Донна Тартт - Таємна історія

тваринки розбивали машини та гамселили одна одну по голові.

Він спробував присісти, коли побачив нас на своїй половині, Френсіс засмикнув шторку мало не перед обличчями допитливих гостей поштмейстера, парочки дамочок середнього віку, яким не терпілося добряче роздивитися Чарльза. Одна з них таки просунула голову в розпірку на ширмі й каркнула своє «Доброго ранку!», сподіваючись таки змусити нас до розмови.

— Дороті! Луїзо! — пролунали голоси з протилежного боку. — Ідіть сюди!

Лінолеумом хутко залунали кроки, почулося вітальне квоктання та викрики.

— Чорт би їх забрав, — вилаявся Чарльз. Він сильно хрипів, і його голос більше був схожим на шепіт. — У нього ті гості ніколи не закінчуються. Ще й на мене постійно намагаються подивитись.

Відволікаючи Чарльза від думок, я вручив йому орхідею.

— Чесно? Це ти мені купив, Річарде? — Схоже, дарунок його і справді зворушив. Я збирався пояснити йому, що це презент від усіх нас, але не згадуючи при цьому імені Генрі, та Френсіс застережливо подивився на мене, і я змовчав.

Ми розвантажили сумку з покупками. Я боявся, що Чарльз накинеться на пляшку з Cutty Sark і вирве її з наших рук, але він тільки подякував і сховав її в нижнє відділення вертикальної пластикової тумбочки сірого кольору.

— Ти розмовляв із моєю сестрою? — спитав він у Френсіса. Спитав холодним тоном, яким говорять «Ти розмовляв із моїм адвокатом?»

— Так, — відповів Френсіс.

— У неї все гаразд?

— Ніби так.

— Як вона зреагувала?

— Не розумію.

— Сподіваюся, ти їй переказав мої слова, щоб забиралася до дідька?

Френсіс не став відповідати. Чарльз узяв одну з книжок, які я приніс, і почав її безладно гортати.

— Дякую, що провідали. Я трохи втомився.

— У нього жахливий вигляд, — визнав у машині Френсіс.

— Ну, його ж обов’язково підлікують там, правда? — проказав я. — Ми повинні змусити Генрі набрати його й вибачитися.

— І що це виправить, по-твоєму? Особливо якщо Камілла залишатиметься в готелі.

— Вона ж не в курсі, що він у лікарні, правда? Це по-своєму надзвичайна ситуація.

— Не знаю.

Двірники поклацували, їздячи по лобовому склу туди-сюди. Одягнутий у дощовик поліцейський регулював рух на перехресті. Це був рудовусий коп, я його впізнав. У свою чергу, розгледівши машину Генрі, він нам усміхнувся й помахав, щоб ми проїжджали. Ми всміхнулись у відповідь і помахали йому руками (щасливий день, двоє парубків на прогулянці), після чого, мабуть, зо два квартали їхали в похмурій, забобонній мовчанці.

— Ну хоча б щось ми можемо ж зробити? — нарешті спитав я.

— Краще нам у це взагалі не лізти.

— Тільки не кажи, що якби вона знала про серйозність Чарльзового стану, то не сиділа б уже біля його ліжка в лікарні за п’ять хвилин.

— Я не жартую. Нам і справді краще не втручатися в цю ситуацію, — тільки й повторив Френсіс.

— Чому?

Та він лише вкотре прикурив і нічого не сказав, хоч я свердлив його поглядом.

Удома я зустрів Каміллу, яка сиділа за моїм столом і читала книжку.

— Привіт, — підвела вона очі. — У тебе було відчинено. Сподіваюся, ти не проти.

Мене ніби електричним струмом ударило й накрило хвилею несподіваного гніву. Вітер крізь сітку задував дощ, і я підійшов, щоб зачинити вікно.

— Що ти тут робиш? — спитав я.

— Хотіла з тобою поговорити.

— Про що?

— Як справи в мого брата?

— Чому б тобі його не провідати?

Вона поклала книжку. «Як же мило», — подумав я безпорадно, я кохав її, я кохав уже сам її вигляд, цей кашеміровий сіро-зелений светр і її сірі очі із зеленуватим відтінком.

— Тобі здається, що в цій історії обов’язково ставати на чийсь бік. Насправді ні.

— Я не стаю ні на чий бік. Просто мені здається, що для свого рішення, яким би воно там не було, ти обрала не найкращий час.

— А коли найкращий? Я хочу тобі щось показати. Глянь.

Вона підняла пасмо світлого волосся на скроні. Під ним я побачив зашкарублу пляму завбільшки з четвертак, ніби хтось видер жмут волосся в цьому місці. У мене відібрало мову.

— А ще ось тут.

Вона закасала рукав светра. Зап’ясток набряк і набув дивного кольору, але найбільше мене вжахнув крихітний серйозний опік на внутрішньому боці передпліччя: його могла залишити тільки сигарета, чий слід глибоко та потворно в’ївся в шкіру.

За кілька хвилин до мене повернувся голос.

— Господи, Камілло! Це зробив Чарльз?

Вона опустила рукав.

— Тепер розумієш, про що я кажу? — У її голосі не звучало ніяких емоцій. Вираз обличчя був уважний, ледь скривлений.

— І довго це тривало?

Вона проігнорувала запитання.

— Я знаю Чарльза. Краще, ніж ти. Зараз лишатись осторонь — наймудріше рішення.

— А хто запропонував перебратися в Albemarle?

— Генрі.

— Яку він тут зіграв роль?

Вона не відповіла.

Мене пронизала кошмарна думка.

— Це ж не він таке зробив із тобою? — спитав я.

— Ні! Звідки така версія? — здивовано подивилася вона на мене.

— А звідки мені знати, що думати взагалі?

Раптом із-за дощової хмари визирнуло сонце, затопивши кімнату розкішним промінням, що заграло на стінах, ніби хвилі води. Камілла ніби розцвіла. У мені закипала жахлива ніжність. На якусь мить усе — дзеркало, стеля, підлога — утратило чіткі обриси й ніби провалилося в яскравий сон. Я відчув люте, практично нездоланне бажання схопити Каміллу за її травмований зап’ясток, викрутити їй руку за спину, доки вона закричить, штурхнути на ліжко: душити її, ґвалтувати її, не знаю що ще. А потім хмара знову набігла на сонце, і життя повернулось у свою колію.

— Чому ти прийшла сюди?

— Бо хотіла побачити тебе.

— Не впевнений, що тебе хвилює моя думка. — Я ненавидів звучання свого голосу, але не міг із ним дати раду, все, що виривалося з мого рота, бриніло якимись гонористими, ображеними інтонаціями. — Не знаю, чи тобі не байдуже все, що я вважаю, але в мене таке враження, що перебуванням в Albemarle ти все тільки погіршуєш.

— А що, по-твоєму, я мала б зробити?

— Чому б не пожити у Френсіса?

Вона розсміялася.

— Бо Чарльз здатний до смерті залякати Френсіса. Френсіс хороший. Я це знаю. Але проти Чарльза він не вистоїть і п’яти хвилин.

— Якби ти його попросила, він би дав тобі грошей куди-небудь виїхати.

— Дав би. Він навіть пропонував. — Вона потяглася в кишеню по сигарету. Із гострим болем я відзначив, що це була Lucky Strikes. Марка, яку курив Генрі.

— Можна було б узяти гроші й поїхати деінде. Не обов’язково було повідомляти йому, куди саме.

— Ми вже обговорювали з Френсісом усі ці варіанти. — Вона замовкла на мить. — Річ