Річард К. Морган - Пробуджені фурії

у решти з нас дедалі більше, а ще через сто років ти прокинешся, а за вікном знову будуть всрані роки Заслелення.

Муракамі кивав упродовж усієї промови, ніби серйозно роздумував над цим питанням.

— Знаєш, річ у тому, Вірджиніє, — сказав він, коли вона договорила, — мені платять не за те, щоб я турбувався, як воно житиметься за сотню років, і мене цього не навчали. Мене навчали — власне, саме ти мене навчала — розбиратися з поточними обставинами. І саме це ми й робимо.

Поточні обставини: Сильва Ошіма, списантка.

— Драний Мечек, — дратівливо проказав Муракамі, киваючи на простягнуту фігуру на гравіношах. — Якби вирішував я, то місцевий уряд ніколи не отримав би доступу до такої технології, не кажучи вже про те, щоб видавати на нього ліцензії купці обдовбаних дисфункіональних мисливців за винагородою. Ми могли б направити команду спеціалістів-посланців, які зачистили б Нове Хоко, і ніщо з цього б ніколи не сталося.

— Так, але ти пам’ятаєш, скільки б таке коштувало?

Він хмуро кивнув.

— Так. Та сама причина, з якої Протекторат взагалі видає цю штуку людям. Заради вищого відсотка повернення інвестицій. Усе через драні гроші. Зараз уже нікому не хочеться творити історію, а тільки нагребти собі купку.

— Я думала, що тобі цього й хотілось би, — мляво мовила Вірджинія Відаура. — Щоб усі ганялися за грошвою. Олігархічного нагляду. Збіса простої системи контролю. А ти ще будеш на це жалітися, чорт забирай?

Він обережно глянув убік і похитав головою. Лібек і Томазеллі відійшли розділити самокрутку з морської коноплі, поки Влад-Меллорі не підігнав «Палю». Перепочинок. Гравіноші погойдувалися без нагляду за метр од мене. Дощ тихо падав на прозору пластикову накривку і стікав вигнутою поверхнею. Вітер ослаб до нерішучого бризу, а бластерний вогонь з іншого краю ферми давно затих. Я стояв посеред кристалізованої тиші й дивився на застиглі очі Сильви Ошіми. Уривчастий шепіт інтуїції шкрібся об паркан мого свідомого розуміння, шукаючи входу.

— Що ти говорив про творіння історії, Тоде? — безінтонаційно спитав я. — Що там робиться зі списантами?

Він розвернувся до мене, і на його обличчі з’явився вираз, якого я раніше ніколи не бачив. Він невпевнено всміхався і від цього виглядав дуже молодим.

— Що робиться? Як я вже сказав, робиться те, що технологія працює. Там, на Латімері, отримують результати, Таку. Там встановили контакт із марсіянськими штучними інтелектами. Вперше за майже шістсот років намагань досягли сумісності систем. Їхні машини розмовляють із нашими, і саме ця система подолала прірву. Ми розкололи інтерфейс.

Лапи з холодними пазурами пробіглися по моєму хребті. Я пригадав Латімер, Санкцію-IV і дещо з того, що там бачив і робив. Я завжди знав, що це стане поворотним моментом. Просто ніколи не припускав, що знову опинюся в тій самій гущі.

— Ніхто про це дуже не кричить, чи не так? — м’яко сказав я.

— А ти б кричав? — Муракамі тицьнув пальцем у бік простертої фігури на гравіношах. — Те, що зашите в голову цієї жінки, зможе говорити з машинами, які залишили нам марсіяни. Згодом вони, може, скажуть нам, куди ті поділися, може навіть приведе нас до них. — Він придушив сміх. — А жарт у тому, що вона не археологістка, не навчена посланська операторка або спеціалістка з марсіян. Ні. Вона драна мисливиця на винагороди, Таку, заледве не психотична наймана вбивця машин. А таких як вона ще срака зна скільки, тиняються десь із таким самим активним лайном у головах. Ти починаєш розуміти, як сильно Протекторат цього разу обісрався? Ти ж був на Новому Хоко. Уявляєш наслідки, якби наш перший контакт із гіперпросунутою чужинською культурою стався через оцих людців? Нам би тоді пощастило, якби марсіяни не повернулися й не стерилізували всі заселені нами планети просто щоб не ризикувати.

Мені раптом захотілося знову присісти. Тремтіння через станерний шок знову охопило мене від черева вгору до голови так, що в ній затуманилося. Я проковтнув нудоту і спробував зберегти ясність думки у гаморі раптово пригаданих подробиць. Лаконічна, убивча діяльність Сильвиних «Пролаз» проти скорпіогармати і її групи.

Уся ваша життєва система ворожа до нашої.

Ага. А крім того, ми хочемо цю драну землю собі.

Орр зі своїм ломом стояв над нефункціональним каракурі в тунелі під Дравою. То як, ми його вимкнемо чи ні?

Списантська бравада на борту «Зброї для Гевари», доволі смішна абсурдністю припущення, поки не розглянути її в більш значущому контексті.

Щойно знайдеш спосіб списати орбітальний супутник, Ласе, дай нам знати.

Підтримую. Зніми з неба супутник, і Міці Гарлан смоктатиме тобі щоранку, поки ти житимеш.

От трясця.

— Ти справді думаєш, що вона на це здатна? — приголомшено спитав я. — Розмовляти з супутниками?

Він вишкірив зуби. То було що завгодно, але не усмішка.

— Таку, з того, що я знаю, може бути, що вона вже з ними говорить. Зараз ми накололи її седативами, і «Цзен» відстежує її активність, але ми ніяк не можемо знати, що вона встигла зробити раніше.

— А якщо вона почне?

Він знизав плечима і відвернувся.

— На цей випадок я маю накази.

— О, чудово. Дуже конструктивно.

— Таку, розумнику мій, а який у мене вибір? — в його голосі проскочив відчай. — Ти ж знаєш, яке дивне лайно коїться на Новому Хоко. Віймінти, які роблять те, чого не повинні робити, віймінти, збудовані за параметрами, яких ніхто не пам’ятає з часів Виселення. Усі думають, що це якась еволюція машин, що це дорослі нанотехнології, але що як ні? Що як це спричинили списанти? Що як супутники прокидаються, бо вловили сигнал чільницького софту, тож вони в свою чергу роблять щось із віймінтами? Ці штукенції створені взаємодіяти з машинними системами марсіян, наскільки ми розуміємо, і з Латімера передають, що воно працює. То чого б йому також не працювати тут?

Я дивився на Сильву Ошіму, і в моїй голові лунав голос Яди.

…це бурмотіння, втрати тями, прибуття на місця, на яких уже хтось відпрацював, це все пост-Іямонське…

…кілька разів ми насувалися на точки активності віймінтів, а на той час, як туди добиралися, там уже все закінчувалося. Скидалося на те, що вони билися одні з одними…

Мої думки погнали вулицями, які відкрила для них посланська інтуїція Муракамі. Що як вони не билися одні з одними? Або що як…

Напівпритомна Сильва бурмотіла на койці в Драві. Воно знало мене. Наче старого друга. Наче…

Жінка, що називалася Надею Макітою, коли лежала на іншій койці на борту «Острова Бубін».

Григорій. Там унизу є щось, що звучить