Мирослава Горностаєва - Астальдо

firi йшли через Оссиріанд, а деякі хотіли там зостатись… Землі там незміряно — вистачило б на всіх. Та спротивились Лаіквенді, я говорив з їхніми посланниками. Еldrim Оссиріанду говорять, що прибульці не люблять лісу, бояться його, псують дерева і водойми, і схожі більше на орків, аніж на гідних довіри осіб… Я поговорив з Фінарато, але той лише мовив, що смертним є де поселитися і окрім Оссиріанду. Тоді я пішов до цих істот, і кілька місяців блукав від табору до табору, слухаючи і придивляючись… Лаіквенді, може, щось і перебільшили — але в цих особах дійсно є зло, воно впечатане в їхні душі. Їхнє ставлення до підлеглих, до жінок, до дітей… Довго оповідати — потрібно побачити і відчути…

Оскільки Гітлум був далеченько, то Фіндекано ще довго не бачив firi, котрі селилися у східному Белеріанді, і потроху просувалися до Дортоніону та на захід, у землі Фінарато, якому принесли присягу вірності. Князь Нолофінве вже давно послав до Аданів, як прозвали новоприбулих, гінців з вітаннями та пропозиціями дружби, однак рушення firi розтікалося Белеріандом дуже поволі. Частина їх повернула на північний схід і осіла в Таргеліоні, на землях Карністіро. Фіндекано вже подумував, чи не з’їздити йому самому подивитись на Аданів, і, можливо, умовити частину рушення оселитися в Гітлумі задля військового союзу, однак, він згадував слова Майтімо і утримувався від цього кроку.

***

Руссандол нині навідувався до Ломіону частіше, ніж раніше. Фіндекано розумів його — брати змужніли, необхідність в суворому нагляді за ними поволі зникала… Навіть Тьєлпе згадав про свій синівський обов’язок і переселився до Аглонової Твердині. Майтімо, котрий звик почувати себе головою великої родини, відчув самотність. Він любив про когось піклуватись, а тепер зостався у Гімрінгу сам…

Ерейніон очікував приїзду вуя з нетерпінням — з Майтімо було цікаво. Руссандол навчав малого Ельда володіти зброєю і гострим словом, навчав ганяти верхи на відчай душі, навчав ковальській справі, щедро віддаючи онуку давнього суперника Феанаро секрети Вогняного Роду… До Рудого тулилася й Ерніс — донька Фіндекано росла розбишакуватою Нолде на тиху радість батька і легке незадоволення Еріен.

Якось, повернувшись з кінної прогулянки, побратими застали у замку гостя.

Еріен вийшла їм назустріч — попередити. Вона обдивилася сина, котрий гордо сидів попереду Руссандола на валінорському огирі, впевнилася, що на дитині не додалося подряпин та синців від вправ у бойових мистецтвах (Ерейніон не дуже зважав на ці відзнаки — адже його навчав перший мечник Ендоре) і мовила стиха:

— У нас гість, Еldrim… Він з Аданів.

— Адан! — зрадів Ерейніон, — як цікаво! А на що він схожий?

— Ні на що, а на кого, — мовила Еріен незадоволено, — вельможний Маедросе, я тільки прошу — без отих ваших жартиків. Наш гість — добра особа, але ранима і чутлива.

— Атож, вони чутливі, немов Кгазад, — бадьоро озвався Руссандол, передаючи Фіндекано сина і стрибаючи з коня на плити двору, — тому Майтімо буде, як завжди, рудим та ще й пухнастим…

— Мов білочка! — захоплено вимовив Ерейніон, — Майтімо-вивірка…

— Еге ж, таким я і є…

В бенкетній залі за накритим столом Фіндекано очікували його звичні співтрапезники — четвірка тіло охоронців з жонами та дітьми, та Ант Доронінг… Окрім них за столом, незручно поклавши засмаглі руки на білу скатертину, сидів білявий здоровань, вбраний в зелену куртку та штани, пошиті з тканини, яку виробляли Ельдар Західного Белеріанду.

