Олександра Бракен - Темні уми

Порожнеча. На аркуші не було написано нічого, крім імен і прізвища Чабсових батьків та їхньої адреси, і ніколи не було. Ні краплі чорнила.

— Я не розумію… — сказала я, передаючи лист йому. Тут щось не те. Може, він загубив первісний варіант листа чи носив справжній із собою? А коли я знов підвела очі, Лаям плакав. Однією рукою він бгав лист у кулаці, а іншою затулив очі. І в цю мить я збагнула, що вже знаю відповідь.

Чабс нічого не написав, тому що був упевнений, що це зайве. Він вірив, що матиме змогу сказати батькам все, що хоче, особисто. Він вірив у те, що повернеться додому.

У Лаяма ніби підігнулися коліна, коли він знову сідав на ліжко. Він притулився чолом до мого плеча, а я обійняла його обома руками. Він справді вірив тобі, — хотіла сказати я. — Увесь цей час він вірив тобі.

Цієї миті я почулась набагато старшою. Мені було не шістнадцять, не шістдесят і навіть не сто років, а тисяча. Старшою, але не безпорадною. Я почувалася як один із тих дубів, що росли уздовж траси, височіючи над долиною Шенендоа — глибоко вкорінених і захищених товстою корою.

Він дістанеться, — міркувала я. — Він дістанеться додому.

Я ще довго нічого не робила, тільки обіймала його. Я хотіла запам’ятати те, як кучерявляться кінчики його волосся, запам’ятати шрам на краєчку його губ. Я ще ніколи так гостро не відчувала брак часу, як у ту мить. Чому час завжди або зупиняється, або летить із карколомною швидкістю?

— Найсмішніше те, що у мене було стільки планів, — прошепотів він. — Про те, що ми робитимемо. Про всі місця, у які я хотів тебе повезти. Я справді хотів, аби ви з Гаррі познайомились. — Вікно вдихнуло полудневе світло. Я відчула, як його рука опускається по моїй руці. — У нас все буде добре, — запевнив Лаям. — Ми не дозволимо їм отак просто нас розлучити.

— Вони нас не розлучать, — прошепотіла я. — Мені спало на думку… Я знаю, що це прозвучить банально, але… якщо щось у цьому, що трапилось, і є доброго, то це те, що мені випало зустріти тебе. Я би пройшла через усе це знову. — Мої очі запекло від сліз. — Пройшла би, аби тільки зустрітися з тобою.

— Ти справді так думаєш? — Лаям випростався і припав губами до мого волосся. — Бо я, чесно кажучи, знаєш, що думаю про нас двох? Ми би зустрілися неминуче. Скажімо, ми не застрягли б у тих проклятих Богом таборах… ні, ось послухай-но. Я розповім тобі дивовижну історію про нас. — Лаям прокашлявся і повернувся обличчям до мене. — Отже, надворі літо вповні, і ти у Салемі, і ти марудишся в тому нудному, спекотному липні, працюючи неповний робочий день у крамничці морозива. Певна річ, тобі навіть на думку не спадає те, що всі оті хлопці зі старших класів, котрі щодня навідуються у крамницю, більше зацікавлені у тобі, ніж у тридцять одному смакові морозива. Але в тебе тільки й думок, що про школу та дюжину твоїх гуртків, адже ти мрієш вступити до престижного коледжу і врятувати світ. І саме тоді, коли тобі здається, що ти от-от помреш, якщо доведеться складати ще один вступний іспит, тато тебе питає, чи ти не хочеш, бува, поїхати провідати бабусю у Вірджинії-Біч.

— Невже? — Я припала чолом до його грудей. — А що ж ти?

— Я? — перепитав він, ховаючи мені за вухо пасемце волосся. — А я у Вілінґтоні, знову маруджуся у тому нудному, спекотному літі, відпрацьовуючи останні дні в одній із ремонтних майстерень, що належать Гаррі, перед тим, як поїхати в якийсь крутий університет — і там, додам я, моїм сусідом у кімнаті буде всезнайко із золотим серцем на ймення Чарлз Керрінґтон Мерівезер Четвертий, — але він ще не з’явився у нашій історії, поки що. — Лаям обхопив пальцями моє стегно, і я відчула, як він, попри спокійний голос, тремтить. — Аби відсвяткувати таку подію, мама хоче забрати нас у тижневу подорож у Вірджинію-Біч. Минув лише день, як приїхали, а я вже помічаю краєм ока темноволосу дівчину, котра блукає містечком, уткнувши носа у книжку, а в її навушниках гримить музика. Але як би мені не хотілося, я не можу змусити себе заговорити з нею.

І потім, за велінням Долі, останнього дня я помічаю на пляжі її. Тебе. Я в команді, що грає у волейбол з Гаррі, але мені здається, що всі навколо зникли. Ти підходиш до мене, у величезних сонцезахисних окулярах, у легкій зеленій сукні, і я собі так думаю, що вона пасує до твоїх очей. І потім, — погляньмо правді у вічі — я ж просто таки олімпійський бог, коли йдеться про спорт, я запускаю м’ячем просто тобі в обличчя.

— Ой, — вигукнула я, весело сміючись. — Це ж боляче, мабуть.

— І ти напевне здогадуєшся, як я відреагую. Я запропоную віднести тебе до рятувальників, але в тебе такий вигляд, ніби ти тільки за цю пропозицію ладна мене уколошкати. Зрештою, завдяки моїм неперевершеним шармові та дотепності — і через те, що ти мене, такого жалюгідного, пожаліла, — ти погоджуєшся, щоби я почастував тебе морозивом. І потім ти заводиш мову про те, як важко працюєш неповний робочий день у крамничці морозива в Салемі, і як тобі сумно, бо попереду ще два роки навчання у коледжі. І якимось чином — якось — я випросив у тебе імейл, чи нікнейм, чи, можливо, якщо мені дуже пощастить, твій номер телефону. І ми спілкуємося. Я їду до коледжу, а ти повертаєшся в Салем, але ми багато розмовляємо, і розмовляємо про все на світі, й інколи трапляється нам утнути дурницю: коли вже не лишається про що поговорити,