходи.

Обоє чоловіків задумалися від цих слів. Коли Жанет прийшла оголосити, що все готове, Судрі сказав їй: «Ходімо, допоможи мені», і це примусило колишнього бенедиктинця усміхнутися.

— От і ще одна різниця, — сказав він. — Я б не побоявся лишити тебе з Анет, куме.

Через чверть години Судрі в повному параді сів у плетений візок і обидва друзі обігнули Суланжське озеро по дорозі на Віль-о-Фе.

— А цей замок як? — сказав Рігу, коли вони доїхали до того місця, звідки було видно боковий фасад замку.

Старий революціонер вклав у ці слова вираз, в якому виявилась ненависть сільських буржуа до великих замків і великих земельних володінь.

— Поки я живий, я сподіваюсь бачити його на місці,— відповів колишній жандарм. — Граф де-Суланж був моїм генералом; він зробив мені послугу; він влаштував мені гарну пенсію, а потім віддав свої землі в управління Люпенові, батько