Олена Гриб - Гра в чужу брехню, Олена Гриб

– Вона вже вдома.

– Тому що її присутність у мільйони разів гірша за відсутність книги?

– Ні. Тому що я була на її місці.

– Що?! – обурено вигукнув Лан. – Що ти таке кажеш, Радо? Тоді були інші часи, інші звичаї, інша ситуація! Не можна порівнювати клуських пансіонерок і…

– І кого? – тихо видихнула та, кого весь континент називав Першим магом і вважав рятівником раси людей. – Героїв, чиї імена знає кожен у цьому світі? Війна понівечила нас! Ти переміг моїх братів, але не зміг зупинитися. Тобі хотілося слави, почестей, загального обожнювання… Мені було одинадцять, коли не-люди прийшли в наше село. Я втратила всіх, кого любила! І я вирушила воювати як Радіс, хлопчина з півночі. Роки безглуздої різанини! Я росла, моя сила збільшувалась, і одного разу ми зустрілися. Пам'ятаєш, що ти тоді сказав? «Маг? Справжній? Хочеш битися в чесному бою? А мені ліньки… Краще домовимося про мир!». Мене оголосили надією людства, і нікому не спало б на думку, що тобі просто набридло воювати, захотілося спробувати себе в ролі правителя об'єднаної держави не-людей!

– Припини… Не варто ворушити минуле.

– Чому? Тобі не подобаються спогади? Наші спільні спогади! Мені було шістнадцять, Алане! Лише шістнадцять! І ти був ненабагато старшим! «Ну, лялечко, ми влипли…» – так ти зустрів новину про мою вагітність! Боги, досі не можу зрозуміти, чому я тоді тебе не вбила… Ти пообіцяв усе вирішити! Поклявся відправити дитину в свій рідний світ! І? Ми навіть ім'я їй дати не встигли…

– Зате я дізнався, що світ, який я вважав рідним, мені чужий, – з оптимізмом заявив Лан. – І побачив краєм ока землю предків…

– Ти відправив нашу дочку туди, куди сам не наважився і носа поткнути. Але я пробачила тобі… Я завжди тобі пробачала. Всі тобі пробачають! Дві тисячі років я шкодувала про минуле! Дві тисячі років намагалася виправити нашу помилку! І у мене вийшло. Трохи не так, як очікувалось, але я не тямила себе від щастя.

– Трохи не так? Сильно сказано! Ти хотіла зловити двох зайців одночасно! На старості згадала про жіночу солідарність і вирішила допомогти веллійській принцесі з байстрюком. Запропонувала їм відправити новонародженого в мій світ і налаштувала ту штукенцію… як вона називалася? Джерело Бажань чи щось таке? З фантазією у тебе поганенько з дитинства, Радо. Ти налаштувала артефакт на повернення дочки і поклалася на чесність Малдраба. А вони зробили з неї двійника! Як ти могла дозволити комусь розпоряджатися своєю магією? Більшу дурість неможливо уявити!

– Ще й як можливо! Найбільшою дурістю в моєму житті були стосунки з тобою! Ти хоч розумієш, скільки мені довелося пережити? Мене вважали диваком, збоченцем, навіть калікою!

– Хіба я винен у цьому?

Рада штовхнула його в груди і скрипнула зубами від люті.

– Якби не твоя жага популярності, я б росла як звичайна дівчинка! Ніякого Радіса, розумієш?! Я була б нормальною!

– Нерозумно говорити про те, чого не можна ні змінити, ні передбачити. Тобі теж не подобається тінь. І у тебе були сотні років, щоб покинути все і жити, як хочеться. Прошу, не говори, ніби ти досі прислухаєшся до громадської думки.

– Не можна з рятівника людства відразу перетворитися на коханку не-людя! Це б перевернуло світ, і ніхто не знає, як відреагували б раси.

Лан докірливо похитав головою:

– Майже два тисячоліття мене підозрюють у любові до чоловіка. Я зазвичай віджартовуюсь і нічого не заперечую. Наші стосунки важко приховати, і якщо я почну відмовлятися від своїх вподобань, хтось та й задумається про твою стать. Радо, ти справді вважаєш, що дві тисячі років такого життя не доводять мою любов?

– І це говорить той, у кого пів континенту коханок…

– Але я завжди повертаюся до тебе! Я доведу, що моє серце – тільки ти! Вір мені, Радо! Я зроблю те, що обіцяв. Поверну її!

– Повірити знову? Мені страшно, Алане… Я дуже боюся знову повірити і розчаруватись… Але я постараюся. Знаєш, одного разу я погодилася чекати тебе, скільки знадобиться. І я чекатиму, чуєш? Бо, що б не трапилося, ти єдиний, кому я взагалі можу вірити. І… – Рада принюхалася. – Ти теж пив?!

– Трохи допоміг тойянській величності, – неохоче визнав Лан. – Облиш, тебе це ніколи не бентежило.

– Але як ти ввійшов?

– А, те заклинання? – підняв брову владика Старилісу. – Зняв, звичайно. Що за дивна примха – закрити будинок від п'яничок? Можна подумати, неподалік таверна і її клієнти просяться до тебе у вбиральню! Старієш, Радо, раніше я не помічав за тобою такої обачливості.

– Отож, і він міг увійти? – не звернувши уваги на останнє зауваження, стурбовано промовила магиня, відома світові як Радіс.

– Хто? Ті двоє не повернуться, слуг ти відпустила ще позавчора, портал Арголіна я бачив, коли йшов сюди, дівчисько вже вдома… Але ти сказала «він»?

– Портал Ельміри, а не Арголіна! Тут не прохідний двір! Його Величність прийшов пішки, і піде тим же способом.

– Або не піде, – недобре примружився Лан, повернувшись до сходів. – А ну виповзай, харцизяко! Тобі варто було зникнути після розмови про Ельміру! Але ж ні, захотілося встромити носа в чужі справи! Як тебе покарати, га? Поставити замість занапащеного тобою кактуса? Досить ховатися! Не примушуй витягувати тебе за вуха!