Влада Клімова - Заручники істини, Влада Клімова

Артем вимкнув, але не видалив. Він обхопив голову обома руками і в цей самий час з ванної кімнати вийшла його Яна. Вона була абсолютно без нічого, причесана й неймовірно гарна... Майже така, як там!

– Тьомочко, що сталося? – миттю відреагувала дівчина на його стан і цей янгольський голос просто вбивав. – Ти на себе не схожий.

– Ти теж! – скрикнув Лісогір та кинув їй халат.

Потім підійшов і не став чекати, чи перевіряти. Артем був людиною відкритою та вже обпеченою таємницями про смерть мами. Він цілих двадцять років був заручником прихованої істини. Тому тепер просто запустив їй відео. А Яна подивилась хвилинку та як стояла, так і втратила свідомість.

Лісогір вимкнув гидоту, взяв її на руки й поклав на ліжко. Він обтер її побіліле личко вологим рушником і дівчина прийшла до тями. Вона не вдала, що стукнулась головою й нічого не пам’ятає, а простогнала:

– Ти ненавидиш мене?

– Тобто це правда? Не монтаж? Не підстава? Там все по-справжньому? – ще намагався не вірити Лісогір. Дівчина прикрила очі, потім спробувала вдихнути більше повітря, так наче задихалась і відповіла:

– Тьомо, ти ж казав, що тобі байдуже. Що ми почнемо все з чистої сторінки. Так, я не завжди була у підвалі, на ланцюгу. Інколи та тварина забирала мене до своєї спальні та гралася, як живою іграшкою. Він хворий імпотент, тому й одягав непристойно та торкався... Я ненавиділа його й себе, інколи дуже хотіла померти. Але ж навіщось Бог дав мені життя. А потім ти врятував і я блаженно покохала... Тебе, життя, цілий світ. Та бачу, що всьому настав кінець. Так?

– А хіба ти інакше б реагувала на мене там? – сидів перед нею на підлозі Лісогір і не розумів: навіщо він ще живий.

– Я зрозуміла. Артеме Валентиновичу, не переймайтеся, все пройде. Я не буду Вас обтяжувати своєю присутністю. Поїду геть. Тільки дозволь мені замовити квиток і таксі до вокзалу. Гроші я поверну тобі, коли почну працювати, – вона здавалася абсолютно спокійною і це бісило Артема.

– Де? У Годзіли? – збурено запитав він та навіть не розумів, наскільки жорстоко й по-дитячому поводиться.

– Ні. Я поїду до твоєї тьоті Віри. В мене все одно більше нікого немає, а вона хороша жінка і їй теж важко жити на самоті. Вона не казала, я просто знаю...

Яна підвелася, обійшла його, одяглася, взяла телефон, замовила квиток і таксі. Надала дані карти й тихо сіла в кутку, чекати на дзвінок перевізника. Весь цей час Артем мовчав, не рухався й був наче неживий. А коли забринів виклик таксі, він кинувся до Яни на колінах:

– Не йди. Скажи, що все це страшний сон і я зараз прокинуся. Такого не може бути... Я ж тебе тільки зустрів і так неймовірно кохаю...

Та дівчина пережила вже стільки горя, що й це сприймала як черговий кошмар. Вона нічого не бачила за сльозами, але кивнула й тихо відповіла:

– Ні, Тьомочко, прости... Але ти побачив істину, заручницею якої я є. Прощавай!

Вона тихо зачинила за собою двері й донедавна окрилений щастям Лісогір звалився на готельний килим. Він звився в муках та істерив, ридав і бив руками об підлогу, вив від болю та стогнав від страшної істини, заручниками якої вони були обоє.

Через деякий час він затих, потім хитаючись пішов до ванної. Вмився, причесався та й пішов вниз до супермаркету. Там Лісогір взяв три пляшки горілки, великий коньяк і піднявся до себе в номер.

Вихований в кращих традиціях столиці, наразі він пив все те з горла і вже не відчував власного тіла. П’яний до чортиків Лісогір, спочатку відкрив галерею, де вже було дуже багато їх селфі з Яною, потім ще раз подивився страшне відео та з усієї сили вдарив телефоном об стіну. Техніка хрюкнула й розвалилась на запчастини. Артем пошукав недопиту пляшку і знову перекинув її до рота. Потім впав посеред номера на мокрий від сліз та спиртного килим і відключився, наче неживий.

Звісно перше, що приходить до голови: хто й навіщо скинув щасливим людям те страшне, хоч і справжнє, відео? Але ж це – пара дрібниць! Якщо вже воно потрапило до стурбованого масажиста, то в руках гадюки Ліни Жур йому з’явитися – елементарно просто.

Інша справа: як вона склала до купи, що прекрасну дівчинку, котра була невільницею у Годзіли, тепер кохає її ненависний пасинок? Це вже інша справа, але для такої як Ліна, цілком підвладна!

Розділ 21. Вірний друг

З того часу, як до нестями закохана парочка, зникла від усіх у місті Лева, пройшло кілька днів. Батько не телефонував Артему через образу за побите обличчя, а Євген Топчій з ввічливості, розуміючи, що наразі другові точно не до нього.

Але через три дні Женька не витримав і набрав товариша. Він приготував якийсь смішний жарт та з абонентом не було з’єднання. Топчій подивився на час. Виходить навіть у 12.30 закохані вимкнули телефони й віддаються приємним заняттям в наглухо зачиненому номері.

Євген ввічливо зателефонував через дві години, але почув той же автовідповідач та чомусь подумав про недобре. Він не дуже любив тривожити боса, та наразі Лісогір-старший миттю відізвався:

– Привіт, Женю! Ти з Тьомкою коли спілкувався востаннє? Щось я вже добу не можу його вичислити. Хотів запитати про роботу, а він зі мною зв’язок вимкнув.

– Валентине Наумовичу, саме з цього питання я Вас і турбую. Він не з Вами, а з усіма вимкнув зв’язок. Може там щось сталося? – запанікував друг.

– Та що може статися посеред Львова? Теж мені Чикаго! Ну от що, дорогий мій, бери будь-яке авто та мчи до нього. Чомусь і мені неспокійно на душі, – на диво розхвилювався Лісогір-старший.

– Добре, Наумовичу. Скоро виїжджаю. Візьму старий Джип, не заперечуєте? – згадав минулі буремні події Євген та знав, що авто від нових пригод точно не відмовиться.

До околиць Львова далекобійник Топчій, гнаний невідомістю про Артема, добрався о дев’ятій вечора. А до готелю він потрапив, коли все місто вже було освітлене яскравими ліхтарями. Женька показав посвідчення водія й попросив дівчину на ресепшні:

– Прекрасна пані, мені дуже треба побачити друга. Він винайняв у Вас номер, а тепер чомусь добу не відповідає на дзвінки. Артем Лісогір ще не виселився від Вас? Я переживаю...

Дівчина автоматично глянула на ключі, ще раз подивилася в документи Топчія й знизала плечима:

– Та ні, не виселявся. В номері він, бо ключів немає. Я нещодавно прийшла на зміну, тому не можу відповісти про його переміщення за день. Якщо хочете, можете піднятися.

– Дякую, Ви дуже люб’язні! – подарував їй повітряний поцілунок Євген і заскочив до ліфта.

Хлопець довго стукав у двері, але йому ніхто не відповів.Тоді він спустився до симпатичної адміністраторки й вони вже разом, маючи запасні ключі, повернулися до дверей. Дівчина теж спробувала ввічливо достукатися до постояльця, а потім відчинила двері й побачена картина була дуже неприваблива. Красунчик Лісогір лежав серед випитих порожніх пляшок та був більше схожий на мертвого, ніж на живого...

– Це щось новеньке! Він взагалі не п’є. Дякую Вам, Тамаро, я спробую привести його до тями. За безлад пробачте, ми все приберемо, – запевнив працівницю готелю Євген та розумів, що Яни в номері точно немає.

– Не переймайтеся, будь ласка. Нічого особливого. Просто гість трохи перебрав. Вранці я пришлю до Вас прибиральницю, – виховано посміхнулася гостинна львів’янка та й пішла собі.

Топчій пройшовся по номеру й намагався зрозуміти, що тут сталося? Він припустив, що закохані дуже посварилися через щось серйозне, адже їхали вони неймовірно щасливі та віддані одне одному. І куди могла подітися Яна в чужому місті та як Артем її відпустив? Питань було аж занадто, а відповідь лежала на килимі смертельно п’яна й навряд чи сьогодні хоч на щось виразно відповість.

Досвідчений далекобійник спустився знову на ресепшн до Тамари та вирішив заплатити за свою ночівлю, але дівчина глянула на монітор і сказала, що за двох номер проплачений ще на кілька діб вперед, тому вносити кошти немає ніякого сенсу.

Євген подякував сьогоднішній господині за розуміння та спитав: де тут найближча аптека, щоб купити товаришеві ліки проти страшного похмілля. А потім пішов нагору повертати Артема до життя.

Але зробити це було нелегко! Спочатку Лісогір лаявся такими словами, яких не вживав навіть тоді, коли вони встряли в серйозну бійку, захищаючи вантаж. Далі Євген запхав Артема до прохолодної ванної, але зробив тільки гірше. Сп’янілого прорвало на блювоту й знадобилося спускати воду та мити його всього.

Ось навіщо людині потрібен справжній друг! Топчій впевнено продовжував працювати над відновленням життєвих функцій та здорового глузду напарника. Хоча щодо глузду – сьогодні це було під великим питанням.

Далі пішло холодне розтирання та насильницький прийом шипучого препарату. Женька вже приготувався було до нової порції блювотиння, але Лісогір потихеньку почав приходити до тями. Він уважно подивився на друга заплаканими очима й скривився:

– Ти чого тут?

– Знайомих пізнаєш! Це добре. А скажи: як мене звуть?

