Жюль Верн - Таємничий острів

— Добродії, — промовив капітан, — завтра я помру.

Рухом руки він зупинив Герберта, який хотів щось заперечити.

— Завтра я помру, — повторив він, — і хочу, щоб «Наутилус» став моєю домовиною. Іншої домовини мені не треба. Усі мої друзі спочивають на дні моря. Я хочу бути разом з ними.

Слова капітана Немо зустріли глибоким мовчанням.

— Вислухайте мене, добродії, — говорив він. — «Наутилус» став бранцем, тому що дно цієї печери піднялося біля входу. Але якщо для нього тепер неможлива втеча зі своєї темниці, він принаймні може опуститися в безодню, що криється тут, і поховати в ній мене.

Колоністи слухали його з побожною увагою.

— Завтра, після моєї смерті, — продовжував капітан Немо, — ви, містере Сміт, і ваші товариші повинні залишити «Наутилус», і я хочу, щоб усі багатства, зібрані в ньому, зникли разом зі мною. Вам на пам’ять про принца Даккара, чию історію ви тепер знаєте, я залишу тільки одне: оцю скриньку… У ній лежать діаманти на кілька мільйонів; більшість з них викликають спогади про ту пору мого життя, коли я був чоловіком і батьком, коли я вірив, що на землі можливе щастя. А ще лежать там добірні перли, знайдені мною і моїми друзями на дні морів. Володіючи цими скарбами, ви коли-небудь зробите багато корисного, я переконаний у цьому. В руках таких людей, як ви і ваші товариші, містере Сміт, гроші не слугуватимуть знаряддям зла. Душа моя буде учасницею ваших справ, — я вірю вам і нічого не побоююся.

Капітан Немо замовк — від слабості він не міг говорити, але, відпочивши трохи, промовив:

— Завтра ви візьмете цю скриньку, вийдете з кімнати і замкнете двері. Потім підніметеся на майданчик «Наутилуса», опустите кришку люка і задраїте її.

Сідайте в човен, на якому прибули сюди. Але, перш ніж залишити «Наутилус», підпливіть до його корми і відкрийте там два великих крани, розташованих на ватерлінії. Вода рине до камер. «Наутилус» поступово зануриться у воду і буде похований на дні прірви.

У відповідь на спробу Сайреса Сміта запротестувати, капітан Немо додав:

— Не бійтеся, ви дійсно поховаєте мерця.

Ні Сайрес Сміт, ні його товариші не вважали, що мають право щось заперечити капітану Немо. Він виявив останню свою волю, їм випадало тільки її виконати.

— Ви дали мені слово, добродії, — тихо сказав помираючий.

— Ми його дотримаємо, — відповів інженер.

Капітан лише знаком висловив подяку і попросив залишити його одного на кілька годин. Гедеон Спілет запропонував побути біля нього на випадок, якщо йому знадобиться лікарська допомога, але помираючий відмовився:

— Не бійтеся, до завтра я проживу.

Усі вийшли з кімнати і, пройшовши через бібліотеку і їдальню, вирушили в носову частину судна — до машинного відділення, де стояли електричні апарати, що давали «Наутилусу» світло, тепло і слугували його двигунами.

«Наутилус» був сучасним чудом техніки, поєднуючи у собі чимало новацій, тому інженер захоплювався ним.

Колоністи піднялися на майданчик, що виступав над водою на сім-вісім футів. Вони прилягли там біля дуже опуклої лінзи з товстого скла, крізь яке електрика кидала в морок потоки світла. За нею виднілася порожня кабіна з важелями управління. Колись там знаходився стерновий, котрий вів «Наутилус» крізь товщу морських вод, і електрика освітлювала йому шлях, посилаючи на велику відстань свої промені.

Схвильовані тим, що їм довелося побачити і почути, Сайрес Сміт і його товариші довго мовчали; у кожного стискувалося серце при думці, що людина, яка стільки разів простягала їм руку допомоги, їхній заступник, про якого вони довідалися лише кілька годин тому, помирає.

Який би вирок не винесли прийдешні покоління справам і вчинкам, зробленим у настільки дивному житті, що минуло, можна сказати поза людським суспільством, принц Даккар усе-таки залишиться одним з тих надзвичайних образів, спогад про які ніколи не зітреться.

— Що за людина! — сказав, нарешті, Пенкроф. — Подумати тільки — роки і роки жив на дні океану! А навіщо? Адже, мабуть, і тут не знайшов собі спокою!

— Можливо, «Наутилус» згодився б нам, — зауважив Айртон, — ми на ньому пішли б з острова Лінкольна і доплили б до якої-небудь населеної землі.

— Тисяча чортів! — вигукнув Пенкроф. — Ніколи б я не зважився управляти таким корабликом! Плисти по морях — будь ласка! А вже під морями — нізащо!

— А я думаю, Пенкрофе, — заперечив журналіст, — що управляти таким підводним човном, як «Наутилус», мабуть, дуже легко, і ми всі швидко освоїлися б з цією справою. Не довелося б боятися ні бурь, ні нападів піратів. На глибині в кілька футів у морі панує спокій, як у тихому озері.

— Може, й так, — відповів моряк. — А по-моєму, сильний шторм на борту добре оснащеної шхуни значно краще такої тиші. Кораблям судилося плавати по воді, а не під водою.

— Друзі мої, — сказав інженер, — даремно, в усякому разі даремно щодо «Наутилуса», обговорювати питання про підводні човни. «Наутилус» нам не належить, і ми не маємо права ним розпоряджатися. Він ні в якому разі не може послужити нам службу. Справа не тільки в тому, що йому вже не вийти з печери, тому що дно її біля входу піднялося. Згадайте, адже капітан Немо бажає, щоб море поглинуло його корабель разом з ним. Волю свою він висловив чітко, і ми її виконаємо.

Поговоривши ще якийсь час, Сайрес Сміт і його товариші спустилися в каюти «Наутилуса». Підкріпившись їжею, друзі повернулися до того залу, де лежав капітан Немо.

Він начебто вже не зазнавав крайньої слабкості, що сковувала його, очі в нього блищали, на губах грала слабка посмішка.

Колоністи підійшли до нього.

— Добродії, — сказав він, — ви мужні, чесні й добрі люди. І ви цілком віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами. Я вас полюбив, я люблю вас!.. Дайте руку, містере Сміт.

Сайрес Сміт простягнув руку, капітан Немо міцно потис її.

— Ось і добре! — прошепотів він, потім вимовив голосно: — Але досить про мене. Краще поговорімо про вас самих і про острів Лінкольна, на якому ви знайшли собі притулок… Ви розраховуєте вибратися звідси?

— Але ми обов'язково повернемося! — жваво відповів Пенкроф.

— Повернетеся?.. Що ж, Пенкрофе, я знаю, як ви любите цей острів, — сказав капітан, посміхаючись. Тут дуже багато чого змінилося вашими стараннями, — і це дійсно ваш острів.

— У нас ось які плани, капітане, — сказав Сайрес Сміт, — подарувати острів Сполученим Штатам і заснувати тут порт для стоянки нашого морського флоту, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.

— Ви думаєте про вашу