Волосся гість збирав у хвіст на маківці голови, у вусі носив золоту сережку, а на лівому зап’ястку — тяжкий металевий браслет: швидше як зброю, аніж як прикрасу. З-під носа у нього звисали довгі жмути волосся, підборіддя ж було ретельно вискоблене чимось гострим. Світлі блакитні очі обдивлялися залу, присутніх, тих, хто зайшов… Чоловік явно ніяковів, але намагався триматися гідно. Ніяковів він від того, що видавався громіздким і величезним, порівняно з Ельдар, які хоч і були високими на зріст, але мали тендітну статуру. Двозуба виделочка, яку він крутив у руці від розгубленості, майже щезла в його кулаці.

— Князь Дор-Ломіну, — неголосно мовив Ант на синдарині. Здоровань підхопився з місця, разом змахнувши на підлогу порцелянову тарілочку, філіжанку, та впустивши виделку.

— О, не хвилюйтеся, — сказав Фіндекано, зі співчуттям дивлячись, як лице гостя побагряніло немов захід Анари, — нічого страшного не сталося. Вам не треба так соромитись, шановний… Анте, поклич помічників з кухні.

Поки чергові по кухні воїни з занадто серйозними обличчями прибирали зроблену шкоду, Адан нарешті вибрався з-за столу і відрекомендувався низьким але мелодійним голосом:

— Мене звати Малах, вельможний князю Фінгоне… Малах, син Мараха, одного з вождів рушення. Я привіз вам листа від вельможного Фінрода, князя Нарготронду.

Фіндекано взяв листа. Майтімо тим часом кивнув Малаху, немов давньому знайомому, і той побагрянів ще більше.

— Вельможний князь Гімрінгу, — мовив неголосно, — для мене честь бачити вас знову.

— А я — Ерейніон, — заявив малий княжич, виглядаючи з-за спини Руссандола, — а у вас насправді округлі вуха?

— О, сину… — докірливо мовила Еріен, а гість подивився на підлітка трохи перелякано.

— Ну, звісно, — мовив, — а це що — зле?

— Ерейніон, — сказала княгиня, побачивши, що синок хоче продовжити цікаву розмову, — за стіл, будь-ласка. І краще помовчи… Не говори.

Княжич випнув вустонька, але покірливо сів поруч з сестричкою. Фіндекано хапливо пробігав очима рядки, написані витворним почерком Інголемо. Фінарато рекомендував Малаха як гідну довіри особу і висловлював надію, що йому, та бажаючим з народу його батька дадуть можливість жити у Гітлумі, або в Дор-Ломіні.

— Про справи, — мовив Фіндекано з усміхом, — поговоримо опісля. Сідайте біля мене, друже Малах.

Заграла тиха музика — за давнім звичаєм Ельдар на балкончику зали грав невеличкий оркестрик з вибраних осіб. І хазяїн замку, і його наближені обходилися фруктами та стравами з ягід, але перед гостем, котрий розгублено роздивлявся витворні вазочки з солодощами, незворушний Кінгарон поставив таріль з засмаженою тетеркою. Побачивши знайому страву, Малах з полегшеним зітханням вхопився за ножичка з виделкою і трохи не змахнув таріль на підлогу.

Фіндекано подумки пообіцяв Кінгаронові додаткове вартування. Він-то знав, що його вояки нині підглядають з балкончика і душаться від сміху. Князь Дор-Ломіну розламав пташину руками, поклав Малаху на тарілочку ніжку, крильце зоставив собі і почав його обгризати. Малах охоче взяв з нього приклад, і швидко від пташини зосталися самі кісточки.

По обіді Фіндекано запросив гостя прогулятися по саду. Адан з зацікавленням роздивлявся статуї з мармуру, та альтаночки, кожна з яких неначе була живою та виросла в цьому саду, однак, особливого захоплення не