– Топчій, іди на хрін! Ти мені ще пальці запропонуй порахувати, – трусився від холоду та похмілля чистенький Лісогір і дбайливий товариш накинув йому на плечі халата й допоміг дійти до ліжка. Він закутав Артема в ковдру та лише тепер знесилено сів поруч. Це тому, що його п’яненький друг був у трохи вищій ваговій категорії, хоч наразі це не мало ніякого значення.

– Добре, ти поспи, а я поки цей спиртний гармидер приберу. І куди воно в тебе все влізло? – буркотів Топчій та збирав порожні пляшки до сміттєвого кошика. – Ну, дебіл! Такого гарного айфона розбив...

– Телефон чіпати не смій! – пробубнів Лісогір, але що там вже було чіпати?

– Ой, дурний! Де ти вже тут бачиш телефон? Оці шматочки пластику? А чого ти ще докупи вікна в готелі не побив? – кивав головою Женька й нічогісінько не розумів. Артем завжди був хазяйновитим та розсудливим й ніколи нічого подібного не викидав.

Це ж до якого сказу треба було його довести, щоб чоловік аж так неймовірно зірвався? Кохання дійсно страшна сила, але чим Яна могла його так доконати?..

Євген теж прийняв душ й тепер стало трохи краще. Він заглянув до мінібару, попив мінералки й звісно дуже хотів їсти та залишати Артема на самоті з його божевіллям Топчій не смів. Ось на полиці він побачив пакунок і відкрив. Там були смаколики з місцевої пекарні.

– П’яний мов чіп, але мене без вечері не залишив. Дурню, куди ж ти Янку подів? – з апетитом жував Євген, а бешкетник залюбки хропів у ліжку і ясно було, що він «одужує» та поки нічого не скаже.

Зморений напарник міг би примоститися з Артемом в одному ліжку, але хлопець ліг навпроти на диванчику, вкрився казенним пледом й тільки тепер закрив стомлені очі.

Розділ 22. Продуктивна розмова

Жека прокинувся від звуку спущеної в туалеті води й відкрив очі... Господи, де це він? А, точно! Приїхав рятувати того дурня з біди. Миттю перед ним з’явився Артем Лісогір і сів на ліжко.

– Топчій? Я думав, що ти мені снився, а він насправді тут, – кутався в махрову тканину Лісогір, бо від страшного похмілля його ще й досі лихоманило.

– Привіт, алкаш! Що проспався? – підвівся з диванчика Євген і протер очі. – От скажи мені, дурко, чому я повинен тебе завжди страхувати?

– Тому, що ти мій брат і друг, – майже посміхнувся Лісогір. – А й справді: чому ти тут?

– Твій старий мене відправив. Та й сам я хвилювався. Ти ж навіщось свій апарат в мотлох перетворив. Що як у людини є зайві гроші!

– Я розбив свій телефон? – здивовано запитав Лісогір. – Коли?

– Це мені невідомо. Я прибув сюди десь о дев’ятій вечора, а ти лежав на підлозі серед порожніх пляшок і твій суперапарат валявся кусками, біля стіни. Ти мені краще скажи: де та дівчина, з якою ти сюди помандрував? Чи ти її з’їв і не пам’ятаєш? – обережно складав плед Топчій.

Далі Євген почув гучний стогін, бо Лісогір почав згадувати вчорашній день та все, що трапилося між ним з Яною. Він обхопив голову руками й знову став схожий на божевільного.

– Жеко! Ти навіть не уявляєш, що я пережив! А ще я її прогнав...

– Тобто «прогнав»? З якого це дива? Після того, що між вами відбувалося? Ти вже поясни, бо мені стає страшно за твій мозок, Арте! – сів перед ним на диванчик Топчій.

– Я не можу... – уперся Лісогір.

– Не пам’ятаєш? Ясно! А що ти крім усього цього пив? – пояснював Євген подібний стан товариша токсичним отруєнням, адже раніше Лісогір не давав приводу сумніватися в його адекватності.

– Випивка тут ні до чого. Ми були одним цілим. Я ніколи не був настільки щасливим. Гуляли, їли морозиво. А потім повернулися сюди й хотіли відпочити та збиратися на Київ. Але мені хтось скинув страшне відео і я наче здурів... Там була вона і він... Без ланцюгів, у спальні. Жеко, я не уявляв, що це так страшно...

Женька Топчій тяжко зітхнув та насупився:

– Тобто якась тварюка скинула тобі монтаж і ти викинув дівчину зі свого життя? Швидке ж у тебе кохання, Лісогір!

– Вона сказала, що то не монтаж, а правда. Істина від якої ми всі залежимо у житті. Це завжди страшно... Чому вона зі мною так? Я ж її шалено кохаю! – вже без випивки плакав Лісогір.

– Ну, ти й дебіл! Арте, а що якби ти закохався в розлучену жінку, чи не дай Боже, у заміжню? Ти теж винив би її у зв’язках з попереднім чоловіком? Сам перетрахав пів Європи повій, а дівчина повинна була сидіти й чекати саме на тебе? Ти справді такий дурний, чи прикидаєшся божевільним? – тепер розізлився на жорстокість друга Топчій.

– Жеко! Я не можу без неї жити... Але й того, що побачив вже ніколи не забуду, – не криючись, ридав Лісогір.

Євген знову зітхнув, підійшов ближче, обійняв збуреного нещастями друга й пояснив:

– Тоді вважатимемо, що продуктивна розмова закінчена. Нам треба її знайти й знову скласти вас докупи, щоб вже не розповзалися на шматки. Ну, як ти не розумієш? Все, що було до ВАС неважливо, є лише теперішні Ви. Тільки це головне у житті!

– А чого її шукати? Яна сказала, що поїде до тьоті Віри. Що більше в неї немає рідні... – згадував вчорашні події Лісогір.

– Правильно сказала. Арте, везучий ти сукин син. Де б вона не була до тебе, але дівчинка розумна, сумлінна й щира. Не кожному так везе! Ось я навіть не сподіваюсь таку знайти. Ні, я не закоханий у твою Яну. Просто в сучасному світі таких дуже мало, а ти тварино, щастя свого не оцінив. Зараз я зателефоную босу та й поїдемо шукати твою унікальну жінку, до Пирятина.

– Я не буду розмовляти з батьком! – запротестував Лісогір.

– А я тебе й не запрошую. Чи ти глухий? Валентине Наумовичу...

Топчій доповів шефу про щасливу знахідку та дійсно попрохав день на релакс у Львові, а про поїздку на Полтавщину чи справжні події – мудрий товариш нічого не говорив. Добре, коли хоч хтось дружить зі своєю головою!

Хлопці подякували Тамарі за гостинність та просили нікому не розповідати про шалені звичаї столичних мачо. На стоянці Лісогір здивовано подивився на старенького Джипа й спитав:

– А нічого страшнішого ти не знайшов, щоб їхати сюди?

– Чим тобі не до вподоби мій стальний кінь, пане? Їдь собі на своєму крутому Мерсі, а мені й так добре. Йдемо, традиційно, колоною. Яну потім з собою забереш, а я вас звільню від своєї присутності. Але наразі, вибач, я буду контролювати твою дурну поведінку. Бо з такими замашками люди тікають з божевільні. Та й тьотю твою я завжди радий бачити! – впевнено завів пошарпаного Джипа Топчій.

– То може в Києві зміниш транспорт? – діставав друга Лісогір.

– НІ! Київ ми пройдемо без зупинки. Ти взагалі розумієш, що наробив? – підганяв його Євген.

Ближче до вечора далекобійники зупинили автомобілі біля двору тьоті Віри. Вона вибігла до воріт та радісно розкинула обійми:

– Любі мої, привіт! А Яна ще вчора приїхала... Тільки вона заплакана й нічого не каже. Просто дивиться в стелю і мовчить. Тьомочко, що відбувається? Посварилися? Треба негайно помирись і взагалі є серйозне питання для вирішення.

Артем обійняв тітку і був дуже сумним, а Євген пожартував та й пішов поколоти жінці дров на задній двір. Від їжі хлопці відмовилися, адже для вечері було ще зарано, а на обід вони вже спізнилися.

Розділ 23. Я кохаю

Спантеличений Лісогір попросив, щоб тітка невідкладно викликала Яну в сад. Він чекав на тому місці, де вони вперше зрозуміли, що будуть разом. Сидів у гамаку під грушею й жував гілочку. Навколо гучно співали птахи. Яна підійшла непомітно, наче тінь. Вона була бліда й заплакана.

Артем підвівся та страшенно хотів обійняти, щоб відчути неймовірно дорогий аромат її тіла, але не смів.

– Яночко, привіт! Я дуже довго тебе не бачив...

– Від учора. Тьомо, навіщо ти тут? Ми ж здається вже все з’ясували, – безпорадно дивилася дівчина кудись за малинові кущі.

– Нічого ми не з’ясували. Я був безжальний і дурний. Ми не зможемо жити нарізно. Я більше ніколи ні в чому тебе не звинувачу. То було раптове помутніння розуму. Без тебе мені не дихається, повітря не вистачає. Кохаю єдину в світі й ти мене теж. Що мені зробити, щоб ти простила? – розбурхано промовляв Лісогір та відчував, як по його щоках стікають сльози.

Яна мовчки закрила очі, похитнулась і готова була впасти, але Артем підхопив її й посадив у гамак.

– Прошу, прости... Я зробив тобі неймовірно боляче. Але ж і мені так само болить, – він обережно пестив її побілілі щічки й тихеньку дмухав на них, аж доки дівчина не відкрила ті свої небесні очі.

– Тьомо, то все неправда. Я кохаю тебе єдиного в світі. Там мені було дуже страшно, а з тобою я благословляю кожну мить. Ти можеш мене кинути чи краще вбий. Я й з того світу тільки тебе кохатиму…

– Не плач, моя весняна бджілко! Не кину, не залишу, не віддам. Була така веселенька. Що ж я наробив? Де в тебе болить? – пестив Артем її тіло. А Яна гірко посміхнулась і сказала:

– Уже ніде. Ти лише з’явився, глянув і весь біль зник. Я коли їхала сюди – дуже хотіла померти. Без тебе мені нічого не треба. Ось що ти наробив.

