Олена Гриб - Гра в чуже життя, Олена Гриб

Той лише знущально розсміявся, закочуючи рукави і показуючи руки, вкриті хитромудрими письменами. По його пальцях пробігали іскри, змушуючи написане переливатися всіма кольорами веселки.

– Я підготувався до несподіванок, тюхтію! Я ж ішов мстити за тебе! – лицемірно оголосив Ваніс, мимохіть озираючись навколо і помічаючи, що ненависна чужа теж вийшла з храму і кудись прямує в компанії богині Життя. – Не бійся, Ангасе. Зеліна має силу тільки в своєму світі, та й у чвари людей не вплутуватиметься. Ходімо! Я пробачу тобі провалене завдання. І мені знадобиться твоя сила, брате.

Молодший маг не зрушив з місця.

– Стривай, – напружено сказав він, – треба спокійно поговорити.

– Гаразд, – легко погодився старший. – Приберемо ту гадину і поговоримо.

Лін вже зникла за земляним насипом, тому Ваніс одним різким рухом висмикнув кілька волосин і пустив за вітром, потім прикрив очі і напружено прислухався. Нарешті його обличчя просвітліло:

– Вона зовсім поруч! Ходім!

Ангас перегородив йому шлях.

– Послухай мене! Ми не можемо її вбити!

– Чому це? – щиро здивувався старший брат. – Ти дізнався щось нове?

– Вона врятувала мені життя!

– І?.. – здивовано уточнив Ваніс, подумки припускаючи, що у братика вкрай з’їхав дах. – Це має значення?

Молодший спробував зайти з іншого боку:

– Вона не чужа, в ній тече наша кров! Я відчув щось дивне відразу, але лише недавно зрозумів! Вона з нашої родини! Ми не можемо вбити родичку, правда? Тобто просто так убити… вона ж зовсім безпечна… не нападає!

По очах брата він зрозумів, що родичку вбити можна. І родича теж. Зрозумів трохи раніше, ніж застиг крижаною скульптурою, а потім розсипався на крихітні осколки.

– Мені не вистачатиме тебе, – з гіркотою звернувся до уламків Ваніс. – Гаразд, нехай дівчисько проживе зайву добу… я все-таки любив тебе, брате! У ній немає нашої крові, як і немає магії, але заради тебе… Чужа помре в знаменний день – у день, коли зникне Стариліс. Хіба це не чудово? Спочивай з миром, дурнику. Шкода, твоя сила ще б стала мені в пригоді.

***

Лін виплітала кривуватий вінок із кульбаб, які жовтим килимом покрили все навколо будиночка. Зеліна недбало висмикувала пелюстки і кидала собі під ноги. Тишу порушувало лише цвірінькання горобців, що гніздилися під дахом, так віддалена лайка садівника, який виганяв із саду гвардійців. Ті під керівництвом Марка зазіхнули на місцеві плоди.

Регіт втікачів то наближався, то віддалявся, над деревами здіймались потривожені птахи. Нарешті призвідник цього неподобства вилетів з-під тіні саду і помчав до землянки, утримуючи цілий оберемок стиглих і не дуже персиків. Помітивши богиню, він різко загальмував, але не розвернувся і пішов геть з високо піднятою головою. Кинув свою ношу прямо на Лін, не звернувши на її ображене: «Телепню! Іноді мені здається, що я народилася прачкою!» жодної уваги, і плюхнувся поруч, старанно не повертаючись до Зеліни.

– Крихітко, що це було?

– Гана.

– А конкретніше?

– Вона хоче помститись. Я намагалася її випустити. Зел переконала мене цього не робити. Літо відправила до матері Юнку. Звідки у мене ключі, не знаю. Щось іще?

– Твоє красномовство вразило мене в саме серце.

Марк виколупав із персика кісточку і недбало відкинув її вбік з розрахунком попасти в руду шевелюру. Богиня спритно відбила «снаряд», пропустивши м’якоть, що впала їй на чоло. Зашипівши, Зеліна розмазала залишки фруктів по фізіономії гвардійця і розреготалася у відповідь на його образливі слова.

– Зеліно, ти раніше зустрічалася з Ганою?

Навіть руда не помітила наближення Карі і здригнулась від несподіванки.

– Хлопчику, ще раз підійдеш тихо і зі спини – твоїй подрузі доведеться носити траур, а у неї немає нічого пристойного в гардеробі.

– Так, звідки ти знала, що богиня Землі небезпечна? – підхопила Лін, смакуючи чергову легенду.

– Всі це знають, – несподівано зло промовила Зеліна. – Всі, крім таких жовторотих, самовпевнених, сп’янілих від власного благородства курчат, як ви. Ти, великодушна рятівнице, не спромоглася подумати: а раптом у того, хто замкнув Гебу в Печері, були на те причини? Може, він відчинив би двері, будь це безпечно? Може, колись не знайшлось іншого виходу?

– Ти так виправдовуєш Лана, немов сама йому допомагала, – зауважив Марк, тимчасово забувши, що він поки ще смертельно ображений.

– Так, допомагала! Колись ми з Гебою разом розробляли план помсти, але незабаром до мене дійшло, що він стосується абсолютно всіх людей і не-людей, а не тільки її кривдників. Тоді у мене жив чужий, що мав величезну силу і не мав захисту. Між іншим, він не ображався, коли я попросила у Літо невразливість для нього! Однак подяки я теж не дочекалась! Алан був схиблений на збереженні миру і покинув мене, заборонивши лишати моє житло під загрозою таких же дверей, як у Печері Родючості. Можливо, він вчинив дуже жорстоко, і нехай я ненавиджу цього проклятого недовампіра, але не можу не визнати, що тоді ми б знищили навіть могильних хробаків. Марку, досить! Давай миритись! Персики такі смачні, хочу злизати сік до крапельки… Звісно, я не сумніваюся, що ти не проти. Щасливо, рьяско! Карі, не переживай, ця добра душа все тобі пробачить, ти лише страждай голосніше!