Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Така подія, як перші полонені, западає в пам’ять надовго.

— Отже, саме з тобою бився, — сказав сусід. — Я їх ще до штабу фронту не відправив, — може, поговориш з давнім знайомим?

Серпілін відмовився. Була спокуса, та була й незручність. Чого ж допитувати чужих полонених? А чуда ніякого немає: був німецьким полковником, командував полком, брав Могильов. Потім став генералом — командував дивізією на цьому самому напрямі. Спочатку йшов уперед, потім назад.

Коли й є чудо, то в нас самих. Як усе-таки витримали, знесли їхній перший удар? Як не дали їм увійти в Москву? А все подальше — закономірне! Хоч є, звісно, й процент випадковості — що тобі випало на долю визволяти саме Могильов, який тоді залишив. А щодо іншого, у всіх, хто живий з сорок першого року, хоч як їх перетасовувала війна, почуття однакове: кожний згадує тепер, наступаючи, де він був тоді й що залишав…

Сусід заквапився до комендатури, перевірити, як там розгортається комендант міста, якого він призначив, а Серпілін зустрів Батюка, що приїхав подивитись, яке воно є, взяте військами його фронту місто Могильов.

Розмова з Батюком підтвердила припущення Серпіліна про подальший рух армій на Мінськ.

І раніш, і сьогодні, коли ще на кілька годин відсунулись строки взяття Могильова, Батюк натискав лише на це. Не злазив з цієї теми і по телефонах, і коли приїздив. А тепер, коли Серпілін доповів йому останні дані щодо просування Кирпичникова, який за день уже пройшов двадцять верст і дав слово до ночі передовими загонами форсувати річку Друть на півдорозі до Березіни, Батюк не повертався до колишніх докорів за Могильов, не лічив, скільки кварталів узяв ти і скільки сусід…

Про це мови вже не було. Було мовчазне визнання того, що ти правильно діяв і сьогодні зранку, і до цього, коли натискав на просування своїх правофлангових корпусів на захід, до Березіни.

Документа ще не було, його очікували з години на годину. Але Батюк, який не любив напускати туману, тим більше зі своїми командирами, одразу, коли зустрілись у Могильові, сказав Серпіліну, що його вже попереджено по ВЧ, — їхньому фронту у взаємодії з сусідами передбачено розвивати успіх прямо на Мінськ!

— Як ти й передчував, — сказав Батюк. — Думаєш, я не бачив? Бачив. Я з нього стружку знімаю, що затягнув з Могильовом, а він собі й оком не моргне, вже про Мінськ думає.

— А ви самі хіба не думали, товаришу командуючий? — спитав Серпілін.

— Моє становище простіше. Мені хоч яка армія візьме Могильов, обидві мої! А ти характер у цьому ділі показав — не перенервувався! За Могильов лаяв тебе, а за те, що про завтрашній день встигав думати, хвалю!

Львов приїхав у Могильов пізніше від Батюка, приєднався, коли зайшли випити чаю, до командира дивізії, що брала останні будинки, в тому числі й вокзал. Командир дивізії з такої нагоди, як визволення Могильова, мав на думці, звісно, не чай, але Батюк од іншого відмовився:

— Запрошував на чай — чай і питимемо. До ночі роботи багато. Ти своє на сьогодні закінчив, а я лише починаю. — І обернувся до Серпіліна: — Правильно чи ні, командарме?

Львов не став пити чаю. Зайшов до прибраної нашвидкуруч кімнати з повибиваними шибками, глянув на кухлі, з яких пили чай, — може, йому кухлі не сподобались, здалося, що гігієни не дотримано, а може, й справді не хотілося пити — сів осторонь на край стільця й так і сидів окремо, чекав, коли звільниться Батюк. Коли сідав, скривився. Як перед наступом розтягнув ногу, так і не одійшла; перетерплював.

Виявляється, Львов, — Серпілін цього не знав, якось вийшло так, що в поспіху не доповіли, — був сьогодні вдень там же, де він сам. Зробив повне коло, доїхав до стику з сусідньою армією і повернувся до Могильова через сусіда ліворуч.

— Як мені доповіли, роз’їхався з вами на двадцять хвилин, — сказав Львов.

— Виходить, усього не набагато бою не застали, — сказав Серпілін. — Я одразу після бою поїхав. А наслідки бачили?

— І наслідки бачив, і бій застав. Тільки в різних місцях з вами.

— Так, — устряв у розмову Батюк. — Коли мені вранці доповіли, що командарма на місці нема, перебуває там, де йому не слід, хотів був витягти тебе звідти й прочухана дати. А тут, майже водночас, доповідають, що й член Військової ради фронту вже там, дзвонить звідти начальникові штабу, щоб звернули увагу на роботу трофейних команд. Вимагає, щоб начальник трофейної служби фронту особисто, невідкладно, негайно прибув туди, на поле бою! Виручив тебе Ілля Борисович, — кивнув Батюк на Львова. — Коли тебе лаяти, треба й члена Військової ради фронту критикувати. А його критикувати — собі дорожче. А критикувати самого тебе несправедливо…

Львов слухав, і оком не моргнувши, наче все це його не обходило. І сказав про те єдине, що його цікавило:

— Давно вважаю, що начальник трофейної служби або має бути сміливою людиною, здатною навести лад з трофеями по гарячих слідах, під вогнем, або ж він взагалі не годиться. Цвинтарні сторожі на цій посаді нам не потрібні!

Батюк не відповів. Чи то мав свою думку про начальника трофейної служби фронту, але не хотів сперечатися при Серпіліні, чи то взагалі не надавав значення цій розмові.

— Хочу знати вашу думку, товаришу Серпілін, про заступника начальника політвідділу вашої армії Бастрюкова, — несподівано для Серпіліна спитав Львов. — Стикалися з ним?

— А які в мене з ним можуть бути зіткнення?

Мабуть, Львов ужив слово «стикалися» в іншому його значенні, але Серпілін вважав за потрібне вточнити.

— Я не в тому розумінні, — нетерпляче сказав Львов.

— Служу з ним в одній армії давно, а повсякденно й безпосередньо справи з ним не маю. Гадаю, член Військової ради армії грунтовніше за мене може доповісти вам про його службові якості.

Ухилившись од відповіді, Серпілін не брав великого гріха на душу: що скаже Захаров про Бастрюкова — відомо!