Знову Артем Лісогір відчував всередині непереможне щастя, подав дівчині руки й попросив:

– Пішли, скажемо тим стурбованим, що все прояснилося. Вони переживають, наче за самих себе. Ось така дивна у нас з тобою родина: товариш і тітка. Але я радий і такій.

За вечерею Яна чомусь нічого не їла. Вона сиділа поруч з Артемом і він наскладав їй повну тарілку їжі, але дівчина тільки колупала виделкою салат та весь час ковтала повітря так, наче їй його бракувало. А коли збуджений Лісогір спробував її обійняти за плече, бідолашна зірвалася з місця й побігла стрімголов на вулицю.

– А що зараз я не так зробив? – здивовано подивився він на тітку та вона хитромудро посміхнулася, примружила погляд й відповіла:

– Чому ж не так? Здається, Тьомочко, ти приїхав дуже вчасно. Хочеш, піду домовлюся з Кіндратівною про термінову реєстрацію?

– Тьотю, про що ти говориш? Яка Кіндратівна? – тепер Артем допитливо глянув на свого товариша, але той давився сміхом та наминав неймовірно ароматні котлетки тьоті Віри.

– Ой, дурнику ти мій! Звісно до нашої завідувачки РАЦСу. Галина Кіндратівна її звуть. Виходить, що наразі тобі як чесному чоловікові, пора думати про шлюб, – радісно зітхала жінка.

– Ти думаєш, що... – Артем подивився вслід Яні й не дуже вірив подібним натякам.

– Та нехай собі кобила думає, в неї голова велика, а я знаю. Які ж ви дурні чоловіки! Жінка це відразу бачить. І Яна не відмовляється, просто трохи погано почувається, але воно скоро пройде, – запевнила досвідчена тітка.

– Вітаю, напарнику! У хрещені візьмеш? – запив узваром смаколики Євген та задоволено додав: – Дякую, тьотю! Я вдома з таким задоволенням ніколи не їм. Мама завжди поспішає та готує з напівфабрикатів. А Ваша їжа наче дихає й сама до рота йде. Вибачайте, напросився знову з цим ідіотом. Виключно, заради Ваших харчів!

– На здоров’я, синку! Дивись, як твій дружечок завмер. Здається переварює неймовірну звістку. Що, Тьомочко, не готовий втратити свободу? Але ж тебе ніхто не примушував. Дівчинка у тебе золота й дітки будуть хороші, – констатувала факт закінчення вільного мандрування світом тітка, а молодий Лісогір сидів, наче причмелений.

Скоро до столу повернулась Яна. Вона ввічливо вибачилась і тихенько сіла на місце. Тепер Артем поглинав її набожним поглядом та не смів сказати ані слова тій, котра сходу вирішила всі його життєві проблеми. Вона раптово увірвалася в його світ й заполонила по вінця божевільними пригодами, палким коханням і цими доленосними змінами, яких він трохи боявся.

– Яночко, тобі не холодно? – спитав дурницю, як для спекотного червневого вечора, він.

– Ні, Тьомо. Все добре, – відповіла його вагітна подружка, а народ за столом тільки пирснув від сміху. Тітка схопила глечика та додала жартома:

– Піду наберу ще узвару. Дуже гарно йде!

– А я піду в садочок соловейка послухаю, – піднесено вимовив Євген, взяв легеньку накидку й пішов у гамак, страшенно щасливий з цих подій.

– Яночко моя, прости дурня, – знову опустився перед нею на коліна Лісогір. – Я в житті не зможу віддячити тобі за світ, який ти мені даруєш. Я навіть не сподівався на таке...

– Тьомо, ти про що? – посміхнулася прекрасна Яна. – І встань, будь ласка. Чому ти падаєш переді мною на коліна? Я ж не французька королева.

– Ти моя королева... Навіки! А я страшенно перед тобою винен. Це я не гідний тебе. Господи, як швидко все змінилося, – від хвилювання зірвався голос Артема.

– Тьомочко, ти мариш? Узвар у тьоті Віри смачний, але ж не забродив. Ой! Не ходи за мною... – знову побігла з дому на вулицю Яна. Повернулася вона вже вмита й під ручку з тьотею Вірою.

– Легіню, а чого це ти сидиш, як засватаний? За своїм щастям не приглядаєш? – суворо запитала у небожа тітка.

– Так вона мені заборонила, – знизав плечима Лісогір.

– А ти через заборону слідкуй. Тепер ти весь час повинен бути поруч. Бачиш, дитині трохи зле. Ледве не впала на вулиці. Я хотіла повести її до місцевої знахарки за порадами, так вона не хоче. Тоді вези її до ваших лікарів. Вам же не по п’ять років. Ніяк не збагнете: що сталося? – поставила тітка на стіл глечика з узваром та банку з огірочками. Яна як побачила, миттю схопила вилку, дістала довгенького й захрумкала з неймовірним задоволенням.

– Боже, тьотю, я б Ваші огірочки весь час їла...

– Та їж на здоров’я, Яночко! Цього разу дійсно вийшли на славу. Наче знала, що згодяться. Але ж хрумкай в міру. Піду, вам з собою покладу, – тітка взяла великий сотейник з міцною кришкою та зникла в погребі, а Лісогір відчував дивну слабкість у своїх сильних струнких ногах. Він підійшов до Яни й обережно пригорнувся всім, чим міг.

– Тобто це правда, моя кохана бджілко? – прошепотів він, бо голосу не вистачало.

– Я поки сама нічого не розумію. Але тьотя каже, що в нас з тобою буде дитинка. Я їй вірю, – облизувала після смачного огірочка пальчики Яна й виглядала так привабливо, що бідолашний Артем зараз теж її проковтнув би, як найсмачніший з плодів.

– Яночко моя... Ти подарувала мені відразу все, що тільки можна бажати у житті. Пообіцяй, що завжди будемо разом, – поринав у її щасливі очі він.

– Тьомо, я хіба в мене є вибір? Я кохаю тебе, – щиро відповіла Яна.

Розділ 24. Позитивні зміни

Київ – шалений і стрімкий. Він насичений подіями й людьми. Їх справи завжди серйозні й невідкладні. А кількість техніки й автомобілів взагалі не піддаються ні обчисленню, ні поясненню.

Саме туди їде тепер майбутній тато Артем Лісогір зі своєю чарівною половинкою Яною Скрипник. А за ними позаду, на старенькому роботящому Джипі, прямує до столиці сміливий товариш дитячих років – Євген Топчій та уважно наглядає за спокоєм молодої родини.

Він виконав усе, що хотів. Примчав до Львова наче птах, розправивши крила над дурним, убитим горем товаришем. З них двох, чомусь саме Топчій краще розумів прості й дуже необхідні істини, заручниками яких всі ми є цьому житті.

Щедра тітонька знову натоптала для молодих повну сумку смакоти і Яна сиділа тепер з огірочком в руках, але їсти вже не могла й лише тихенько дихала ним. А божевільний від щастя майбутній тато поглядав на неї з тихою ніжністю.

– Бджілко моя кохана! Чому ти відразу, ще у Львові не сказала? А я дебіл так боляче вам двом зробив? Адже вас тепер двоє, чи більше? – шаленів Лісогір та дійсно був схожий на збудженого підлітка.

Яна зітхнула й скоріше за все не бажала згадувати минулий біль, але ж Артем нагадав і вона відповіла:

– Тьомо, та я й сама ще до ладу не знала. Просто недобре почувалась, а потім було вже не до цього...

– Прошу, прости! – встиг поцілувати їй руку вправний водій та знов взявся за кермо. А Яна маленькими ковточками попивала воду і була прекрасна, але бліда.

– Може зупинитись? Тобі недобре? А можна вам пити воду з бульбашками? Я колись чув, що маленьким вона не дуже корисна, – ще більш дурнувато виглядав Лісогір.

Це вже було занадто! Яна подумала, що коли Артем всі дев’ять місяців буде таким, він її своєю дбайливість точно доконає. Та наразі посміхнулася й знизала плечима:

– Тьомо, думаю воно ще не знає, що саме йому корисно. А мені так легше, оте марудне відчуття трохи відступає...

– Що я наробив! Була така весела прекрасна квітка, а я замучив і тепер біленька, наче вранішня троянда. Яночко, я безмежно щасливий і дурний, – зізнався Лісогір.

– Ну, припустимо, робили ми все це разом. А чого ти мене трояндою називаєш? Я таких парфумів не маю, – намагалась понюхати себе Яна. Та Артем щасливо розсміявся й відповів:

– Ти краща за будь-які парфуми. Я надихатися тобою не можу і це божевілля зі мною буде завжди... А чого це Топчій відстає? – перервали закохані свої зізнання, бо старий Джип дійсно розтанув вдалині. Артем трохи здав назад, а потім зупинився й побіг до старого авто.

Правду казав батько Артема, що треба було взяти для подорожі нормальну нову машину, але романтичний Євген взяв ту, що допомогла їм виручити полонянку. Тепер хлопці вдвох стирчали головами в капоті, а Яні нічого не залишалось, як піти гуляти в траву. Вона навіть була вдячна старому Джипу, що зупинив невтомних водіїв і можна подихати неймовірними травами українського степу.

Дівчина сіла навпочіпки, назбирала квітів та вже сплела віночок. Артем зрідка уважно поглядав у її бік, адже сумлінно виконував настанови тьоті Віри: не залишати вагітну кохану без уваги ні на мить. Та наразі Яна виглядала абсолютно щасливою. Талановиті хлопці підкрутили, перемотали трохи щось та попросили старий автомобіль вже якось доїхати до Києва й він погодився!

