Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

як допіру сказав сам художник, було доволі буденним, але мене одразу ж вразив якийсь глибинний жах, що чаївся в тих простих речах і був виражений за їхньою допомогою, неначе лиховісно викривлені риси чийогось демонічного обличчя. В обох малюнках цей зловісний образ проявлявся однаково очевидно, немов те саме обличчя було показане у профіль і анфас. Я не зміг виокремити деталей, з яких складалося загальне враження, одначе варто лишень було придивитись, і з тих малюнків на мене дедалі відкритіше та злісніше позиркувала скверна якогось нетутешнього зла, якийсь дух розпачу, злостивості й запустіння. Та місцина немов була скривлена якоюсь макабричною та сатанинською гримасою. Скидалося на те, що вона щомиті могла заговорити вголос, могла, немов якийсь велетенський диявол, вибухнути прокляттями або ж зайтися хрипким, глузливим клекотом, наче тисяча птахів — передвісників лиха. Передане на тих зображеннях зло було цілковито поза межами людського — воно було давнішим за саму людину. Чомусь — хай яким фантастичним це може видатися — та лука мала вигляд вампіра, зістарілого й огидного через свої невимовно мерзенні діяння. І хоч як складно це вловити й описати, він був спраглий інших узливань, ніж та млявоплинна цівка води, яка його живила. 

— Де це місце? — запитав я по хвилині-другій мовчазного споглядання. Було неймовірним, що подібне могло існувати насправді — й однаковою мірою неймовірним було те, що така здорова натура, як Ембервіль, могла виявитися чутливою до властивостей цього явища. 

— Воно розташоване в низовині на покинутому ранчо, за милю чи й трохи менше звідси, коли піти вузенькою дорогою, яка веде до Ведмежої річки, — відповів він. — Тобі воно мусить бути знайоме. Там на схилі горішньої частини пагорба стоїть дім, навкруг якого розкинувся невеличкий фруктовий сад; однак уся нижня частина, що закінчується тією лукою, скидається на незайману дику глушину. 

Я почав подумки змальовувати собі ту місцевість. 

— Гадаю, то мусить бути садиба старого Чепмена, — вирішив я. — Жодне інше ранчо з-поміж розташованих вздовж тієї дороги не відповідає твоєму описові. 

— Ну, хай кому вона належить, та лука — найжахливіше місце з усіх, на які я будь-коли натрапляв. Мені випадало бачити краєвиди, з якими щось було негаразд, але чогось подібного — ніколи. 

— Можливо, там живуть духи, — сказав я напівжартома. — Судячи з твоїх слів, то мусить бути та сама лука, на якій одного ранку старого Чепмена знайшла мертвим його молодша донька. Це сталося за кілька місяців по тому, як я сюди переїхав. Припускали, що він помер через ваду серця. Його тіло було вже геть холодним, і він, напевно, пролежав там усю ніч, адже родина так і не дочекалася його до вечері. Я не дуже добре його пам’ятаю, одначе пригадую, що він мав репутацію дивака. За якийсь час до його смерті люди почали думати, що він поволі втрачав глузд. Подробиць я вже не пам’ятаю. Хай там як, а невдовзі після того, як він помер, його дружина та діти поїхали звідси; звідтоді вже ніхто не оселявся в його домі й не доглядав за садом. Така собі звичайна, пересічна сільська трагедія. 

— Я не надто вірю в привидів, — зауважив Ембервіль, який, схоже, сприйняв моє припущення про духів аж надто буквально. — Хай якою є та сила, навряд чи вона має людське походження. А втім, якщо вдуматися, то мушу сказати, що раз або двічі у мене виникало якесь непоясненне враження: нібито, поки я робив ті замальовки, за мною хтось спостерігав. Дивна річ — я вже майже забув про це відчуття, але згадав усе, щойно ти висловив припущення про можливість появи духів. Мені здавалося, що краєм ока, одразу за межею того радіуса, який я переносив на малюнки, я бачив його — якогось старезного негідника з неохайними сивими вусами та лихим поглядом з-під лоба. Вельми дивним є також і те, що мені вдалося скласти про нього таке точне уявлення, навіть до пуття його не бачивши. Я подумав, що то якийсь волоцюга, котрий приблукав до тієї низовинної луки. Але коли я обернувся, щоб прямо поглянути на нього, його там просто не було. Складалося враження, немовби він розтанув у багнистому ґрунті, рогозах і осоці. 

— Ти щойно навів незлий опис Чепмена, — зауважив я. — Пригадую ті його вуса та бороду — вони були майже повністю білі, крім місць, поплямованих соком тютюну. Такий собі типовий, битий життям старигань — а до того ще й дуже непривітний. Під кінець життя його погляд зробився зовсім ядучим, і це, поза всяким сумнівом, посприяло легенді про його божевілля. Казали, що він дедалі дужче занехаював свій сад. Захожі зазвичай бачили його на тій нижній луці, де він просто стояв собі без діла, втупившись порожнім поглядом у дерева або у воду. Можливо, це була одна з причин, чому вони вирішили, що він стратився розуму. Однак я цілком певен, що ніколи не чув, аби в самій тій луці було щось незвичне чи дивне — ані на час Чепменової смерті, ані будь-коли згодом. То самотня місцина, і я не уявляю, щоб хтось і зараз туди ходив. 

— Я натрапив на неї суто випадково, — пояснив Ембервіль. — З дороги того закутка не видно через густі зарості сосен… Але ось іще одна дивна річ: цього ранку я вийшов з дому із сильним і чітким передчуттям, що можу знайти щось вельми незвичайне. Я, можна сказати, проторував шлях навпростець до тієї луки — і, маю визнати, що моє передчуття справдилося. Те місце викликає у мене відразу — але й зачаровує водночас. Я просто мушу розгадати цю загадку, звісно, якщо вона має розгадку, — додав він, немовби наперед захищаючись від можливих закидів з мого боку. — Я збираюсь повернутися туди завтра рано-вранці, прихопивши олійні фарби, аби по-справжньому взятися за той пейзаж. 

Я був здивований, добре знаючи пристрасть Ембервіля до барвистості та яскравості образів, за яку його стали уподібнювати до Сорольї341. 

— Такі картини будуть для тебе чимось новим, — зауважив я. — Певно, треба незабаром і собі навідатись туди й на власні очі оглянути те місце. Воно має бути ближчим до кола моїх інтересів, ніж до твоїх. Судячи з твоїх малюнків і опису, там просто мусить таїтись якась химерна історія. 

Минуло кілька днів. Саме тоді я глибоко поринув у роботу і мав удосталь мороки — писав заключні розділи нового роману, тому відклав на потім задумані відвідини тієї луки, яку виявив Ембервіль. Натомість увагою мого друга, вочевидь, цілком оволоділа нова тема. Щоранку він вирушав на прогулянку, прихопивши мольберт та олійні фарби, а повертався з кожним днем пізніше, геть забуваючи про обідню годину, яка раніше завжди приводила його назад з таких мистецьких виправ. На третій день він повернувся лише при заході сонця. Усупереч своєму звичаю, він не показав мені того, що намалював, і його відповіді на мої розпити