Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

— Це... мій портрет? — спитав він ледяним голосом.

Лоріо кивнув головою...

* * *

Довго у цей вечір сидів Лоріо. Він слухав безконечні оповідання про найдрібніші пригоди життя Іди, він думкою стежив за нею, як вона росла, як розвивалась, кріпнула, як розцвітала її краса... Гострим поглядом шукав він у рисах матері чого-небудь, що нагадувало б «те» обличчя, і все слухав, слухав... Тихо бреніли струни десь далеко в душі без страшних термосінь, без вибухів, без реакції. А мати розказувала все: вона чула, що перед нею людина не з банальним співчуттям на вустах, а людина, що могла би молитись на її Іду... І йому показували її кімнатку, її книги, зошити, навіть іграшки, якими гралась вона малою; йому давали на згадок її фотографічні портрети, але він відмовлявся, не хотів брати...

Тут, по цих кімнатах вона ходила, тут мріями оточувалось її серце — і тут же люди замість того, щоб оспівати її в дивній пісні, навчали її всякій гидоті.

Лоріо зостався ночувати: йому хотілося хоч одну ніч подихати тим повітрям, яким дихала колись вона... Йому одвели кімнатку, побажали на добраніч... Лоріо ліг, не роздягаючись, на ліжко; передчував, що спати вже не буде. Серце немов скам’яніло: не чулося вже гострого жалю, тільки біль тупий, до якого він звик за останні часи, стояв в усій істоті.

* * *

Тихо... Раз, два, три... чотири б’є годинник... пробило дванадцять. На столі горить лямпа. Стих бій — знову розмірно цокає маятник... Колихає, гойдається голосна тиша...

От поворухнулась ручка в дверях... Тихо, без шуму причинились вони — і до кімнати увійшов... батько.

Він був увесь у білому. Сів на ліжку.

Лоріо підвівся...

— Тс-с-с, — казав тихим шепотом старий. — Я їм уже казав, щоб вони не хвалили її у вічі. Я їх уже просив... Тільки вони тоді мене не слухали...

Лоріо задумано дивився на божевільного.

— Вони не слухали, а вона й вмерла від того... І так... зовсім умерла. Вона розкриє груди і любить, любить, щоб сніг зимою прямо падав туди, на гарячі груди... Я, знаєш, ніколи не ходжу до неї вдень, бо я вдень зайнятий — я в суд ходжу вдень, у мене багато справ... дуже багато справ у мене... я краще уночі. А тебе я полюбив і з тобою я рад... Тільки ти повинен скинути чоботи, бо вони скриплять... Сьогодні я тобі щось покажу — іди за мною.

Лоріо встав. Вони пройшли залю, маленький коридор і увійшли до невеличкого кабінету. Ярке світло великої лямпи на хвилину засліпило очі, і Лоріо закрив їх руками. Згодом відхилив руки й зміг роздивитись...

Це була кімната культу Іди, це був її храм... Безконечне число її портретів і розставлене і розвішане всюди; її обличчя відбивалось мов у тисячах дзеркал, з усіх кутків, і аж страшно ставало серед такої маси очей, очей і очей... Лоріо опустив голову...

Старий підійшов до свого ліжка, підняв матрац; під ним лежала лопата; на ній навіть земля поналипала.

— Ось! Бачиш? — сказав старий, і широкий божевільний усміх осяяв його обличчя. — З оцим я ніколи ще не ходив туди, ніколи...

Він загасив лямпу, взяв Лоріо за руку, й вони вийшли обидва на вулицю.

* * *

Містечко спало. Десь далеко калатав вартовий. Ні в одному вікні не було світла, й тільки місяць розкішно-круглий тихо плив у височині.

Вони йшли, і кроків їх не було чутно... Тихо... тихо...

Ось уже й останні хатки, паркани, останній ліхтарний стовп і — спереду поле, осяяне м’яким світлом. Ні душі! Зірка з небес покотилась і та навіть зазвучала...

Ось кладовище... Несміло, тихо скриплячи, відчинилася хвіртка, знов зачинилась — і двоє живих опинилися в царстві безконечного спокою... Там блищав мармуровий пам’ятник, там дерево розкидалось, приймаючи чарівні фантастичні форми, а під ногами таємно шелестіло сухе пале листя. Коли тихий вітрець повивав поміж гілками, листки, мов великі темні метелики нічні, повагом падали в повітрі, перевертаючись під ясним промінням місяця... Якась заблудла собака, скигнувши, стрибнула одразу вбік, і довго було чутно, як вона шаруділа сухим листям, тікаючи геть...

— Ось! — сказав старий...

Лоріо здригнувся...

Вони зупинилися перед невеличкою оградою, що оточувала могилу прибрану квітками, зеленню. Сумно чорнів невисокий пам’ятник... Вони увійшли в ограду.

— Ми будемо її викопувати... Невже ти думаєш, що вона й тепер не схоче мене бачити? Я ж її проклинав... — шепотів старий. І шепіт цей мов гіпнотизував Лоріо...

Кладовище, ніч, місяць у високому небі, і сей батько, мов древній, ветхий патріярх, стоїть, випроставшись у ввесь свій зріст, на могилі...

— Поперед я, а ти потім... — і старий з силою почав копати.

Лоріо притулився до огради спиною й утопив очі в світле місяцеве коло... З могили зірвались квітки, летіла земля, маненькі камінці. Старий, важко дихаючи,