Коли Яна побачила, що треба повертатись, вона вбралась у віночок і на її шовковому личку навіть з’явився рум’янець. Артем допоміг дівчині забратись на штурманське місце та спитав:

– А може ляжеш позаду?

– Ні, Тьомочко, там трясе. А поруч з тобою, мені найкраще.

– Господи! А мені з тобою... З вами! Пам’ятаю, коли побачив тебе в тітчиному платті – мало не зомлів. А тепер, у цьому віночку, ти наче янгол і я просто втрачаю розум. До речі Топчій питав: чи візьмемо ми його шафером?

– Навіщо ви про це мрієте? Я нічого не хочу, бо страшенно боюсь... – знову схопилась за ще відсутній животик Яна. Звідкись у жінок з самого початку з’являються ці дивні інстинкти захищати майбутнє життя? І це теж непорушна істина!

– Все, моя медова бджілко! Не хочеш, то й не треба. Ось тільки з цими твоїми страхами треба щось робити. Не можна, щоб ти жахалась кожної вулиці чи людини в Києві, адже то наш рідний дім! Знай, я більше нікуди від тебе не поїду. Весь час буду поруч. Ні, звісно я працюватиму, щоб у моїх коханих було все найкраще, але закордонні поїздки геть. Ми вже з братом про це домовились. Знаю, що глибоко в душі він не радий, але рішення моє привітав. Ось коли нас буде вже троє чи четверо... Тоді я буду катати вас повсюди. А поки оберігатиму свою маленьку квіточку та ні на крок не відійду, – доповідав їй щасливець .

Ого, як швидко інколи дорослішають хлопці! За кілька годин чи добу Артем Лісогір відчув у собі стільки позитивних змін, а підказали їх щастя й шалене Кохання.

Після прогулянки травами Яні стало набагато краще й компанія доїхала до Києва без будь-яких пригод. На повороті до Харківського масиву чоловіки обійнялись та розпрощались й далі Артем повіз свою чарівну кохану відпочивати на Заболотного. Там в орендованій квартирі, про яку поки знала лише їх брокерка, стривожена дівчина могла розслабитись та дати відпочинок своїм думкам і маленькому створінню, що поселилося в ній.

Навіть в душ сьогодні молодята пішли нарізно. Звісно для Артема це було важко, але ж він не смів заважати таємничому диву призвичаюватися до життя на землі. Його бурхливий темперамент трохи почекає доки син облаштується в мамі. Чому син? Ну, а кого ще хочуть чоловіки? А що коли в Яночці живе їх красива донька? Та він готовий на все, тільки б швидше дозволили займатися коханням, адже без тіла прекрасної Яни він ледве живий...

Розділ 25. Ниций задум

Коли Лісогір-старший дізнався, що він стане дідом, то забув про всі образи й свою биту сином фізіономію. Він обіймав Артема так щиро й гаряче можливо вперше у житті. Яна довго відмовляла чоловіка від цього ризикованого вчинку, але той не стерпів та й поділився з батьком неймовірним щастям.

Валентин Наумович від звістки просто розквітнув. Він ганяв на своєму спорткарі містом з гучною музикою, а в офісі почав чіплятися з жартами до дівчат і весь час щось наспівував. Підлеглі не могли зрозуміти таких дивних змін у своєму шефові й запитували у Топчія, але Євген нічого конкретного не розкрив, хоч і сам був доволі веселим. Виходило, що крихітна дитинка Яни окриляла відразу цілу зграю чоловіків!

Була ще одна річ, яка раніше здивувала б. Лісогір-старший нічогісінько не сказав про радість своїй розбещеній половині й Ліна Жур не підозрювала навіть, що через деякий час стане бабцею. По-перше, це її точно не потішить, а ще можливо Артем попрохав батька поки не ділитися з гадюкою інформацією про майбутнє поповнення в сім’ї.

Скоро молодята тихо одружилися в Голосіївському РАЦСі столиці й знали про їх законний шлюб лише свідки, тобто Євген Топчій та його нова дівчина. Так вже вийшло, що від солодкої парочки він набрався романтики та й почав зустрічатися з милою незнайомкою.

З часом, Яні покращало й вона стала на облік у місцевого лікаря та виконувала всі його настанови. Пила якісь вітамінки, жила за вказаним розкладом та чекала на дівчинку, яку вони з Артемом уже побачили в поліклініці на моніторі. Звісно чоловіки марили про спадкоємця, але ж це не остання спроба! Так, часто й піднесено, говорив тепер батькові Артем Лісогір.

І справді своєю раптовою появою чарівна полонянка Яна Скрипник, а наразі звісно Лісогір, внесла до окремо взятої, не дуже щасливої родини надійний мир. Лише одна отруйна змія не вписувалася до загальної картини радості. Та ще по галявині свого маєтку на Осокорках катався страшний дід, котрого не змогли поставити на ноги талановиті руки одного відомого масажиста.

А життя біжить далі та вносить в кожен день все нові корективи. Якимось чином Ліна Жур все-таки дізналася про те, що її пасинок вже одружений і неймовірно щасливий майбутній тато. Й ця новина здалася падлюці гіршою, ніж будь-який гіркий напій!

Як таке може бути? Вона з дитинства кошмарила Артема та змушувала його відчувати себе сиротою. Зробила все для того, щоб розлучити солодку парочку, відправила гидке відео, але й воно не допомогло! Все одно молодята разом та ще й чекають на спадкоємця? Тобто скоро про неї забудуть взагалі всі й кинуться бавитись якоюсь непотрібною живою лялькою. А вона, після всіх своїх абортів та чоловіків так і залишиться старою нікому не потрібною бабцею. НІ! Ліна Жур не для цього народилася на світ. Вона зможе все виправити й зробить так, що тим щасливцям буде дуже погано!

Що ж тепер утнути? Ліна спати не могла та все розмірковувала й відчувала, що окрім одного – вже нічого не допоможе. Їй потрібно найняти кілера, щоб вбив ненависного пасинка. Тоді його баба з горя викине дитину, а старий Лісогір якщо не здохне, точно стане калікою. Недарма ж він все частіше хапається за серце. Чоловіки в біді такі слабкі! А вона залишиться єдиною спадкоємицею татових статків, котрі її Лісогір примножив, бо добре господарював на фірмі.

Тільки де взяти купу грошей та знайти потрібну людину? Звісно в Ліни є деякі кошти, але то на масаж та перукарів, а на таке їй потрібна доволі значна сума. Вона ж повинна найняти професіонала, який не схибить... Господи, врятуй цей світ від подібних лиходійок! Але ж як багато їх ще ходить по землі.

Підступна Ліна не гидувала нічим. Вона купила у якогось лікаря довідку, що в неї намічається онкологія й показала своєму довірливому чоловікові. Лісогір-старший її вже давно не любив, але на лікування необхідні кошти дав. Тепер потворна дамочка намагалася віднайти виконавця вироку для пасинка. Та це виявилося важче. З комп’ютером Жур не дружила взагалі та й що вона там знайде? Хіба хтось в соцмережах пише: я кілер та вмію добре вбивати? Може й пишуть, але скоріше за все, то якісь збоченці або люди з нестійкою психікою. А їй потрібен надійний і справжній!

Гадюка спочатку причепилася до свого Габріеля-Федора, але масажист коли почув про її плани, відразу констатував як лікар, що Ліні давно треба лікувати не спину, а голову і взагалі заблокував у своєму телефоні її номер. «От нахаба, боїться допомогти!» – заскреготала зубами вона та не здалася.

Як минулого разу, відео з телефону масажиста, так і наразі паскудна Мата Харі скопіювала кілька весільних фото Артема та Яни, з апарату свого чоловіка і попрямувала у маєток до Годзіли. Спочатку її не пускали, але настирлива дамочка дуже прохала аудієнції. І коли Гребенюк глянув на ті фото – захрипів, наче здихає.

– Де живуть, адресу знаєш? – без прелюдій гиркнув він. – І за що ж ти так сина ненавидиш, бабо?

– Він мені не син, шановний пане. Можу ще додати, що ця дівуля від нього вагітна. Як Вам така новина? – їдко посміхнулася Жур та розуміла, що каліці те, як серпом...

– Геть пішла! Адресу дізнаєшся – скинеш на телефон. Гурич, дай оцій свій номер. Хоча зажди. А чого ти приходила взагалі, щоб похвалитись? – важко дихав хворий Годзіла.

– Зовсім ні, шановний. Я дуже хочу їх смерті! Тому сподівалась домовитися про кілера... – відкрито бовкнула Ліна.

– Ще коли-небудь подібне ляпнеш і я тебе сам закопаю, навіть з цього візка не встаючи. Де вас тільки таких дурисвіток роблять? Сюди більше ніколи не приходь, бо не вийдеш. А на адресу я чекатиму, – покінчив з розмовою Гребенюк.

– Дякую Вам, дорогий пане! Розумію, як воно Вам болить. Я все зроблю й дуже сподіваюсь, що скоро ми всі будемо сумувати через передчасну смерть молодої родини, – наче знущалась відьма.

– Геть, кажу! Гурич, виведи цю потвору за периметр та женіть, якщо знову з’явиться, – розхвилювався гидкий дід і здавалося йому наразі терміново знадобиться медична допомога.

Та Ліну Жур такими словами не здивувати. Вона лише кланялась йому та бачила, як розлютила собі подібну гадину. Це її дуже надихало!

Розділ 26. Світло й темрява

Сьогодні Євген Топчій збирався на чергове побачення. Він виглядав дуже загадково й навіть змінив свою традиційну стрижку-шапочку на більш сучасну.

Схоже, що та симпатична дівчина, яка була свідком при реєстрації молодят-Лісогірів, дійсно припала товаришеві Артема до душі.

Поліна, так її звали, працювала вчителькою англійської мови у звичайній середній школі та була доволі мила й вихована, як для нашого часу. Звісно, благословення у свого названого брата Топчій не просив, але Лісогір весь час жартував над ним та давав тепер закоханому дієві поради.

