Джеймс Хедлі Чейз - Я сам поховаю своїх мертвих

Інгліш знизав плечима.

— Будуть різні плітки, — мовив Нік байдуже, — усі полюбляють копирсатись у чужій білизні. А ти чого завівся, ніби тобі окріп за комір залили? Рой застрелився тому, що перевтомився. І це — чиста правда.

— Справді? — засумнівався Б’юмонт, нахиляючись ближче до Інгліша. — А подейкують, що він намагався шантажувати якусь жінку, а ще мав втратити ліцензію. Це також правда?

— Кожнісіньке слово, — сказав Інгліш. — Але якщо хтось про це заговорить, то зустрінеться зі мною в суді.

Б’юмонт здивовано закліпав очима й відкинувся на крісло.

— Ти отримуєш задоволення від цього? — запитав він, й іскорка захоплення зблиснула в його очах.

Інгліш кивнув.

— Комісар поліції розпустив таку чутку. Я з ним уже поговорив. Він більше й слова не скаже. Тобі нема чого перейматися, Б’юмонте.

Офіціант приніс стейки, а коли відійшов, сенатор мовив:

— Можливо, мені й нема чого перейматися, а тобі от є. Справа з лікарнею може накритися.

Нік розрізав стейк та підвів голову.

— Чого б це? Якщо комісія вважає, що може мені відмовити, нехай подумає ще раз.

— Зрозумій, Ніку, — сказав Б’юмонт із тривогою в голосі, — ти не можеш відсторонитися від цього. Навколо цієї справи повно всіляких пліток, дуже неприємних пліток. А ти знаєш, що то за комісія. Коли я скажу їм, що ти хочеш назвати лікарню на свою честь, вони влаштують таку істерику...

— То не кажи їм, поки все не вщухне. За кілька тижнів усе вляжеться.

— Але ж зібрання — наступного тижня, і там визначатимуть назву для нової лікарні.

— Перенеси зібрання, — звелів Інгліш і взявся за келих вина. — Це дуже добре «Бордо», тобі варто спробувати, а не постійно пити за обідом скотч.

— Забудь ти про це вино, — Б’юмонт неспокійно засовався у кріслі. — Зустріч неможливо перенести. Ти знаєш це не гірше за мене.

— Треба перенести! — наголосив Інгліш. — Хто побудував лікарню? Хто її фінансував? Я сказав, що зібрання необхідно перенести, можеш так їм і передати.

Б’юмонт нервово поправив комір.

— Слухай, Ніку, ти не можеш так ставитися до комісії. Вони скликали зібрання, і нічого з цим не вдієш. Не можна відноситися до них як до купки школярів.

— Чому це?

— Бо вони — найвпливовіші люди міста.

Інгліш усміхнувся.

— Справді? Цікаво, чому ж вони самі не фінансували будівництва лікарні? Чому звернулися до мене? Впливові? Не сміши мене. Б’юмонте, послухай уважно, ти зустрінешся із Різом і скажеш відмінити зібрання. Поясниш, що так я звелів. Якщо він спробує відмовитися, попередиш, що тоді я припиню фінансування. Глянеш, як йому таке сподобається. Вони зав’язли в цьому по саму шию. Їм потрібно півтора мільйона доларів. Звідки візьмуться гроші, якщо я відмовлюся фінансувати? Дай їм це зрозуміти. Запитай також, чи банк візьме до уваги гарантії, які зможе надати та купка тупих індиків. Нічого подібного, чорт забирай. Зустріч буде перенесена, аж поки я не дозволю її провести. Я достатньо зрозуміло пояснив?

Сенатор хотів заперечити, але, глянувши на співрозмовника, передумав, невпевнено знизавши плечима.

— Добре, добре, заспокойся. Я подумаю, що можна зробити, але попереджаю: їм це не сподобається.

Інгліш розсміявся.

— Гадаєш, мені цікаво, що цим бовдурам подобається, а що не подобається? Хай ідуть до біса.

— Послухай, Ніку, — сказав Б’юмонт, нахиляючись уперед. — Ти високо літаєш, і я захоплююся твоїми успіхами. Я і сам досягнув багато. Ти ж не зупинишся на цій лікарні. Я бачу, що ти задумав, — хочеш залишити слід в історії Ессекс Сіті. Я спостерігаю за тобою вже давно і добре знаю твої методи. Ти поклав око на проект Вестсайдського мосту і, якщо мені не зраджує пам’ять, цікавився будівництвом оперного театру. Усе це добре — і лікарня, і міст, й оперний, — але комісії таке не сподобається. Вони, чорти б їх узяли, живуть тут довше, ніж ти. Їхні батьки, їхні діди і прадіди мешкали тут, коли твоїх батьків не було й у планах. Гроші — то ще не все. У цьому правильно вихованому місті поняття репутації важливіше за гроші, а для всіх публічних людей будь-який скандал гірший за отруйний газ. Досі тобі вдавалося цього уникати, але стережися. Різ, окружний прокурор і комісія не пропустять цього скандалу. Якщо вони зможуть дошкулити тобі, то зроблять це, і плакали тоді і твоя лікарня, і твій міст, і твій оперний театр.

Інгліш відсунув тарілку, дістав портсигар і запропонував сигару сенаторові.

— Не хвилюйся за мене, Б’юмонте, — мовив він тихо, — я достатньо дорослий, аби подбати про себе.

— Радий за тебе, але не забувай, що ми з тобою пов’язані. Постраждаєш ти — постраждаю і я, — наголосив Б’юмонт. — Якщо ти і готовий ризикувати, то я — ні!

— А що таке? Обмочив штанці?

Сенатор стенув плечима.

— Називай, як хочеш, але я повинен бути обережним. Ти точно впевнений, що з’ясував усе з цим самогубством?

— Із цим з’ясував. А от з іншим — ні, й це може потрапити у завтрашні заголовки газет. Рой мав секретарку, Мері Севіт. Минулої ночі вона повісилася.

Очі Б’юмонта округлилися.

— Чорт забирай! Що ти сказав?

Нік силувано всміхнувся.

— Напевно, вона також перенервувала.

— Як вони зв’язані? Вони що, домовилися? Ніхто не повірить у такий збіг!

— Не повірить, але жодних доказів зв’язку нема. Якщо ми витримаємо паузу, ніхто не пов’яже цієї дівчини з Роєм. Моріллі готовий допомогти. Вранці я заплатив за це п’ять кусків.

Б’юмонт нервово зглитнув. Його кадик різко затрясся, мов вуж на розпеченій сковороді.

— Ти заплатив Моріллі п’ять тисяч? А якщо він скаже комісарові? А якщо це пастка, Ніку? Підкуп офіцера поліції — серйозний компромат. Такою змогою вони точно скористаються. І це тебе потопить.

— Не драматизуй, — відрізав Інгліш. — Моріллі з нами. Він амбіційний і розуміє, що зі мною має шанс пробитися нагору. Тим більше, що лейтенант нічого не зможе довести. Я дав йому готівку, банкноти годі відстежити, — він відкинувся на спинку крісла. — Мені треба повертатися до офісу. Не забивай собі цим голови. Усе налагодиться.

Б’юмонт підвівся.

— Але чому ті двоє вбили себе? — запитав він. — Має ж бути якась причина...

Інгліш, додавши щедрі чайові, підписав чек, який залишив на