Мирослава Горностаєва - Астальдо

— Я любив його, — сказав Майтімо, — тому не можу оповісти тобі, яким він був… Я просто його любив…

— Це добре, — сказав серйозно малий Ельда, — я теж люблю тата. Просто люблю… І вдячний вам за дар.

Драконів шолом зостався в Ломіоні. Фіндекано примістив його на почесне місце і час від часу милувався роботою умільців-Кгазад, однак шолом так і залишився тільки прикрасою його бенкетної зали.

Мирні дні і роки минали, текли, немов вода в ріках Белеріанду… Фіндекано навідував родичів, писав вірші, закінчив облаштовувати замковий сад, привівши нарешті до ладу водограйчики і скульптури… У нього вже була власна книгозбірня — менша, ніж у Нарготронді, але все ж таки… На березі Хіселіну з’явився мисливський будиночок, а радше — невеличкий літній палац. Будували його і прикрашали лучники-Нолдор на чолі з Алмареа, які охоче згадували про приваби творчої праці в годину миру.

Єдиною тривогою останніх років було зникнення Арельде… Князя Дор-Ломіну викликав до палантиру затривожений Туракано. Він оповів, що сестрі таки набридло жити в потаєному місті, і вона захотіла відвідати Гітлум…

— Однак, — похмуро оповідав Турондо, — дорогою вона змінила задум, і захотіла навідати цього красунчика Туркафінве… От не думав, що вона і досі тужить за ним…

— Вона — його посестра, — нагадав князь Дор-Ломіну.

— Словом, вона намагалася проїхати через Доріат — її не впустила варта… Як прокляту Нолде… Як огидно — вони вказали їй шлях через Еред-Горгорат, де навіть вістові-Нолдор їздити бояться. Охоронці з її супроводу говорять, що на них напали якісь страхіття… В тих краях могло статися всяке, ясна річ. Арельде зникла — супровід загубив її.

Фіндекано говорив щось про сподівання, про еstel, потішав Туракано як міг, але той понуро дивився перед собою.

— Вона, — сказав, — єдине, що зосталося від моєї родини. Ви з батьком зреклися мене.

— Я ніколи не зрікався тебе, Турондо, — лагідно мовив Фіндекано.

— Це лише слова.

— Ні, це правда, брате…

— А батько… Батько…

— Крижаний гнів довго тане… Терпи і вір…

— Вам дійсно… не надто тяжко…без мене і моїх воїнів?

— Ми протримаємося, Турондо.

— Як твоя жона? А син?

— Всі здорові… Я маю ще одне дитя…

— Щасливий… Сповісти мене, якщо дізнаєшся щось про Арельде. Я поставлю сторожу біля палантиру.

З того часу Туракано почав хоч зрідка, а спілкуватись зі старшим братом. Фіндекано не нагадав йому про жорстокі слова, кинуті колись у Віньямарі. Хоча не забув тих слів, як нічого не забував. Не забув, але зміг вибачити молодшому його жорстокість і байдужість до справи рушення. Тим більше, що подібна байдужість поволі огортала всіх — Нолдор обжилися на новому місці, і всі, окрім порубіжників, були впевнені, що так буде завжди. Лише князь Нолофінве прагнув не вичікування — наступу, але підтримували його тільки відважні дортоніонці: Ангарато та Айканаро. Руссандол теж був за війну, однак його брати трохи розледачіли душею, і багряний вогонь, успадкований від Феанаро, вже не палав, а потиху тлів в їхніх серцях. Вже не пекла їх Обітниця — адже до кінця світу було так далеко, а життя в Ендоре таким привабливим… Сам же Великий Князь, хоча і бажав війни, однак розрахував, що для неї потрібно значно більше війська, а діти у Ельдар народжувались нечасто і росли та мужніли дуже повільно.

Якось Майтімо, під час чергової розмови по палантиру в годину заходу Анари, оповів Фіндекано цікаву новину. Фінарато нарешті зустрів отих загадкових firi — Смертних, про яких поміж Ельдар ходило стільки пліток та чуток.

— Можеш заспокоїтися, мій Астальдо, — посміювався Руссандол кутиком рота, — вони — не орки, принаймні з виду. Я їздив до Східного Белеріанду дивитися на цих істот — поміж них трапляються доволі симпатичні особи… І треба ж, що пощастило саме Фінарато — ми якраз полювали втрьох: він, я та Макалауре, і наш Інголемо відбився від нашого загону…

— Він і досі полює на вовків? — спитав Фіндекано.

— Виключно, побратиме… То з ножем, то голіруч… В його нарготрондській спочивальні вся підлога встелена вовчими шкурами. А цього разу йому набридло ганяти з нами по лісі, і він помандрував сам… Бідолашним firi пощастило — Фінарато є красенем, та ще й розумником, вони одразу ж прийняли його за божество лісу… Уяви собі, що б було, якби їх віднайшов рудий…

— …насмішник Майтімо, — продовжив Фіндекано, сміючись, — принаймні, ти розвинув би у них почуття гумору…

— О, так, ну а Фінарато хоче розвинути їхній розум. Він просто у захваті — наш Інголемо.

— Але на що ж вони схожі?

— Схожі? Трохи на нас, а трохи на Наугрім — принаймні у багатьох чоловіків є бороди, або якісь інші прикраси з волосся на обличчі. Юнаків же часто можна відріжнити від нас лише за формою вух.

— Вуха?

— Авжеж… У firi вони округлі. Це трохи незвично, але у панночок навіть вражає. Статури firi бувають ріжної — трапляються і високі красені, і окоренкуваті черевані, схожі на Наугрім. Того я і говорю, що вони нагадують обидві раси… У них є вожді, є подоба війська… Є оповіді про те, як вони прокинулися десь на сході в годину, коли Анара зійшла на небо… Вони звуть її Сонцем і поклоняються, як божеству. А втім — розпитай Фінарато, він зараз захоплено вивчає їхні легенди.

— Ну, а ти що можеш сказати про цих істот?

Майтімо звів брови, хотів, напевне, віджартуватись, але потім мовив серйозно:

— Знаєш, я не в захваті… Звичайно вони можуть стати союзниками, і непоганими союзниками, однак… В них є щось і від… Від третьої раси…

— Від орків? Але ти говорив…

— Не ззовні… Щось в глибинах духу… Я це відчуваю, можливо відчуває і Фінарато, тільки наш мудрець впевнений в тому, що здатний це зітерти. Але я сам затаврований Прокляттям і Обітницею… і ще Ангбандом, побратиме, це тавро на мені теж… до кінця світу, як і два інших. Рудий насмішник Майтімо, все так — але ночами мені сниться Залізне Пекло, і я прошу когось з братів лягти поруч, і тримаю родича за руку, і лише так можу заснути. А коли вся рідня на Порубіжжі — то дивлюсь на малювання з тебе, я зробив його вже давно, мій Астальдо, і розмовляю з тобою до ранку.

— О, Майтімо, — безпомічно сказав Фіндекано, — але ж є палантир… В будь-який час…

— Щоб я будив тебе щоразу, коли мені присниться поганий сон? І хто ж опісля цього назве мене розумним Нолдо? Та я відволікся… Словом, оці