Артем відпустив друга з офісу раніше й сам збирався додому. Він накупив вже всього зі списку, який написала йому Яна, але обов’язково ще візьме квіти, тільки ближче біля дому. Лісогір заскочив до свого Мерседеса й зірвався з місця та помчав, швидко як завжди.

Якась жінка вибігла зі свого авто, миттю натиснула сигналізацію й забралася до першого-ліпшого таксі.

– За сріблястим Мірином, будь ласка! – гиркнула вона перевізнику, але той не зрушив з місця. – Давай, кажу! Чого застиг?

– Дамочко, а Ви нічого не поплутали? Чого б це мені поспішати? Подвійний лічильник тоді поїду за Вашим бойфрендом, чи хто він Вам такий, – спокійно вимовив таксист.

– Та хоч потрійний, на! Ох, вже мені ці водії, – скрикнула Ліна, простягнула таксисту сотку баксів та вже ввічливіше додала: – Прошу тебе, рушай! Ну, загубимо ж його в цій каші...

Водій вправно вирулив на трасу й кивнув головою:

– Щоб я когось на дорозі загубив? Ну, Ви даєте, пані! Дякую звичайно. А він Вам хто, коханець? Щось замолодий!

– Поговори мені ще! Давай справа обганяй... – звикла керувати водіями Ліна.

– Ну, баби! Хто тебе так кермувати вчив? Поїду, як треба. Не загубиться твій юний член... – жартував немолодий водій.

– Кермувати мене вчив тато, років з семи. Я сама вже б давно дістала, так він як облуплений, знає мій автомобіль. А мені інкогніто треба наздогнати. Прошу тебе, не гальмуй, – вчепилася розмальованими нігтями в оббивку салону Жур та намагалася прослідкувати за Мерседесом пасинка, що майже зник з очей.

Звісно щасливому Артему було байдуже: чого за ним через пів міста преться один і той же автомобіль? Власне він його й не бачив. Зате неймовірно радісна Ліна Жур ще додала пів сотні водієві й вийшла на Академіка Заболотного та начепила на носа темні окуляри.

– Будеш знову за кимось ганятися – клич! Бачиш, не загубився твій юний коханець, а ти боялась! – пожартував таксист і зник, а Ліна притулилась до реклами й роздивлялась, як молодий Лісогір купує в кіоску великий букет рожевих троянд.

– Нічого, засранець! Скоро я буду носити квіточки на твою зі шльондрою могилку. Що ж ти, гад, додому не поспішаєш? – розмовляла сама з собою посеред вулиці Жур.

Та ось її бажання здійснилось, але не зовсім, бо як тільки вона зайшла у під’їзд та хотіла кинутися до ліфтів, її зупинив дуже схожий командний голос:

– Куди? Шановна, куди це Ви зібрались, питаю?

– Перепрошую, дуже швидко треба! – намагалась обійти консьєржку Ліна, але та наче стіна стояла перед нею та відступати не збиралася. Ліфт з Артемом вже поїхав нагору. – Прошу Вас, пропустіть...

– З якого це дива? Питаю: до якої квартири поспішаємо? – намертво застигла відповідальна дама. Ліна оцінила уповноважену персону та навіть не збиралась підкупати її. Це ж не перевізник! Така зроду не пропустить, ще й закладе...

– Вибачте, помилилась. Я вже піду. Щось мені недобре, – почала махати шарфиком, що прикрашав її шию мачуха та пішла геть. Адресу вона дізналась, а квартира їй власне ні до чого. Ніхто ж не буде мочити їх саме там, достатньо підстерегти біля під’їзду.

Відьма нетерпляче всілася на лавку й відразу набрала номер, котрий дав їй охоронець Годзіли та відправила повідомлення. Трохи почекала й натиснула виклик:

– Отримали адресу? Добре. На поверх мене клята консьєржка не пустила. Та думаю, якось розберетесь. Передавайте найкращі побажання своєму шефові. Удачі!

З неймовірно щасливою посмішкою Жур попрямувала до стоянки таксі. Тепер залишалось лише чекати, коли старий Лісогір почне вмиватися гіркими сльозами та добивати вже його.

Тим часом в орендованій квартирі, нагорі, Артем ніжно обіймав маму своєї майбутньої доньки. Він розкладав на полиці холодильника те, що купив, а пухкенька Яна стояла, з квітами в руках, вдихала їх пахощі та милувалася своїм хазяйновитим коханим.

– Як Ви, маленькі мої? – попестив Лісогір животик дружини, що наче гарбузик тихенько ріс. – Скільки разів сьогодні штовхались?

– Та я не рахувала. Котику, давай я тебе годуватиму, – пригорнулась до грудей Артема Яна.

– А знаєш, Яночко, здається Топчій теж взяв курс на серйозні стосунки. Сьогодні знову на побачення побіг. Такий урочистий став і загадковий, навіть смішний! – вийшов з ванної Лісогір та докладно витирав руки, щоб обіймати своїх дівчаток найчистішими.

– Тьомо, ну хто ж на щастя заслуговує більше, ніж Женька? Дай Боже і йому перепаде солодкий шматочок. Не все ж тобі в наших обіймах купатись. Ось... Швидше йди сюди! Вже вітається з татом, – схопила вона руку Артема й він дійсно відчув, як його маленька крихітка штовхає зсередини маму.

– Яночко, а воно тобі не болить? – стривожено запитав коханий.

– Ні, Тьомо! Нехай собі бігає. Це навіть прикольно. Там поки її дім і воно намагається з нами спілкуватися. Сідай, у мене в духовці сьогодні твоя улюблена страва, – нахилилася Яна до плити.

– Квіточко, прошу тебе, давай я сам. Не стій так близько біля гарячого. Я вже зрозумів, що там м’ясні рулетики з грибами. Аромат від них чутно на весь поверх. Ото вже заздрять мені сусідські чоловіки! Хоча мені всі на світі чоловіки можуть позаздрити, – звабливо обійняв дружину ззаду Лісогір і весь танув від щастя.

Розділ 27. Замах

Вранці над горизонтом піднялося яскраве вересневе сонце. Сьогодні напарники й названі брати збиралися привезти на Заболотного дитяче ліжечко, яке зробив на замовлення один золотих рук майстер. Дядько Євгена Топчія працював на фірмі, де виготовляли вироби з деревини. І коли племінник розповів йому неймовірну історію кохання своїх друзів, той сам запропонував виготовити для їх дитинки ліжечко, достойне красивих стосунків.

Звісно ще можна було почекати та Артем з Яною погодились. Талановитий дядько закінчив свій шедевр і сьогодні друзі привезли красу до двору на Заболотного. Вікна квартири, де жили молодята виходили на інший бік, тому Яна не могла бачити цих подій, але нічого. Коли хлопці зберуть вдома ліжечко докупи – вона буде дуже рада.

Друзяки підперли важкі вхідні двері під’їзду та вже почали заносити ближче до ліфта окремі частини. А сувора консьєржка їм не заважала. Вона навіть підвелася зі свого крісла й слідкувала за роботою чоловіків.

Ось Артем нахилився до причепа за черговою деталлю ліжечка, а повз автомобіль швидко проходив якийсь незнайомий чоловік. Він витягнув руку з кишені й у ній на сонці блиснула сталь. Євген був зовсім поруч та все зрозумів. Він довго не думав і просто прикрив собою названого брата від смертельного ножа, що потрапив прямо йому в груди.

Як досвідчений водій-далекобійник Артем теж володів блискавичною реакцією. Він миттю вдарив доволі важкою деталлю ліжечка нападника по голові. Той захитався і в падінні Лісогір ще раз огрів його по потилиці. Зловмисник впав лицем вниз та поки не рухався. А з грудей вірного друга вже лилася кров! Артем зірвав з себе сорочку, склав в декілька шарів та міцно притис до грудей Євгена. Потім однією рукою натиснув виклик швидкої й назвав адресу та причину.

– Гей, Іванівно, де Ви? Миттю сюди! – тепер кричав Артем до консьєржки. – Жеко, тихо лежи, не рухайся. Зараз допоможуть... І чого ти завжди лізеш попереду мене?

– Таке в мене призначення, Тьомо... Тебе, дурня, рятувати... – почувся його тихий голос.

– Прошу, не відключайся! Он їдуть уже коновали. Не заплющуй очей... Дивись на мене, брате! – притискав повністю мокру від крові тканину Лісогір й підсвідомо молив Бога: не забирати до себе його найкращого друга.

З під’їзду вибігла та смілива дама, що не пропустила падлюку Жур через свій пост. Вона встигла десь взяти довгий рушник, підскочила до нападника й міцно та абсолютно спокійно зв’язала йому руки. Той майже прийшов до тями та намагався вивільнитись і підвестись, але бабця була бойова. Вхопила з причепа якусь дерев’яну частину ліжечка й гримнула:

– Лежи, наволоч, бо наразі як гахну, то жодний лікар не збере вже докупи твоєї дурної голови!

Слава Богу почулися звуки сирен швидкої та у двір заїхала медична допомога. Лікар вискочив і, побачивши скривавленого чоловіка, закричав до напарника:

– Ноші, Толику, ноші. Він ледве живий! Що тут сталося? Знову розбірки між сусідами? І чому Ви, без ножів, не можете просто поматюкатись?

Саме так медик зрозумів ситуацію, але це неважливо. Далі все відбувалося немов у тумані. Євгена завантажили у швидку й хотіли везти, але Артем попросив консьєржку залишитися з нападником та дочекатися на поліцію. Вона ж була майже свідком, а сам забрався до швидкої й не відпустив би руку Женьки ні за що в світі.

Так, він пам’ятав, що нагорі в чужій квартирі на них чекає його вагітна дружина, але ж це не навала ворогів! Тому Артем прийняв рішення їхати до лікарні з другом, бо той прикрив його від вірної смерті. Хто й навіщо це зробив наразі було зовсім несуттєво. Тепер важливо тільки одне: щоб Топчій жив! Далі вони розберуться.

