Олег Євгенович Авраменко - Принц Ґаллії

у якому Тибальд мириться з Марґаритою і зустрічається зі старим знайомим

Десь за годину по тому, як Тибальд і Марґарита залишились удвох, стосунки між ними значно поліпшилися. Спершу вони, на принцесину вимогу, щодуху гнали коней, утікаючи від збентеженої Бланки і готового до рішучих дій Філіпа. Згодом, сповільнивши крок, Марґарита ще трохи покомизилася, та зрештою перепросила Тибальда за вчорашні злі дотепи, виправдовуючись тим, що сказала їх на п’яну голову і не серйозно. У перше Тибальд охоче повірив — ще б пак! — але в щирості другого твердження дозволив собі засумніватися, про що так прямо їй і сказав.

Замість далі виправдовуватися, Марґарита вдалася до вірнішого способу переконати свого співрозмовника, що він несправедливий до неї: вона почала декламувати ту злощасну епічну поему, що послужила причиною їх сварки.

Тибальд увесь просяяв. Його роман у віршах „Вірний Роланд“ уже тоді здобув собі гучну славу, але той факт, що Марґарита знала його напам’ять, полестив йому більше, ніж усі захоплені відгуки та похвали разом узяті. Коли за чверть години Марґарита втомилася і голос її трохи охрип, Тибальд відразу ж перехопив у неї ініціативу і був у захваті від того, з якою непідробною цікавістю вона його слухає.

Так вони їхали, натхненно оповідаючи одно одному про пригоди закоханого і трохи шаленого маркґрафа Бретонського, вірного палатина франкського імператора Карла Великого. Марґарита перша схаменулася і зайшлася дзвінким сміхом.

— Ні, це неймовірно, ґрафе! Що ми з вами робимо?

— Наскільки я розумію, декламуємо мого „Роланда“.

— Слава Богу, що не „Отче наш“.

— У якому сенсі?

— Ви що, не знаєте це прислів’я: „Жінка сам-на-сам з чоловіком…“

— Ага, пригадав! „Не читає „Отче наш“„.

— Атож. Ось уже сонце сідає, а ми все… Та що й казати! Б’юсь об заклад, що кузен Красунчик і в гадці не має читати Бланці свої чарівні рондó.

Тибальд усміхнувся.

— Ваш заклад я не приймаю, принцесо. Бо напевно програю.

— Бідолашний Монтіні! — зітхнула Марґарита. — Даремно він поїхав до Рима.

— Це ви про кого?

— Про Бланчиного коханця… вже про її колишнього коханця. Мабуть, зараз він божеволіє.

— Дуже її любить?

— Точнісінько, як ваш Роланд. Був собі гарний хлопець, у міру розбещений, у міру порядний, але зустрів на своєму шляху Бланку — і все, загинув.

Тибальд знов усміхнувся.

— Бачу, тут у вас всі дами запеклі серцеїдки, — з іронією зауважив він.

— Можливо, — знизала плечима Марґарита. — Проте Бланки це не стосується. Вона в нас біла ворона — скромна, сором’язлива, справжня святенниця.

— Але ж дивне в неї святенництво, — скептично мовив Тибальд. — Воно нітрохи не заважає їй мати коханця.

— І не лише мати, — додала Марґарита. — Але й боляче кусати його в ліжку.

Тибальд спохмурнів.

— Посоромтеся, принцесо! Пані Бланка має всі підстави ображатися на вас. Вона цілком слушно дорікала вам за те, що ви виказуєте її секрети. Хіба можна так — переповідати іншим все, що вона довірила вам як таємницю?

— А от і помиляєтеся. Передусім, нічого такого Бланка мені не розповідала.

— То її коханець розповів.

— І зовсім не її коханець, а мій… мій кузен Іверо. Якось під час купання він помітив на плечі Монтіні добрячий синяк від укусу — ну, і розповів про це мені. Отож ніяких секретів я не виказую. Чи, може, ви вважаєте інакше?

Тибальд гордо промовчав.

— Що таке, ґрафе? — запитала Марґарита. — Коли вам не до вподоби, що деякі жінки кусаються в ліжку, так і скажіть… Гм… Про всяк випадок… Чому ви мовчите?

— Я думаю над тим, як це назвати ваше базікання.

— Ну, і що надумали?

— Це копання в брудній білизні.

— Та ну! Ви такий делікатний, пане Тибальде!

— Ви перебільшуєте, пані Марґарито. Делікатність не є моєю визначною рисою. А проте, я вважаю, що для будь-якої відвертості існує певна межа, переступати яку неприпустимо — бо тоді ця відвертість стає банальною вульґарністю.

— Та ви, схоже, змовилися з Красунчиком, — незадоволено сказала принцеса. — Тижні три тому, перед тим як уперше лягти зі мною в ліжко, він…

— Замовкніть! — раптом гримнув Тибальд, обличчя його побуряковіло. — Як вам не соромно!

Марґарита здивовано поглянула на нього.

— У чому річ, ґрафе? Я щось не те сказала?

— От безсоромна! — буркнув Тибальд собі під ніс, але вона розчула його.

— Ага! Виходить, я безсоромна! Та ви просто ревнуєте мене.

— Ну, припустімо… Так, я ревную.

— І за яким правом?

— За правом людини, що кохає вас, — відповів Тибальд, палко дивлячись на неї.

— Атож, геть забула! У кожному своєму листі ви невтомно торочите: прекрасна, божественна, дорогоцінна — і так далі, і тому подібне. А в „Пісні про Марґариту“, яку я отримала минулоріч, ви взагалі стверджуєте, що сонце для вас сходить на південному заході, з-за Піренеїв. Ви що, справді плутаєте сторони світу?

— Не кепкуйте, Марґарито. Ви ж чудово розумієте, що це була поетична алеґорія.

— Що, однак, не завадило вам написати мені цього літа, що ви відбуваєте на свій особистий схід, щоб знову побачити своє сонечко ясне.

— І знову ж, я висловився фігурально. Я…

— Ну, і як вам ваше сонечко? — не вгавала Марґарита. — Скажіть чесно, ви не були розчаровані?

— Навпаки. Воно стало ще яскравішим, ще сліпучішим. Воно спалює моє серце дотла.

— Але ви ще не запропонували цьому сонечку свою мужню руку і своє палке серце.

— А я вже пропонував. Торік. Сонечко ясне пам’ятає, що воно відповіло?

Опустивши очі, Марґарита промовчала. Щоки її зашарілися.

— Ви надіслали мені, — після короткої паузи вів далі Тибальд, — здоровенні гіллясті оленячі роги, щоб — як було