Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

Насправді його думки були цілком зайняті Джоан Тоуст і свинаркою, про яку йому нагадав Кіч, натякнувши на переправу через Затоку. Капітан Мітчелл вибачився перед товариством за відсутність вельми популярного тут сина, який поїхав, як він заявив, у справах до Сент-Мері-Сіті та мав повернутися цього вечора або наступного дня; Ебенезеру було важко повірити в те, що цей привітний землевласник, який стоїть перед ним, і є тим самим злодієм з розповіді С'юзен Воррен, однак на її ногах виднілися шрами від ударів батога, такі ж страшні, як і на спині Дрейкпекера, і поза тим, між жертвами його пристрасті існувала схожість, яку ніяк не можна було пояснити у інший спосіб.

Товариство тепер уже не звертало на нього уваги: роздали люльки, зроблені на індіянський лад, і кімната сповнилася тютюновим димом і плітками. Нічого не знаючи про рільництво, риболовлю, гримучих змій і людей, про яких ішлося, роздратований тим, що його становище не викликало більшого спочуття, втомившись від довгого, багатого на події дня, упродовж якого йому довелося бути бідолахою, викинутим на невідомий беріг, богом, рятівником королів і молодиць, які зазнали лиха, і Поетом-лауреатом Меріленду, Ебенезер перестав звертати увагу на їхні балачки та поринув у якесь тривожне марення: як його, зрештою, прийме Джоан Тоуст? Куди вона поділася, коли пішла з його покоїв на Паддінґ-Лейн і як так сталося, що цей гнів від глибокої образи привів її аж сюди? Його розпирало від бажання знати, але він боявся отримати відповіді на ці питання. Година була вже пізня; уже скоро С'юзен Воррен, якщо вона його не обманула, принесе йому звістку про їхнє побачення, й очікування зустрічі чимало хвилювало і збуджувало його. Йому пригадалося, як Джоан Тоуст була в його кімнаті, й пригадався образ тієї дівчини, яку він хотів узяти на борту «Кіпріотки»…

«Святі Небеса!» — вигукнув він подумки, і якийсь трем пройняв його аж до кісток. Зв'язок, який він доти не бачив, заполонив усе його єство докорами сумління, і він аж заціпенів від страху: а що, коли Джоан Тоуст якось опинилася на борту «Кіпріотки»? А якщо це саме її він переслідував своїми похітливими криками і саме її цей огидний мавр?.. Риси його обличчя, щойно він усвідомив, що існує така неймовірна можливість, набули такого шаленого виразу, що господар одразу поцікавився, чи не стало йому зле.

— Ні, пане, дякую, — ледве спромігся видобути з себе Ебенезер. — Це тільки втома, клянуся!

— Ну, тоді час вкладатися в ліжко, а то ви ще тут просто у вітальні й дуба вріжете, — реготнув капітан Мітчелл. — Я вам покажу, де спати.

— Та ні, послухайте… — став благати поет, боячись, що може пропустити призначене йому таємне побачення.

— А хай ідуть до біса ці ваші лондонські манери, пане Кук! — господар був невблаганний. — У Меріленді, якщо чоловік утомився, то він лягає спати. С'юзен! С'юзен, от ледача хвойда, ходи сюди!

— Ну, то, якщо це не образить вас, сер, і ваших шановних гостей… — у дверях вітальні з'явилася свинарка і, відповівши на Ебенезерів погляд ледь помітним кивком, обвела похмурим поглядом плантаторів, які зустріли її появу вульгарними вигуками.

— Покажи містеру Куку його опочивальню, — наказав Мітчелл і побажав своєму гостеві доброї ночі.

— Як ви гадаєте, вона спатиме з вами за сонет, — крикнув Кіч йому навздогін, — як та іспанська шльондра, про яку ви ото казали?

— Ні, Кіче, — відказав йому хтось. — Навіщо він їй здався, цій С'юзен, якийсь поет-лауреат? У неї вже є для розваг рудий кнуряка Біла Мітчелла!

Усі ці принизливі висловлювання не тільки завдавали Ебенезеру болю, але й приємно лоскотали його всередині та знову будили в ньому той непевний запал, який ця його остання здогадка не встигла цілком охолодити. Свинарка була вдягнена в ту сукню, що була на ній в день суду, і хоча навряд чи можна було назвати її більш вишуканою, ніж попередню, проте вона була принаймні чиста, і якщо судити із запаху, то дівчина, вочевидь, ще й умилася. Щойно вони опинилися на сходах, він схопив її під руку та прошепотів: «Де Джоан Тоуст? Я не можу дочекатися, щоб побачити її!»

Далеко не найкращі зуби жінки зблиснули при світлі запаленої свічки.

— Ви надто вже пристрасний, як для дівака, пане Лауреате! Я вже починаю боятися, чи ж дотримаєтеся ви своєї обітниці, побачивши її у себе в кімнаті…

— У мене в кімнаті? О Боже, місіс Воррен, саме у себе в кімнаті я і бачив її востаннє — голісіньку і рожеву, неначе сон коханця! Ви не повірите, яка ніжна на дотик її прекрасна біла шкіра і яке жваве все її туге тільце — ба ні, чекайте, то ще не все: як можу я забути її пухкі сіднички, за якими ховаються її міцні та пружні юні м'язи? Чи те, які м'які в неї перса, що стали трохи пласкішими, коли вона лягла навзнак, але, мов райські яблучка, звисали, коли вона схилялася наді мною? Я весь тремчу при згадці!

— Їй-бо, ви й справді палаєте пристрастю, пане, — сказала С'юзен, проводячи його вниз по сходах, що вели з коридору на горішньому поверсі. — Я навіть боюся залишати бідолашну дівчину у ваших лабетах: як послухати, то ви більше схожі на ґвалтівника, ніж на святенника!

Вона сказала це сухо, не видно було, щоб це її справді непокоїло, але однієї згадки про зґвалтування було досить, аби охолодити поетів шал.

— Прошу вибачити мені, що я так заговорив, пані: ром, втома й радість — це вони розв'язали мені язика. Прошу вас, пам'ятайте, що я ніколи не спав з цією дівчиною, хоч то все щира правда, що я вам тут сказав про неї, ба навіть більше. І я не маю жодних намірів ламати свою клятву.

С'юзен зупинилася біля дверей і повернулася до нього, так що світло від свічки замиготіло на її негарному, понівеченому обличчі.

— Звідки вам відомо, що вона й досі зберегла свою красу? — мовила вона. — Колись і я була гарнюня, і то було не так уже й давно. Мій чоловік плакав від радості, коли дивився на моє тіло, і коли я клала його руку собі отак, то в нього аж