А Женька виглядав дуже погано. Лікарі щось там вливали, слухали, говорили, а Лісогір продовжував товкти в голові лише одне: «Боже, зроби, щоб він вижив!»

У лікарні Євгена відразу забрали до хірургії на стіл і він ще залишався живий. Дівчина-медсестра принесла Артему медичну накидку. Але Лісогір до пояса був в крові друга. Він набрав консьєржку.

– Лідо Іванівно, що там у Вас? Поліціянти вже були? Де той гад, що мого брата покалічив? – тремтячим голосом запитав він.

– Все добре, Артеме. Приїхали, запакували, у мене свідчення взяли та й повезли до себе. Я записала для Вас усе на папері. А що там з Вашим братом? Я не знала, що він Ваш брат, – наговорила купу всього Іванівна, а в Артема страшенно розколювалась голова й виступили сльози.

– Дякую, Іванівно! Ви дуже сміливо себе вели. А Женька? Він мій брат по життю, але кращий ніж по крові. Ми з ним і не в таких колотнечах були... Я знаю, що він виживе! А до моєї квартири ніхто не приходив? – обережно поцікавився Лісогір, бо підозрював: звідки дме той смертельний вітер.

– Та яка тут сміливість? Я ж колись, від громадськості, ходила з міліцією на чергування містом. Отам інколи випадки були! А цей паскудник навіть не сперечався, відразу до їх машини поліз. До Вашої оселі, не переживайте, ніхто не підійде. Я правильно Вас зрозуміла? – запитала бойова бабця.

– Правильно, Іванівно. А ще, коли моя Яна буде кудись іти, що хочете робіть, але не випускайте. Скажіть, нехай у квартирі сидить. Зараз я зателефоную батькові й він до неї під’їде. Бо мені тут можливо прийдеться заночувати. Поки не скажуть, що з напарником все буде добре, я звідси не вийду, – навіщось пояснював зайве консьєржці Лісогір.

– Зрозуміла, Артеме. Тата я Вашого знаю, пропущу. А що з тими речами робити? Я ж їх сама не донесу, – виходить інколи сторонні люди бувають набагато добрішими за тих, хто офіційно вважається ріднею. І це, на жаль, теж життєва істина!

– Іванівно, я Вас дуже прошу погуляйте трішки біля під’їзду. Батько приїде та все до квартири занесе. Дякую. З мене торт і квіти. Ви просто неймовірна!

Артем не встиг зателефонувати батькові, як до операційної чомусь швидко побігли медсестрички та лікарі. Лісогір перегородив дорогу одному з чоловіків у формі та молив:

– Що скажіть, заради Бога! Йому гірше? Я не зможу цього простити собі... Він взяв на себе мій ніж...

Але лікар мовчки відсторонив Артема вбік й тихо відповів:

– Пане, не заважайте працювати! У нас там шість столів і на двох з них – майже приречені.

Лісогір перепросив і набрав батька. Він коротко пояснив, що й до чого, та дуже прохав не говорити тій страшній відьмі ані слова і якнайшвидше їхати до Яни.

– Добре, сину. Скоро буду. Я недалечко від Вас, в дорозі. А що з Топчієм? Він живий? – добивав запитанням Артема.

– Тату, відчепись! Прошу тебе, їдь охороняти мою родину. І занеси додому те ліжечко, нехай йому грець. Яні нічогісінько не кажи, просто щось придумай.

– Придумати? Для Яни? Як ти собі це уявляєш, сину? Вона ж у тебе пройшла таку біду, що розумніша за більшість жінок світу. Та не переживай, я справлюсь! Будемо чекати на добрі новини. Я вже майже на Голосіївському проспекті, – зітхнув Лісогір-старший та підсвідомо теж розумів, що все це відбувається зовсім не випадково.

Розділ 28. Буде жити

Поліна примчала до відділення як тільки Артем їй сповістив. Вона заскочила така збурена й нещасна, зовсім не тамуючи жіночих сліз:

– Господи! Чому? Він же казав, що хоче бути зі мною, а сам...

Дівчина ридала біля стіни й Артем наразі не знав: казати їй ту дурну кіношну фразу: «На його місці повинен бути я...» Чи ні? Краще вже потім. Тепер залишалося найстрашніше: чекати. Чого кажуть, що тяжко ще й наздоганяти? Яка дурня! Можливо й так, але немає нічого страшнішого, ніж стояти отут живим-здоровим та картати себе за те, що дуже рідна й смілива людина прикрила собою від біди й тепер бореться наодинці зі смертю. Чому? Адже вони раніше завжди все робити разом. Це несправедливо!

– Поліно, він Вам освідчився? – знову спробував щось інше, крім добивати себе думками, Артем.

– Так... Ми з Жекою хотіли подавати заяву до РАЦСу, а тут оце... Господи! Я не можу повірити. Він ще зранку мені телефонував та жартував, що спочатку допоможе Вам ліжечко скласти, а потім замовить для нас...

Дівчина продовжувала битися об стіну й Артем не витримав. Вперше, після зустрічі з Яною, він обійняв іншу жінку. Просто не міг дивитися, як ця нещасна тулиться до холодного бетону й не знає: як повернути до життя свого коханого?

Лісогір навіть не сподівався, що у цих двох так швидко розгуляється серйозний роман. Бо Женька нічого не розповідав. Таке було вперше у житті, щоб він від товариша щось приховував? Значить, точно це справжнє! Ось тільки не подумав та прикрив, а себе бідолашний занапастив...

Якось раптово відчинилися ті страшні сірі двері. З них вийшов дядько у стандартному хірургічному одязі й на його грудях були плями крові. Та він на це не звернув ніякої уваги, тільки зітхнув і стомлено вимовив:

– Буде жити Ваш товариш. Наразі можете йти по домівках. Завтра його побачите. А хто йому рану затискав? Ви?

– Так, – однозначно кивнув Лісогір.

– Добре зробили. Крові він втратив багато, але Ви його врятували. Молодець!

– Дякую, лікарю. Врятували його Ви й це головне. Просто ми одне без одного жити не можемо. До речі кров у нас однієї групи. Я хочу здати, – рвався в бій Лісогір.

– Хочете? Здасте. Але не зараз. Ви себе бачили? Голий і весь у крові. Зайдіть у нас вмийтеся та купіть собі в холі щось накинути. Потім – відпочивати. Все буде добре! Ще поживете в одному світі. Я тільки не розумію: хто його так? У нього були вороги? Хоча це вже не наші питання. Ідіть-ідіть! – наказав хірург.

Інтелігентна дівчина намагалася сперечатись, але медик був невблаганним і вони пішли. Тим більше, що вдома на Артема чекала схвильована та перелякана Яна, а їй це категорично заборонено. Лісогір зробив, як порадив лікар і скоро вже був під будинком на Заболотного. Він виконав обіцянку та приніс сміливій бабці квіти й тортика. Здавалося в будь-якій ситуації, наполовину сирота, міг виглядати врівноваженим.

Він просунув подарунки до віконця:

– Тримайте, це Вам. Дякую за допомогу, Іванівно. Що там, мої вдома?

– Так, Артеме. Все добре. Тато з Вашою дружиною не виходили. Я б не випустила, навіть якби просились. Ось записала для Вас поліційне відділення, куди того відморозка повезли. Вони взяли наші з Вами дані та казали, що будуть викликати. За гостинці дякую, але не варто було. Це ж моя робота: допомагати пожильцям. А як Ваш товариш, живий? – схвильовано запитала бабця.

– Слава Богу, так. Лікар сказав: буде жити! На сьогодні це головне. Ще раз спасибі Вам, шановна. Піду до родини. Колись мені здавалося, що в мене є лише він – той що наразі бореться за життя. Та поступово, саме з його допомогою, в мене з’явилася щаслива родина. Я перед ним в неоплатному боргу! – навіщось сповідався Лісогір та потягнув зморені ноги до ліфта.

Яна була заплакана й кинулась до Артема в обійми так, наче в лікарні рятували його:

– Тьомочко, але ж вони приходили по всіх НАС! Твій тато не хоче мені вірити, а я це відчуваю. Не вийшло довго ховатися від гада. Тепер Гребенюк нам життя не дасть...

Артем пестив її в своїх обіймах та розумів, що Яна скоріше за все, права. Він мовчки дивився в батькові очі й запитував поради. Але той лише кивав головою та знав, що прийдеться в усьому докладно розбиратись.

– Добре, хороші мої, я вже поїду! Вам треба відпочивати. Тяжкий був день. Яночка зморена та й тобі, синку, перепало. Не проводжайте! Завтра будемо думати: куди вас перевезти, – дбайливо промовляв Лісогір-старший. Тепер він завжди був таким.

– Дякую, тату! Ти дуже допоміг. Я страшенно боявся за Яну, бо не знав: чого ще чекати? – щиро зізнався Артем.

– Так. Гірше за все, коли не знаєш: звідки вдарять? І все одно, Яночко, намагайся триматися спокійніше. Моя внучка, вона ж не винувата, що у дорослих багато проблем. Обіцяєш? – до невпізнаності змінився старший Лісогір.

– Обіцяю, тату! – вирвалося у Яни, а Валентин Наумович як почув, від щастя аж закляк.

– Бачиш, малий, у мене тепер і донька є! Смілива та неймовірно гарна. Все, я пішов. Замикайтеся на всі замки! – навіть у такій скрутній ситуації радів за оновлену родину старший Лісогір.

Артем зачинив за батьком двері та тільки наразі побачив, що його штани теж у крові товариша. Він миттю скинув їх і попрямував до ванної кімнати:

– Яночко, ти лягай відпочивати. Я змию сьогоднішні страхіття та відразу прийду до тебе.

