Настуся Соловейко - Драконяча відьма, Настуся Соловейко

Айван

Мене розбудило дзенькання тарілок.

Перевернувся на живіт і в ніс вдарив квітковий аромат. Схоже, каштанова дівчина спала поряд зі мною. Кутки губ сіпнулися – так, ця назва їй підходить. Через колір волосся.

Потихеньку, щоб не привертати увагу, відкрив очі.

Даная стояла до мене спиною і щось злісно вимішувала у великій металевій мисці.

Хотілося розгледіти її краще, тож, примруживши очі, я дочекався, коли вона нарешті, повернеться до мене лицем.

Густе волосся перев'язане стрічкою, кучерями спускалося до талії. Жахлива темно-зелена сукня здавалася на кілька розмірів більшою, так що було незрозуміло, чи є у неї груди або стегна. І навіщо тільки натягла на себе це ряндя?

І все ж таки, вона була гарною, щось притягувало мене, чи то теплі темні очі з довгими віями, чи то ніжно-рожеві губи?

Може, вона не бреше?

Вирішивши, що побачив достатньо, я легко сів на ліжку, м'язи налилися силою – хотілося рухатись, а краще бігти.

Ліжко скрипнуло, від цього звуку, Даная різко обернулася до мене й впустила миску.

На підлогу важким комом впало тісто.

– Я бачу, ти радієш кожного разу, як бачиш мене. – не стримався я від шпильки

Щоки дівчини зблідли.

– Вибач, я просто задумалась, – вона замовкла дивлячись на мої груди, та потім продовжила – ти певно, хочеш помитися. Я купила тобі трохи одежі на ярмарку, матимеш у що переодягтись. Ходімо, покажу тобі гаряче озеро.

– Гаряче озеро? – спитав здивовано.

– Так, це ж ма..– вона запнулася – це природне диво, пішли. Тільки, надінь стару кофту, я її зашила, інакше змерзнеш.

Ми йшли вузенькою стежкою, густі червоні кущі парканом тягнулися з обох боків. Височенні дерева із блискучими червоними стовбурами розкинули жовте й багряне листя під самим світло-сірим небом, по якому швидко пливли червоні хмари.

– Дивно тут, – сказав я.

– На справді, нічого дивного – ти просто не пам'ятаєш.

Я тільки кивнув головою.

Через деякий час, ми вийшли на галявину, вкриту густою бурою травою.

Просто посередині, виблискуючи у холодних промінцях, розкинулося яскраво-червоне озеро. Від поверхні води здіймався пар.

– Ось, – дівчина тицьнула мені до рук одяг – назад іди тою самою стежиною, а я поки сніданок зроблю.

Не очікуючи на відповідь, вона розвернулася до мене спиною й майже побігла назад.

Роздягнувшись, я зрозумів дві речі. По-перше – я абсолютно не відчував холоду, а по-друге – вмів плавати. Тіло саме зробило за мене всю роботу.

Рівними, широкими гребками я переплив озеро, навіть не помітивши цього.

Вода була приємно теплою.

Очі вже майже не боліли, та й під пальцями відчувалась гладка шкіра.

Виходить, відвар Данаї й справді подіяв.

Та навіть якщо і так, питання залишалось відкритим. Чому вона хотіла мене здихатись? І хто був з нею?

Від роздратування я плив все швидше й швидше, відчуваючи, як оживають м’язи.

Не можу ж я просто піти світ за очі, та й куди? Доведеться стирчати тут, і прикидатися, що я вірю цій брехусі.

Чи може, спитати її просто в лоба? Цікаво подивитися, як вона буде викручуватися.

Сказати, що я знаю, що вона мене обманює.

Хоча, якщо, в неї є спільник, такі зізнання можуть для мене погано скінчитися.

Що ж, буду діяти за обставинами.

Дивно, що вона купила мені одяг, а потім намагалася позбутися.

Вийшовши на берег вкритий круглою червоною галькою, трохи постояв, щоб просохнути.

Сорочка виявилась із приємної до тіла тканини, хіба що в плечах трохи тисла, а от штани – короткі.

Втім, високі чоботи врятували ситуацію.

Перед тим як їх надіти, я уважно роздивлявся товсту, бугристу шкіру, з якої вони були зроблені.

Легкі й зручні, точно по моїй нозі.

На жаль, це ніяк не підштовхнуло мої спогади.

Підходячи ближче до хатинки, я з подивом зрозумів, що можу відчувати запах Данаї, навіть на такій відстані, варто було лише захотіти.

Це взагалі нормально?

І як перевірити, на що ще я здатен?

Та поки що, мені невимовно захотілося подіяти дівчині на нерви.

Вона стояла до мене спиною, дерев'яні двері широко прочинені, тож у два широкі кроки я опинився за її спиною, поклавши руки на стіл по обидва боки від неї.

Даная скрикнула і сіпнулася.

– Що, і не поцілуєш нареченого? – спитав якомога серйозніше.

Брехачка повернулася до мене. Її очі стали круглими, наче блюдця, губи розкрилися, а щоки зробилися яскраво червоними.

– Я… я… – я бачив, як вона бореться із собою.

Поклавши руки мені на плечі, дівчина стала на носочки і коротко клюнула мене у щоку.

Цей невинний дотик, викликав у мене бажання поцілувати її по справжньому.

– І все? – нахабно посміхнувся із насолодою спостерігаючи, як страх заповнює карі очі, проте, і запах Данаї змінювався. Ставав дедалі задушливішим. То, ось як пахне твій переляк!

– Не бійся, я й сам поки що не знаю, хто я, Даная. І ти для мене просто чужа людина. Тож, думаю, ми почекаємо допоки до мене повернуться спогади.

Дівчина видихнула із полегшенням, а я відійшов до вікна.

Не знаю, чи так би відреагувала справді закохана в мене наречена? Впевнений, що ні.

Та все ж, я не брехав. Як можна обіймати й цілувати ту, до якої нічого не відчуваєш? Принаймні, окрім фізичного потягу?

– Розкажи більше про мене, й про себе, будь ласка, – попросив спостерігаючи за маленькими яскраво-зеленими пташками, що кружляли над деревами біля дому.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно