Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

Куций здибалися на розі біля шинку «Оленячий Ріг». У Смока обличчя було вдоволене, і йшов він легкою, бадьорою ходою. Куций же, навпаки, плентався безрадісно й знуджено.

— Ти куди? — весело озвався до нього Смок.

— Щоб мене повісили, коли я знаю, — понуро відповів Куций. — Куди очі світять. Все одно подітися нема де. Дві години змарнував на покер — карта нікому не йшла, нічого не виграв, нічого не програв. Згуляв із Скіфом Мітчелом у крибедж на чарку, а тепер і зовсім не знаю, куди податись. Оце ж і видивляюся, — може, десь бійка зчиниться чи хоч собаки перегризуться.

— Ну, тоді я маю для тебе щось цікавіше, — сказав Смок. — Власне, тим-то я й розшукував тебе. Ходімо.

— Отак зразу?

— А певно.

— Куди?

— На той берег, у гості до старого Дуайта Сендерсона.

— Вперше чую про такого. — похмуро сказав Куций. — І взагалі не чув. щоб хтось на тому березі жив. Чого це він там оселився? Він що, клепки не має?

— Він має щось на продаж, — засміявся Смок.

— Що саме? Собак? Копальню? Тютюн? Гумові чоботи? У відповідь на всі запитання Смок тільки головою хитав.

— Ходім, там побачиш. Бо я купую те, що він продає. Як схочеш — візьму тебе в пай, хоч діло це ризиковане.

— Невже знову яйця? — вигукнув Куций, удаючи перестрах.

— Ходім, — відказав на те Смок. — І поки переходитимемо річку, можеш угадувати до десяти разів.

Вулиця вивела їх на високий берег Юкону, і вони спустилися на кригу. За три чверті милі навпроти круто здіймався другий берег — майже прямовисні скелі заввишки в сотні футів. До цих скель вела, звиваючись поміж розбитими й гостроверхими крижаними брилами, ледь помітна стежка. Куций плентався слідом за Смоком, розганяючи нудьгу здогадами, що саме може продавати Сендерсон.

— Оленів? Мідяну копальню чи цегельню? Це одна відгадка. Ведмеже чи якесь хутро? Лотерейні білети? Картоплище?

— Майже вгадав, — підбадьорив приятеля Смок. — Давай далі.

— Два картоплища? Сироварню? Торфовище?

— Непогано. Вже недалеко й до істини.

— Каменярню?

— Так само близько, як картоплище з торфовищем.

— Стривай. Дай-но подумати. Залишився ж останній раз.

Хвилин десять вони йшли мовчки.

— Знаєш, Смоку, мені набридло сушити собі голову. Коли те, що ти купуєш, схоже водночас на картоплище, торфовище й каменярню, то я здаюся. І в пай до тебе не йду, поки не побачу, що воно таке і з чим його їдять. То що це таке?

— Зараз сам побачиш. Зроби таку ласку, зведи очі он туди. Бачиш дим он над тією хатиною? Там живе Дуайт Сендерсон. І має він землю під забудову.

— Тільки це? А більше в нього нема нічого?

— Більше нічого, — засміявся Смок. — Крім, хіба, ревматизму. Кажуть, ревматизм йому жити не дає.

— Стривай-но! — Куций схопив товариша за плече й зупинив його. — То це ти намірився купити землю під забудову на цій крутизні?

— На десятий раз ти таки вгадав. Ходім далі.

— Зажди хвильку! — благально вигукнув Куций. — Ти ж подивися, тут самі скелі й урвища, жодної рівної місцинки — де ж тут будуватися?

— Питаєш мене!

— Отже, ти не збираєшся тут нічого будувати?

— Дуайт Сендерсон продає під забудову, — ухильно відповів Смок. — Ходім далі. Нам ще треба вибратися нагору.

Видиратись було важко, — здавалося, вузька стежинка, петляючи, веде просто в небо. Куций захекувався й кректав на несподіваних поворотах та крутих спадах.

— І подумати тільки — будуватись у такому місці! Таж тут ані клаптика рівного не знайдеш, ані бодай такого, щоб поштову марку наліпити! І берег ні до чого не придатний, по цей бік пароплавові не причалити. Глянь онде на Доусон. Там місця ще на сорок тисяч душ. Послухай, Смоку, ти куштував ведмедини і тяму в голові маєш. І я знаю, що будуватися на цій землі не збираєшся. То скажи, на милість божу, навіщо ти її купуєш?

— Щоб продати, звичайно.

— Але ж не всі такі божевільні, як ви із Сендерсоном!

— Може, й не такі, але й недалеко від нас одійшли. Отож я куплю цю землю й невеликими ділянками продам тверезим доусонцям.

— Ха! Вони й досі не забули про ті яйця. А ти хочеш їх ще більше насмішити?

— А чом би й ні.

— Ну, це вже, Смоку, завелика розкіш. Я помагав тобі їх насмішити у тій оборудці з яйцями, і мені особисто цей сміх обійшовся майже в дев'ять тисяч доларів.

— Що ж, цього разу можеш і не йти в пай. Весь прибуток буде мій, але ти однаково мусиш допомогти мені.

— Ну, допомогти я, звісно, можу. Сміялися вони з мене, — хай і ще раз посміються. Але я й унції на це діло не викину. Скільки Сендерсон править за землю? Сотні дві, три?

— Десять тисяч. Добре було б купити її за п'ять.

— І чому тільки я не проповідник! — скрушно зітхнув Куций.

— Чого б це?

— Я б виголосив найкрасномовнішу проповідь за однією притчею, — ти її, можливо, знаєш, а саме — про дурня та його гроші.

II

— Увійдіть! — роздратовано озвався Дуайт Сендерсон, коли вони постукали в двері.

Коли Смок із Куцим увійшли, хазяїн сидів навпочіпки біля кам'яного вогнища й товк кавові зерна, загорнені в шматок мішковини.

— Чого прийшли? — гостро запитав він, висипаючи потовчену каву в кавник на жару.

— Справа є, — сказав Смок. — Я чув, що ви продаєте цю землю під забудову. Скільки ви за неї правите?

— Десять тисяч, — відказав Сендерсон. — Чули? А тепер смійтеся, коли хочете, і забирайтеся геть. Двері онде. До побачення.

— Я прийшов до вас зовсім не сміятися. Задля сміху я знайшов би собі щось веселіше, аніж дертися на цю вашу гору. Я хочу купити у вас землю.

— Он як? Якщо ви серйозно, то я вас слухаю. — Сендерсон підійшов і сів навпроти гостей, поклавши руки на стіл і раз у раз зиркаючи скоса на кавник. — Отож я вам свою ціну сказав і не посоромлюся вдруге сказати: десять тисяч. Хочете — смійтеся, хочете — купуйте, мені однаково.

І щоб показати, наскільки це йому байдуже, він затарабанив по столу гудзуватими пальцями, а очі втупив у кавник. Потім він замугикав монотонно: «Тра-ля-ля, тра-ля-лі, тра-ля-лі, тра-ля-ля…»

— Послухайте, містере Сендерсоне, — сказав Смок. — Ця земля не варта десяти тисяч. Якби вона варта була десяти тисяч, то за неї можна було б заправити і сто тисяч. А коли вона не варта ста тисяч — а ви самі знаєте, що не варта, — то не варта й десяти центів.

Сендерсон усе тарабанив пальцями й мугикав «тра-ля-ля, тра-ля-лі», аж доки