– Не хочу! Ти мийся, я постою поруч. Тьомо, я сьогодні злякалася більше, ніж будь-коли. Тварюка прислала когось за нашими життями, а підставився Женька. Господи, допоможи йому! – тяжко зітхнула майбутня мама та пестила свого гарбузика обома руками. – А як Полінка, тримається?

– Так! Вона примчала, перелякана до смерті. В ній я бачив тебе зі сторони, якби це сталося зі мною. Знаєш, Яночко, у них справді Кохання. Казала, що збиралися до РАЦСу, але Топчій як завжди мене прикрив... Та нічого, лікар каже, що з ним усе буде в порядку. Прогнав нас звідти. Ну, й робота у них! – взяв рушника Артем та почав розтиратись, а Яна дивилася на нього такими збудженими очима, що Лісогір не витримав:

– Я кохаю тебе й до нестями хочу... Можна мені побути дуже близенько?

– Так! – взяла його за руку дружина й повела до ліжка в одязі Адама. Вже в постелі Артем солодко впився в жадані вуста та обережно пестив шовк коханого тіла... Яна важко дихала і скоро повернулась до нього спинкою та сама взяла всередину його плоть.

Вона звабливо стогнала й легенько прогиналась, а Лісогір дихати боявся, бо вже кілька днів чекав на оці блаженні миті. Вагітна Яна стала ще палкішою коханкою, але ж здоровий глузд підказував трохи стримуватись. Мабуть, через сьогоднішні гострі переживання вона була неймовірно збуджена й отримала кілька бурхливих оргазмів, допоки щасливий Лісогір не заповнив її гарячим сім’ям. При вагітності звісно є деякі складнощі у виконанні нестримних бажань, але є й неоціненна перевага – можна скільки завгодно наповнювати кохану своїм теплом...

Розділ 29. Новини дня

Підлікована коханням родина Лісогірів, прокинулась від телефонного дзвінка. На годиннику була восьма ранку. Артем взяв телефон:

– Тато зранку переживає. Скоріше за все й не спав через нас. Доброго ранку, тату!

– Доброго, Тьомо! Я радий, що в тебе бадьорий голос та в нас нова біда...

– Яка ще, тату? – підвівся на ліжку Артем та ніжно попестив Яну по голові й закивав, щоб не боялася, бо її прекрасні очі вже були наповнені новим жахом.

– Ліну щойно поліція забрала. Сказали, що підозрюється в замаху на вас... Такого я навіть не припускав! А тепер думаю, що це може бути правдою. Останнім часом вона зовсім неадекватною була. Якщо виявиться, що дійсно так – куди мені з сорому подітися? Рідного сина... От чума!

Поки було незрозуміло: Лісогір-старший переживає за свою дружину, за сина з невісткою й онучкою чи за сором, яким давно наповнювала їх життя Ліна Жур, а наразі сама себе перевершила?

– Заспокойся, тату! Скоріше за все її обмовив той нападник. Бо вигляд у нього був такий, що вже сидів, а вони вміють викручуватися доволі вправно. Ти постарайся взятися за розум, бо я не зможу відразу примчати. Вибач, але між Ліною і Євгеном, я обираю його. Щось у мене життя останнім часом, наче рулетка, вимагає між кимось обирати. Ти поїдь до відділення, а потім мені зателефонуєш. Я зганяю спочатку до Жеки, дізнаюсь про його стан. Може щось потрібно буде, я для нього все віддам. А потім вже почнемо з мачухою розбиратись, – миттю розклав події по поличках дорослий син та вже встав з ліжка.

Він опустився до личка Яни й лагідно поцілував. З розмови чоловіка й тестя розумна дружина майже склала пазли докупи, але уточнила:

– Котику мій, що відбувається? Куди твоя мачуха вже влізла?

Артем безпорадно махнув рукою й почав швиденько одягатись.

– Кудись влізти - це її звичайний життєвий стан. Яночко, не переживай. Я поїду, а ти замкнися та просто чекай...

– Тьомо, а ти дійсно думаєш, що після всього - я не поїду до Женьки? Він же мого єдиного, своїм життям, урятував! Зараз, я швиденько, – притримуючи животик, почала вибиратися з ліжка Яна.

– Вибач, маленька, я баран! – допоміг їй піднятися Артем. – Не поспішай, ходімо чистити зубки. Ми все встигнемо.

Гарна машина й досвідчений водій, то велика підмога, коли у людей багато нагальних справ. Чомусь саме тепер у родини Лісогір справи накопичувались з небаченою швидкістю? Артем мчав, обганяючи вітер та інші автомобілі й лише інколи демонстрував з вікна спеціальні знаки ввічливості, які розуміли водії та пропускали його, хоча й не всі...

У лікарні їх одягли у стандартні стерильні обладунки й пустили до палати Євгена, але там вже сиділа Поліна. Вона уважно дивилася в його очі, а Топчій намагався посміхатися й розумів, що й до його трохи понівеченого життя, прийшло Кохання та найрідніша на землі жінка.

Артем з Яною тихенько зайшли й дуже зраділи, що Женька не просто живий, а знаходиться в приємній компанії та життєстверджувальному настрої.

– Привіт, рятівнику! Який же ти дурний... – опустився навпочіпки біля ліжка названого брата Артем Лісогір. – Дякую, що ти в мене є і такий вірний. Жеко, як ти? Бо я, там на асфальті, ледве не здурів...

– Привіт, дурко! Так, я ж саме від тебе й набрався ненормальних вчинків, але спрацювало. Ще поживемо... Так лікарі кажуть. Привіт, Яно! Як почувається моя похресниця? – спробував посміхнутися Топчій, а вагітна жінка теж кинулася б перед ним, з вдячності, на коліна. Але ж поруч сидить його дівчина - Поліна. Що вона подумає? Та й «похресниця» в животі буде незадоволена. Тому Яна лише підійшла, нахилилася й поцілувала Євгена в лоб.

– Дякую тобі, Женічко, за щастя бачити Його живим-здоровим. Вибач, що ми вплутали тебе до нашого нескінченного бойовика. Звісно це я винна, та буду дякувати тобі за наш порятунок все життя. Похресниця теж дуже вдячна й чекає на зустріч зі своїм хрещеним татом, – пестила Яна свого живота.

– ...Так! І що це тут за консиліум зібрався? Хто дозволив? – заскочив лікар та побачив натхненні обличчя відвідувачів героя-рятівника. – Наговорились? Тепер геть з палати. Всі! Надивились, націлувались, купу зарази з вулиці принесли. Наразі будемо хворого лікувати. Бачу, Євгене, на родину Ви багаті?

– Лікарю, це ще не вся, – вже посміхався Топчій та щасливо додав: – Так, на родину я багатий. Дякую, що мамці ніхто не доніс. Потім дізнається.

Відвідувачі послухалися й вийшли до коридору. Дівчата відразу обійнялись, а Лісогір вже побіг питати: де здати для Євгена крові? Він був у такому піднесеному настрої, що Топчій живий та оклигає, й навіть не розумів наслідків забору крові. Адже йому сьогодні ще доведеться допомагати батькові розбиратись: з якого дива арештували дурнувату мачуху? А вже про свої особисті проблеми - шукати винних у нападі, думати про безпеку та переїзд невідомо куди, Артем Лісогір взагалі не думав.

Крові у нього взяли й, трохи хитаючись, він повернувся до дівчат.

– Тьомочко, а чого ти зблід? Де ти був? – миттю причепилася до чоловіка Яна, а коли побачила пластир на вені, навіть руками сплеснула: – Кров здавав?

– Так! Кажуть це сприяє оздоровлення всього організму, – притис до себе дружину Лісогір.

– Полінко, до цього тобі прийдеться звикати, бо вони обидва такі. Причому абсолютно невиправні! – поділилася життєвим досвідом Яна, а Поліна лише посміхнулася й відповіла:

– Та я іншого я й не бажаю. Він мені потрібен саме такий...

На цьому трійця розпрощалася. Яна з Артемом хотіли ще раз зазирнути до Євгена, але без спецодягу їх не пустили та й до Валентина Наумовича треба було поспішати. Хто його знає, що там відбувається в поліційному відділенні? Тепер Лісогір-старший потребував на допомогу й був там зовсім один.

Безвідмовний автомобіль мчав містом та допомагав своїм господарям у подальшому виконанні невідкладних справ. Телефоном Артем поговорив з батьком, але нічогісінько не зрозумів! Невже дійсно мачуха ненавиділа його молоду родину настільки, щоб замовити вбивство навіть ненародженої дитинки? Його, як пасинка, вона все життя клювала й принижувала, але щоб піти на таке – треба було зовсім з’їхати з глузду.

Розділ 30. Вина доведена

Яна з Артемом заїхали до офісу перевізників. Валентин Наумович виглядав збудженим, але мислив раціонально. Він розповів, що у відділенні сказали: вина Ліни Жур практично доведена.

На очній ставці той зек, якого передали до рук поліції самі постраждалі й консьєржка – впізнав у Ліні замовницю. Під протокол він підтвердив, що ця дама заплатила йому десять тисяч доларів та настирливо вимагала, щоб він перебив відразу цілу родину. Але за такі гроші зловмисник погодився позбавити життя лише главу молодої сім’ї. А коли б вона доплатила, він подумав би про інших... Так стверджував затриманий виконавець нападу.

Все це звучало дико й неправдоподібно, але поліційні протоколи були вже складені й щиросердне зізнання Ліни Жур нічого б не змінило. Лісогір-старший її не бачив, не дозволили. Сказали, що поки йдуть слідчі дії, вона сидітиме в ізоляторі. Потім буде суд і він визначить міру покарання замовниці вбивства.

Валентин Наумович щиро радів, що вбивства не сталося й товариш його сина живий. А щодо строку, який отримає Ліна, йому байдуже. Чоловік взагалі збирався подавати на розлучення. Ось такий висновок зробив через двадцять один рік життя під одним дахом з розлучницею та віроломною звабницею пан Лісогір.

