Ольга Островська - Я обираю бути твоєю, Ольга Островська

Глава 4

Я не знаю. Мені страшно. Мені боляче. Але якщо прислухатися до себе, то попри біль, я більше не почуваюся випитою до дна. Він допоміг мені?

В очах незнайомця відверто читається, що йому за великим рахунком байдуже, що я вирішу. Він справді дозволяє мені обрати самій. Навіть починає прибирати другу руку з живота.

До нестями боячись помилитися, я роблю те, що якимось божевільним чином відчуваю правильним.

− Ні, − шепочу потрісканими губами.

– Тоді терпи.

На мить мені навіть здається, що в його очах з'являється тінь співчуття, але все це втрачає значення, коли вогонь повертається. Він проноситься венами, наповнюючи мене по вінця. Примушуючи вигинатися дугою у невблаганних руках. Зчепивши зуби, я упираюся потилицею в землю, намагаючись стримати крик болю. Мої пальці, як і раніше, хапаються за чоловіче зап'ястя, але вже не для того, щоб відштовхнути, а просто щоб утриматися за реальність. Я тримаюся за свого мучителя, не маючи інших варіантів.

Він пропалює мене поглядом чорних, як ніч, очей, схиляється ближче, вдивляючись, відсторонено вивчаючи, утримуючи мою свідомість на плаву. Чуттєві губи вигинаються в натяку на схвальну посмішку.

− Хоробра дівчинка, сильна, − вимовляє майже ніжно. − Просто прийми й не чини опір. Дихай.

Я намагаюся. Чесно намагаюсь. Від відчуття полум'я, що плескається в крові, здається, що я сама зараз спалахну, згораючи вщент. І осередок цього полум'я під його рукою. Там, де в моїй утробі б'ється за життя моя дитина. Звідкись я знаю, що і йому ця сила чужа. Що завдає болю. Але вона потрібна. Щоб жити. Тож витримаю. Прийму. Просто прийму.

І я дихаю. Абстрагуюсь від болю. Просто пропускаю його через себе, намагаючись прийняти як частину своєї сутності. Болю так багато, що він наповнює мою свідомість до країв і можливо саме через це врешті решт майже перестає сприйматися. Дихання поступово вирівнюється. Я більше не опираюсь.

Інстинктивно розслабляю всі м'язи, поринаючи в подобу трансу, і просто пливу на хвилях чужого вогню. В нагороду він перестає обпалювати, омиваючи зсередини. Обнуляючи. Очищаючи. Заміщаючи собою щось інше, нав'язане, неприємне. Стає частиною мене. Просто енергією. Незрозумілою, але потрібною та вже знайомою.

− Ось так. Молодець, – оксамитовою ласкою пробігається по моїх оголених нервах похвала, змушуючи уривчасто видихнути. Чорні очі зовсім близько. Шкіри торкається чуже гаряче дихання. − Вже все. Ти впоралася.

Від полегшення хочеться схлипнути, але я закушую губу, щоб стриматися. Зажмурююсь, ховаючи свою вразливість. Його рука на моєму животі трохи зміщується. Шорсткі пальці погладжують шкіру, змокрілу від поту. І ця несподівана ласка примушує мене спалахнути вже зовсім по-іншому, змістивши жар значно нижче.

Занадто гостро ще відчувається, що цей чоловік щойно наситив мене своєю енергією, щоб то не означало. Він надто близько. Все надто інтимно. Власна реакція лякає. Я не хочу так. Розплющивши очі, впиваюся пальцями в його шкіру, відштовхуючи. І він, як це не дивно, дозволяє мені це. Зміряє мене примруженим поглядом і прибирає долоню. Ще й светра поправляє.

А потім раптово підхоплює мене на руки. Злякано видихнувши, я хапаюся кволими руками за широкі плечі. І нарешті оглядаюся навколо. Чоловік несе мене до величезного чорного і моторошного… ну коня, мабуть. Ікластого такого. І, здається, навіть шипастого, як дракон. Принаймні на морді.

Ще троє чоловіків у темному дивному одязі, обвішані холодною зброєю, теж застрибують на таких же монструозних скакунів, як і той, на якого без питань саджають мене. Все ще перебуваючи у стані загальмованого заціпеніння, я спочатку навіть не можу збагнути, за що хапатися, щоб не впасти. Високо ж до чортиків.

Навіщо мене на цю моторошну звірюгу? Тварині моя присутність у нього на спині теж не додає радості. «Кінь» чи то схропнувши, чи загарчавши, повертає голову, косячи на мене багряним оком. Ще й тими самими іклами клацає біля моєї ноги. Гострими такими. Довгими. Ой матінко!

Але тут лунає різкий загрозливий окрик мого енергетичного донора, і демонічний кінь злякано здригається, відразу переставши мене помічати. Дисципліна, однак.

А чоловік злітає в сідло за мною, одразу ж притягуючи до себе. Наказує щось іншим своєю мовою, і зрушує коня з місця.

Все, що сталося зі мною за останні місяці, настільки не вкладається в голові, що мозок сильно гальмує, намагаючись хоч якось опрацювати дані, а думки постійно розповзаються тарганами, відмовляючись шикуватися в чітку загальну картину. Але я все одно вперто намагаюся це зробити, змагаючись із дикою втомою. І те, що починає вимальовуватися, лякає до дрижаків.

– Куди ви мене везете? − задаю одне з найбільш бентежних для мене питань і підіймаю голову, щоб подивитися своєму рятівнику в обличчя.

– До себе додому. Назва тобі все одно нічого не скаже, – вимовляє він рівним тоном.

Що це означає? Він знає, хто я і звідки?

Проте тішить, що хоча б на запитання відповідає. Хай навіть дозовано.

– А хто ви? – питаю вже трішки впевненіше. – І як мене знайшли у лісі?

От не вірю, що випадково. А якщо не випадково, то лячно якось.

– Відчув, що на моїй землі відкрився стихійний портал і хтось із нього прийшов. Вирішив перевірити, ось і знайшов, − зі сповненим розуміння смішком повідомляють мені, проігнорувавши перше запитання.

Хоча… Деяку інформацію він все ж таки видав. Якщо «його землі», отже цей ліс, виходить, власність цієї людини. Щоправда, подих раптом збиває нове побоювання. Чи людини взагалі? Кінь у нього і то на коня лише загальною конеподібною формою скидається. А ще той сеанс мого внутрішнього згоряння… Що за енергію я відчувала?

– А на вашій землі це де?

Він кидає на мене задумливий погляд, ніби прораховуючи, скільки правди мені треба сказати.

– Ти ж розумієш, що не у своєму світі? – запитує, одночасно позбавляючи мене і від необхідності виманювати інформацію, і від останніх надій, що я помилилася у своїх шалених здогадах.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно