Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

— Пане мій і добродію, чиніте ласку і під'їдьте сюди!

На той озив її і оклик Дон Кіхот повернув голову і при місяці, що саме на всю свою ясоту розсвітився, побачив, що гукають його з амбару, а отвір той здавався йому вікном, та ще й з позлотистими ґратами — інакше, на його думку, й не могло бути в такому пишному замкові, за який він мав ту корчму,— і в його божевільній уяві, як і минулого разу, виник образ чарівливої панянки, дочки власниці того замку, яка, не маючи більше змоги поборювати в собі пристрасть [283] любовну, знову домагається його кохання. З сією думкою, щоб ніхто не смів закинути йому неґречності або невдячності, він підібрав повіддя Росинантові, під'їхав до отвору і, побачивши двох дівчат, промовив:

— Жаль мені за вас превеликий, ясновельможна панно, що помисли ваші любовні до того спрямовані серця, котре не має можності такими почуттями назустріч озватися, яких заслуговують краса ваша і цнота,— лише не виніте за те нещасливого мандрованого рицаря, котрому Амур заборонив зносити мислі до будь-якої іншої особи, крім тієї, що від хвилі, коли він скинув на ню очима, сталася єдиною над його серцем царицею. Даруйте мені, ласкава панно, вертайтеся до вашого покою і не ясуйте мені почуттів ваших, аби не мусив я знову невдячником показатися. Як же з любові до мене ви бажаєте, щоб я прислужився вам у іншій якійсь, не любовній справі, то скажіть мені — клянуся йменням далекої і солодкої ворогині моєї, що я тут же вчиню вашу волю, дістану вам, коли хочете, навіть пасмо Медузиного волосся, того ворушкого гадюччя, а як скажете, то й проміння сонячного, що в кришталі ув'язнене.

— Моїй пані нічого такого не треба, пане лицарю,— відповіла йому на те Маріторна.

— А чого ж вашій пані треба, о мудра дуеньє? — спитав Дон Кіхот.

— Тільки вашої прекрасної руки,— сказала Маріторна,— аби, доторкнувшись до неї, остудити хоч трохи палку жагу, що привела її до сього вікна з немалою для честі її небезпекою, бо як застане її панотець, то пошаткує на капусту, що й вуха цілого не лишиться.

— Хотів би я бачити, як він се зробить! — вигукнув Дон Кіхот.— Нехай бережеться, як не хоче добутися найганебнішої смерті, якою будь-коли помирав отець, що важився піднести злочинну руку на ніжне тіло закоханої дочки своєї.

Маріторна була впевнена, що рицар таки подасть руку, якої від нього зажадали, і, обміркувавши наперед, що мала робити, скочила од віконця того хутенько до стайні, взяла там обротьку Санчового осла і миттю назад вернулася. Дон Кіхот тим часом став уже ногами Росинантові на сідло, силкуючись дотягтися до того, мовляв, грато-ваного вікна, за яким у його уяві стояла зранена любов'ю панянка, простягнув їй руку і промовив:

— Возьміте, панно, сюю руку, вірніше кажучи, сюю покарницю всякого ледарства на світі; возьміте, кажу, сюю руку, до котрої ніколи ще не приторкалась жіноча рука, навіть рука обранниці моєї, якій належу я цілим тілом і душею. Не на те вам подаю її, абисте її цілували, іно на те, абисте поглянули на сплетіння її сухожиль, на зчеплення мишиць, на розгалуження тугих та широких її жил і спізнали з того, яке могутнє мусить бути рам'я, що до тої руки належить.

— Зараз побачимо,— одказала Маріторна. Зробила зашморг на оброті, накинула йому на зап'ясть, а тоді підбігла до воріт амбарних і прикрутила другим кінцем до засовня. Відчувши на кісточці жорсткість ременя, Дон Кіхот промовив:

— Здається мені, що ваша милость не гладить мою руку, а наче шкребе. Не будьте до неї жорстокою, адже вона не винна в тій жорстокості, [284] якою моє серце до вас обернулось, тож не зривайте свого серця на сій малій частині замість цілого. Ще ж і на те нехай ваша милость ізважить, що хто щиро любить, не мститься так підступно. Та ніхто вже тих Дон Кіхотових слів і не слухав, бо скоро Маріторна прив'язала його, зараз обидві шкодниці чкурнули звідтіля, конаючи зо сміху, і лишили нашого рицаря в такому скруті, що годі було шукати викруту. Стояв він, як ми вже казали, на Росинанті, руку в отвір просунув, а її запетльовано та до воріт прив'язано, то й потерпав хтозна-як, щоб кінь його, буває, не рушився туди чи сюди, бо тоді довелось би йому на власній руці повиснути; боявся навіть поворухнутись, хоч Ро-синант у нього такий був смирняга і плохута, що й цілий вік, здається, простояв би нерушиме. Побачивши вкінці, що він таки прив'язаний, а панянки пішли кудись, Дон Кіхот уявив собі, що то йому чарами пороблено, як і минулого разу, коли в цьому самому замку він дістав лупки од зачарованого мавра, що в погонича перекинувся. Він проклинав себе подумки за необережність свою та необачність: ледве вихопившися раз із сього замку, він наважився вступити в нього вдруге, хоч то для мандрованих рицарів певна ознака й пересторога — якщо пригода не вдалась, виходить, не тобі вона, а комусь іншому судилась, тож не годиться пускатися на неї вдруге. Моцювався він тією рукою, туди й сюди крутив, чи не одв'яжеться, та шкода було заходу — надто вже міцно прикрутили. Щоправда, смикався він обережно, щоб Роси-нанта не потривожити; хоч як йому хотілося знову в сідло сісти, та що тут удієш — або стій, або руку собі вирви.

Давай він тоді жалкувати, що нема при ньому меча Амадісового, проти якого всі чари безсилі; давай свою лиху долю проклинати, давай бідкатися, що скільки то зла в світі скоїться, поки він отут зачарований перебуватиме (а що його зачаровано, в тому він не мав найменшого сумніву); давай згадувати знову кохану свою Дульсінею Тобоську, давай кликати зброєношу свого Санча Пансу, який, простягнувшись на упряжі ослячій, так щиро розіспався, що й про