Та Ліна Жур навіть з ізолятора не припиняла хлюпати своєю підлістю. Вона добровільно зголосилася на нове зізнання й уже без свідків виклала слідчому нові факти. Керівництву справа здавалася доволі легкою й зовсім не виглядала резонансною. Тому розслідування довірили молодому слідаку, що лише стажувався. Саме він і отримав ексклюзивну інформацію про участь в замаху на життя цілої родини – відомого чорнобильця й мецената Гребенюка Олега Самійловича. Це була помилка Ліни, а для слідства просто бомба!

Жур визнала, що прохала допомоги у Годзіли та вказала у своєму телефоні контакт його помічника. Ніхто чомусь не звернув уваги на не видалене повідомлення, щодо адреси на Заболотного. Дата й час розмови з помічником ката, дійсно доводили участь у справі пана Гребенюка.

До маєтку відправили наряд, та коли дідуган виїхав до поліціянтів на галявину, в своєму візку, слів він не підбирав. Без матюків це звучало приблизно так:

– Хто ви взагалі такі, щоб мене допитувати? Та я лише зроблю один дзвінок і від ваших пик залишаться брудні плями! Гурич, де мій телефон? А де мій клятий помічник? – розгублено крутив потворною головою власник дачі.

– Вашого помічника ми вже затримали за співучасть у підготовці замовного вбивства. А якщо ви збираєтеся зателефонувати своєму другові, підполковнику Швецю, то він наразі у від’їзді. Тут ми дійсно не встигли. Ще вчора полетів до Еміратів і скоріше за все буде оголошений до міжнародного розшуку. Звісно не лише по цій справі. За ним тягнеться такий шлейф порушень виконання службового обов’язку, що той хвіст видно аж сюди, – спокійно пояснював Годзілі старший слідчий, котрий спеціально приїхав на затримання «шанованого» громадянина столиці.

Коли потворний дід почув все це – він побілів, посинів й присутні зрозуміли, що пора викликати швидку, поки не пізно. Інакше один з головних фігурантів справи віддасть душу на суд Божий прямо на цій галявині й посадити його за злочини буде доволі проблематично. Хоча насправді він уже й так сидів у інвалідному візку.

Ось до чого призводять вкрадені у держави та людей великі статки. А ще страшні гріхи перед молоденькими дівчатами та їх родинами. І взагалі: хто знає якої довжини список пред’явить цій тварюці Господь, коли той постане перед його судом?

Невдовзі на галявину прибула швидка й констатувала, що пан Гребенюк через повторний інфаркт, впав у глибоку кому. Так його й повезли та до кінця своїх ницих днів він до тями більше не приходив. Ось і виніс Господь вирок, термін якого був не пожиттєвий, а вічний.

Вранці, коли черговий розносив їжу до камер, він відчинив віконце й побачив лише ноги, що теліпались у приміщенні вдалині.

– От блін! І чого їх тягне вкорочувати собі віку саме на моїй зміні? – заматюкався він та пішов доповідати про суїцид затриманої.

Це виглядало дивно, бо ще вчора ввечері Ліна Жур була в бойовому настрої та жартувала, що скоро вийде на волю, а тепер зависла в петлі, зробленій з власного простирадла. Знову прийдеться писати купу пояснювальних та й місячної премії не бачити як власних вух! Даною ситуацією тюремники були дуже незадоволені!

Пан Лісогір отримав сумний телефонний дзвінок на роботі. Він підвівся, потім сів. Мабуть, це була їх спадкова реакція, бо саме так відреагував колись на гидке відео про Яну його син. Те, котре надіслала тепер вже небіжчиця Ліна Жур.

Валентин Наумович наразі розумів, що подавати на розлучення йому вже не потрібно. Лісогір-старший десятиліттями терпів потворну жінку поруч, але після замаху на єдиного сина, зненавидів її й тепер не заплакав, а спокійно сказав:

– Достукалася відьма! Туди тобі й дорога...

– Що, перепрошую? – почув з трубки голос слідчого. – Чекаю Вас сьогодні в районі шістнадцятої години, для оформлення паперів. Зможете?

– Та запросто! – завзято вимовив Лісогір-старший і ледве стримався, щоб не сказати: «З великим задоволенням».

Артем з Яною в цей час були ще на Заболотного. Вони вже спакували свої речі в коробки та валізи й ще раз переглядали варіанти квартир. Знову телефонував батько:

– Синку, де ви зараз?

– Поки на Заболотного. Речі ми вже зібрали, та поки не визначились куди везти. Підшукали кілька варіантів. Збираємось їх побачити, – відповів син.

– Тьомо, не треба нічого шукати. У тебе є свій дім – наша квартира. Будете жити там, де ти виріс. Не можу сказати там, де тебе любили... Але я тебе завжди любив. Всі страхіття залишились позаду. Тільки-но сповістили: здохла твоя мачуха в ізоляторі, викликають папери оформляти. Я її відразу спалю, – завівся Лісогір-старший.

– Тату, прошу, не хвилюйся так! Нічого собі новина. Але ж є ще осокорківська потвора й він не відчепиться, хоч і каліка, – радився з батьком Артем.

– Синку, а ви телевізор взагалі не вмикаєте? Учора ввечері по всіх міських каналах передавали. Йому були висунуті серйозні звинувачення й він переніс новий напад та впав у глибоку кому. Як тобі така новина? Не думаю, що його челядь схожа на італійську мафію та організує вендету за пана. Тому й кажу: закінчилося все відразу! Ну, звісно нас ще потягають трохи різні служби, але ти скасовуй свої оглядини та збирайся додому. Я консьєржу залишу ключі.

Всю розмову бідолашна Яна крутилася навколо Артема й нічого не розуміла. Вираз його обличчя був то суворий, то схвильований, але точно не веселий. Вагітна жінка останнім часом не встигала оговтатись від страхіть та відчувала нове нещастя.

Коли Артем відключив зв’язок, він підхопив Яну на руки й заколисав як маленьку дитину, бо навіть з донечкою всередині ця дивовижна жінка й досі була тендітна, наче весняна бджілка.

– Що? Тьомочко, що? Кажи! – просила вона своїми неймовірно синіми очима, а Лісогір згадував чомусь, як вперше побачив ці очі в «Максимумі».

– Все, моя чарівна квітко! Закінчилося панування мороку! Ми з тобою будемо щасливі, вільні й живі. Нам не треба шукати чужу оселю й ховатися більше непотрібно. Тварюки отримали по заслузі. Вибач, я ж водій-далекобійник! Ну, що з мене візьмеш? – натхненно жартував він.

Потім розповів своїй ввічливій половинці все більш-менш виховано, але тепер точно радів, що життя звернуло на рівну дорогу. Так інколи кажуть водії.

ЕПІЛОГ

Ніхто й ніколи не дізнається, що Ліна Жур не сама вирішила вкоротити собі віку. Такий вирок виніс їй могутній та потворний осокорківський дід, за зраду, й наказ миттю виконали. Він звик, що в житті силою нахабства та грошей можна безкарно творити ниці справи й страшні злочини. Але цього разу карма дала якийсь збій і його вірні поплічники або самі згинули або кинули його на самоті.

Валентин Наумович Лісогір залишив свою трикімнатну квартиру родині улюбленого єдиного сина, а сам купив недалечко однокімнатну так, щоб будь-якого часу міг брати красивий рожевий візочок та катати прекрасну синьооку внучку серед високих каштанів та рідних дворів.

На прохання Артема він змінив стелу на могилі коханої дружини й тепер замість дурного напису «Гарних снів...» художник викував її прекрасне усміхнене обличчя, а напис був віршований та закінчувався словами: «Прости, кохана, я чекаю зустрічі з тобою...» Він заповів Артему і Яні, щоб коли настане час, обов’язково поховали його у тій же могилі, так вони завжди будуть разом.

Після подібних змін мамина сестра, тьотя Віра, що брала безпосередню участь у становленні молодої родини Лісогірів, помирилася зі своїм зятем й інколи бувала гостею столиці. Та й вони всі збиралися купою і їздили дихати повітрям чистих полтавських степів.

Євген Топчій одужав без будь-яких наслідків для здоров’я й звісно одружився з вірною дівчиною Поліною та скоро справді замовив у дядька ліжечко вже для своєї малечі.

Артем Лісогір очолив батькову фірму і вони з Євгеном невтомно працювали над поповненням штату професійних водіїв, а в ангарах з’являлися все нові сучасні багатотонники. Бізнес вантажоперевезень розширився від Гольфстріму до Турецьких берегів.

Зі своєю потворною матір’ю Яна не помирилась. Не змогла вона пробачити рідній людині продаж в рабство за власні борги й такий страшний початок свого дорослого життя. Адміністраторка Римма виїхала кудись, а в розважального центру «Максимум» з’явився звичайний нормальний власник.

Звісно це місце не таке й визначне, але саме в ньому, серед розкиданих тарілок, почалася неймовірна історія Кохання двох на той час сумних і не дуже готових до прекрасних почуттів людей. Та сьогодні в залі накритий великий святковий стіл. Молоденькі офіціантки бігають і обслуговують гостей тому, що Артем та Яна Лісогір покликали їх відсвяткувати разом найголовнішу дату у житті – день їх зустрічі.

Всі тут усміхнені й піднесені, особливо ті два статних чоловіки, що сидять пліч-о-пліч. На руках в одного з них – гарнюня синьоока дівчинка, а в іншого – хлопчик з добрими карими очима. Так, Артем Лісогір та Євген Топчій виглядають дуже щасливими, бо поруч з ними кохані дружини – Яна та Поліна.

Деякий час ці молоді люди були заручниками інтриг ницих створінь. Але тепер попереду в них ціле життя, повне бурхливих пригод та прекрасних змін. Добро знову перемогло, а зло покаране! І щоб там не було, але всі ми у житті заручники саме цієї істини.