Марк Лівін - Сторітелінг для очей, вух і серця

були проблеми з жінками, він мав дивних друзів, які йому допомагали. Усе як в Ісуса. Поттер також мав свого Іуду, який його то рятує, то ні. І врешті і той, і інший помирають, щоб згодом воскреснути.

Тобто виходить, що навіть сьогодні, коли історій багато, ми все одно бачимо знайомі робочі сюжети. Наприклад, історія Христа. Я для себе не так давно віднайшла особливий інтерес — метасюжети — фанатію від них, радію, як дитя, коли їх зчитую, хочу в них розбиратися й копатися. Це великі культуротворчі наративи — міфи про Христа, Будду, Мухаммеда, Одіссея та Ясона. Я взагалі прихильниця думки, що все це — та сама історія.

Сміх і сльози

Насамперед в історіях я знаходжу речі, які мені болять. Коли я бачу, що хтось зламаний подібно до мене — це сильно відгукується. Якщо, до прикладу, хтось поламаний так, як моя мама — це відгукується по-іншому, але теж досить сильно.

Реакція впізнавання — це маленький шматочок дофаміну, який відколовся та пішов тобі у кров. Це наче з’їсти булочку — фізіологічне задоволення в організмі.

Люблю ловити історії людей з атмосфери. Скажімо, заходжу в якийсь заклад пообідати, маю лише півгодини. Поки чекаю замовлення, стає зрозуміло, що за сусіднім столиком сидять дві подруги, їхніх облич я не бачу, чую лише, як одна з них замовляє панакоту. За голосом їй близько шістдесяти. Спочатку вони розмовляли про кров’яний тиск, тоді про здоров’я рідних, далі про те, як вибирати біжутерію; згодом про каміння Сваровскі; про те, як одна з них схудла, через що їй тепер стало легше жити, а панакота — це саме те, що потрібно, коли ти на дієті. Це наче набір необов’язкових деталей, які насправді показують, яким є життя цих людей. Якщо пишеш історії — знайти ось таку правду можна лише тоді, коли взуєш чоботи та вийдеш у поле, щоб чути й бачити людей.

Щойно історія перестає боліти, вона випаровується. Це рай, який сам по собі не існує. Це ніби реклама, у якій показано сім’ю, де всі вже щасливі й доглянуті, а потім у гості прийшов пральний порошок і всі стали ще щасливішими та доглянутішими. Є відчуття, що так не буває, що тебе десь обманюють. Я не кажу, що варто спричиняти біль навмисно. Але ми народжуємося через великий біль, і якщо його немає, історія мало схожа на життя, ми в неї не віримо.

Мені близька думка, що коміки — найсумніші люди на світі. Це не обов’язкове правило, але точно — патерн, який я відчуваю на собі. Коли в житті багато болю (неважливо, звідкіля він, чи сама його спричинила, чи він десь трапився), сміятися — це профілактика самогубства. Якби я цього не робила, думаю, жилося би досить кепсько. Буває так боляче, що аж хочеться плакати. Пожартувала про це, і ніби насипала трохи знеболювального на ранку. Хоча іноді треба просто поплакати. Коміки якраз і перебувають між цими двома світами — сміху і болю. А найкрутіші коміки знаходять між ними зв’язок. У моїй сім’ї, напевно, важко було б вижити без гумору. Тато зі своїм характером, мама зі своїм, ще троє дітей. Коли всі ці люди збираються разом і сміються із себе — стає трохи легше. І це той клей, який усіх тримає. Його ще іноді називають «спільна історія».

Внутрішні війни

У хорошій історії має бути ворог. З ним пов’язане найбільше напруження в оповіді, і це є ласим моментом для читача. Ворог перешкоджає герою досягнути бажаного чи загрожує його безпеці. У Гаррі Поттера був Волдеморт, у гобітів — Саурон, у Яви Реня і Павлуші Завгороднього — Книш і Бурмило, у Вінні-Пуха — бджоли. Коли ворога перемагають, порушується баланс між порядком і хаосом. Звісно, це знайомі нам сценарії розвитку сюжету, у яких багато що зводиться до боротьби та зміни, яка стається після бійки між персонажами.

У житті не все так очевидно, і часто ворог не надто помітний. Він ховається серед дрібних побутових справ і звичок. Скажімо, лінь — це ворог, що стоїть на заваді стрункого тіла. Прокрастинація перешкоджає нам планувати і вчасно здавати проекти. Брехня віддаляє людину від спокійного життя, яке вона могла б мати, якби не обманювала. Слабкість духу дає іншим простір для маніпуляцій. Соціальні стереотипи продукують сексизм, расизм і багато інших «измів», що створюють напруження всередині та зовні. Крім того, ще є хвороби тіла і психічні розлади, які ведуть до саморуйнування. Треба бути дуже уважним до себе, не кажучи вже про інших людей, щоб вчасно помітити тріщину й залатати її.[20]

Уявіть, що ви стоїте в магазині біля вітрини з випічкою і думаєте, чим би себе потішити ввечері. Раптом до вас підходить літня жінка й каже: «Дитинко, глянь, які прищі в тебе. Візьми краще бананчик, більше користі». Усе б нічого, якби такі випадки не стали «нормою» для нашої культури: нам радять «як краще» і вдома, і на роботі, і навіть у дружньому колі. Ворог у подібних історіях криється в тому, що люди проектують власну потребу на піклування про когось іншого. Якщо з цим ворогом не попрацювати, він може добряче отруїти побут.

Коли розповідаємо історії про своїх ворогів, ми не лише знайомимося з ними віч-на-віч, а й отримуємо знання про себе. Осмислюючи ці знання, ми можемо впливати на факти, з яких вони складаються, та через них змінювати своє життя. Перемагаючи цих ворогів, ми здобуваємо цінний досвід, який може знадобитися іншим людям. Також завдяки цьому ми вчимося бачити те, що болить іншим людям. Бачити та чути інших для сторітелера не менш важливо, ніж бачити та чути себе. Як казала Туве Янсон вустами малечі Мумі-Троля: «Однаково важливо знати дві речі: як бути самому і як бути з іншими».

Червона машинка проти мільйонного бізнесу

Історія Іллі Полудьонного

Ілля Полудьонний — сертифікований гештальт-терапевт і співзасновник сервісу психотерапії онлайн treatfield.com. Займається популяризацією психотерапії в Україні, пише колонки для онлайн-медіа, виступає з цією темою публічно. Ілля вміє подавати складні психологічні питання просто і цікаво завдяки простим життєвим історіям, знайомим багатьом. Ми говоримо про дитинство як основу всього, а також про різний, але насправді схожий біль людей.

На думку Іллі,

хорошою є та історія, що проникає всередину і залишається там на довгі роки, а буває, що