Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

— Знаєте що, — сказав тихо, — у мене зараз нема... — Я вам принесу завтра. А ви дайте мені записку, щоби я міг узяти той портрет до себе.

Художник усміхнувся.

— Ну, знаєте, навряд, кажу, чи хто-небудь зробив би так на моєму місці.

— Я вам дам свою адресу, я... я вам дам усе, що хочете: дозвольте тільки мені взяти портрета зараз. Завтра ж, а може, й сьогодні увечері, я принесу вам гроші. Знаєте, — і Лоріо нахилився лицем до лиця. Усміх якийсь грав у нього на губах. — Я вам скажу... у мене власне грошей нема, а у мене є перстень моєї покійної матері. Він дорогий. Завтра або сьогодні я його продам — ті ваші гроші будуть у вас.

Очі маляра загорілися.

— Коли вже хочете, я вам услужу; ви йдіть, несіть ваш перстень, я сам його у вас куплю, а тимчасом я поїду по портрет. Ви приїдете з перснем, а я з портретом.

Вони роз’їхались.

Через пів години в тій же хаті на мольберті ефектно стояв портрет, біля нього задуманий Лоріо, а маляр розглядав вийнятий із футляра перстень, прихилившись до вікна... Камінь блискав у промінні сонця...

— Я вам можу дати за перстень... цей портрет і ще сто рублів.

Лоріо посміхнувся.

— Я знаю ціну тому персню, але від вас я хочу тільки портрет і триста рублів...

Той і не змагався... Скоро все було покінчене, і Лоріо, мов душу свою бережучи, поніс портрет додому... Там він поставив його на стіл і, зачаївши дихання, близько-близько дивився на нього... Вуста його щось шепотіли... Йому хотілося пити, але вийти — означало відірватись очима від тих неземних очей, а він не хотів того...

* * *

— Що це Лорьки так довго не видно в університеті? — спитав один студент другого, стрівшись у напівтемному університетському коридорі.

— А чорт його знає.

— Може, занедужав?

— Може... От я піду сьогодні до нього, — і о п’ятій годині вечора в двері кімнати Лоріо стукав товариш.

— Хто там? — почулося зсередини.

— Та я! Чорт! Ще з докладом до нього.

Двері відчинилися, студент увійшов і — зупинився, остовпівши.

Кімната уся була укрита килимом; зелені, квітів було без числа, великі рослини були розставлені де тільки можна. Важка штора закривала єдине вікно, напівосвітлюючи всю ту обстановку, а посередині маленької кімнаточки на високому рівному мольберті, в задрапованій золотій рамі стояв розкішний великий портрет... Повітря було запашне, повне вог­кости від багатьох рослин.

— Лорко... що це? — не сміючи навіть підняти голосу, спитав студент.

Лоріо з палаючими очима взяв його за руку і підвів до мольберта.

— Ти бачиш?.. От я й думаю тепер про неї...

— Про неї? — дивуючись протяг студент. — Та хіба ж ти не знаєш, хто вона така? Це ж...

— Мовчи!.. — скрикнув Лоріо і аж затрусився увесь... — Ще ти писнеш одне слово...

— Лорько!.. Що це з тобою?..

— Тс-с-с. Ти мій бувший друг, і я тобі зараз розкажу... Ти подивись: тепер у неї в очах є те, що мені так хотілося побачити... Я думав, думав, я дивився, не перестаючи — і бачив ясно, що там, на тому портреті нема в очах чогось. Там навіть і очей зовсім нема... І це мене мучило: мені все хотілося вдихнути в них життя, а смерть вигнати... але я не міг, бо не знав її раніше. О, як би я знав її — я б міг! Ну, а тепер... Тепер же тобі відомо: вона вмерла... і її накрили білим... от так, — і Лоріо бистро спустив біле покривало на увесь портрет.

Студент боязко дивився на свого товариша. Він хотів щось сказати, але Лоріо спинив.

— Тс-с-с... тс-с-с!.. Ти краще нічого не говори... їй болюче вражає вухо всякий грубий скрик. Я, бачиш, щоб не ображати її, зробив тут оцю обстановку... рослин купив... У мене тепер тільки персня нема, а то я поставив би тут рояль... великий, дорогий... Сядь, сядь, я тобі буду розказувати, як я найшов її очі...

Ах, як я шукав їх, тих чарівних очей! Я спав — а вони бачились мені уві сні, яскраві такі, стомлені... Я виходив до річки — вони з хвиль блискали, плескались, мов русалки, і мов русалки ж, манили мене до себе в світлі блакитні глибини... Иноді я бачив їх високо-високо на дереві, серед листя... а листя жовте таке... жовте... Уночі часто я прокинусь, було, і дивлюсь угору. А там тріпотять скажено-веселі звуки і несуться в танці якісь безтілесні чарівливі образи... перегинаються так, знаєш, ґраціозно, плещуть в долоні. А сміх, сміх веселий який у них!.. Бакх регоче сп’янілий, а поганий Сатир силкується розв’язати сандалю на нозі у пишної німфи... А тільки блиснуть вони, очі — як все зникне, поблідне!.. Музика все далі