Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

й «уколошкали», пробелькотіла, заїкаючись, ніби щойно сама зачула моторошну звістку: — A-а в… ви не знаєте, к-кого вбили?

І, вихиливши чарку, почимчикувала на вулицю. А надворі була темна ніч.

IV

На першій — ні. На другій — тим більше. І на третій — ні. І не на четвертій вулиці. Це ген аж за будинком Рока Самюеля Феллера, на П’ятій Авеню, як називають тісну вуличку з утоптаною вузенькою грунтовою дорогою, яка зникає десь серед білих могил. Тут, на п’ятій вулиці кладовища, розчинивши свої двері, — що не зачиняються ні вдень ні вночі, стоїть «Покитут» — заклад, який не має філіалів ні в країні, ні за її межами. Цілком досить того, що це «Покитут» і що в його «покитутному покитутстві» збираються всі «покитутці». Все це написано на оголошенні у вестибюлі, а ще далі друге оголошення попереджує відвідувача, що в світі «покитутців», або «покитутян», заборонено виголошувати тост «Будьмо здорові!». Натомість виголошували «Повік-віки!», «Вріжмо приятелю!». Але найкращим і найдоцільнішим тостом, з огляду на оточення, вважається «Ну, вип’ємо поки тут» або просто «Ну, поки тут», до якого дозволяється додавати не тільки друге «тут» — щоб було красномовніше: «поки тут, тут», — а й третє, четверте і п’яте, залежно від того, наскільки зростає приязнь і задоволення від спожитого еліксиру радощів. Отож, коли найвишуканіше красномовство поступалося вируванню жестів, сльозам і цілункам, коли пияки вже не знали, як перекласти людською мовою свої найглибші почування, «поки тут, тут, тут, тут…» могло перетворюватися на «поки тут, тут, тут, тут… тутоньки».

Для п’яндиг і волоцюг п’ята вулиця кладовища, що її, як і в Нью-Йорку, називали П’ятою авеню, була просто необхідна, бо на ній стояв «Покитут». Але ще необхіднішим був сам «Покитут», ця вершина всякої довершеності. І то не тільки тому, що поряд з «Покитутом» сила всіляких «покитуток», «тутанхамонок» і «нефертіток» чекає вас на могильних ложах для кохання, тобто на голій глині або на зрошеному слізьми вапні, а й тому, що «Покитут» відчинений цілу добу, не так, як інші буфети та винарні, де «серед ночі горла не промочиш, а до ранку й перехочеш». У «Покитуті» цілодобово грають у кості й ллється рікою знаменитий «байстрюк» — горілка з присмаком садовини або козячої крові, що м’яко плине крізь горлянку, а вдаряє в голову, щойно піднесеш чарку до рота.

«Покитут» — цей гадючник, свинарник, барліг, це кубло, це лігво, ця пастка — нагадував колишні заїзди при дорогах своїми повними зелені її квітів коридорами (де росли високі пакайяліто і низький бамбук; кекекске з велетенським листям у вигляді гігантських зелених сердець; бегонії; папороть і рослини з плямистим, наче шкури тигрів чи змій, листям; кетцаль, хвости якого звисали з високих кошиків; невеличкі поливні рослини в горщиках, з покритим смарагдовими крапельками листям; орхідеї, подібні до птахів або до люльок; рослини — ловці комах; кактуси зі схожими на голки колючками чи вкриті волокнами; схожі на згустки крові коралики, плющі, польові дзвіночки, кручені рослини, що пообсновували дахи); залом, прикрашеним ланцюжками з кольорового паперу, китайськими ліхтариками, дзеркалами та естампами центральноамериканської виставки 1900 року та стойкою німецького типу, що доводила до розпачу карликів і присадкуватих клієнтів, котрі, стоячи перед цією страхітливою спорудою, здавалося замовляли свою чарку вже з ями і ледве були спроможні, спинаючись навшпиньки та щосили простягуючи руку, діставати замовлене; при цьому вони не бачили нічийого лиця й були приречені, поки вони тут, споглядати єдину перспективу: одутлі черева та заяложені на колінах штани. З цього просторого залу, що його збільшували дзеркала і зменшували страхітлива, велетенська стойка й неймовірна кількість квадратних та круглих столиків, лозяних, з плетеним сидінням, і металевих складаних стільців, не кажучи вже про мідні плювальниці та вішалки теж велетенських розмірів, — вів прохід крізь вузькі з побитими, позаліплюваними газетами шибками у широкий двір, перетворений у прикритій дахом частині на відкритий салон із столиками й стільцями. Ту ж частину, що була просто неба, як і сам коридор, знов-таки прикрашали рослини: бамбук, кущі лісової троянди, коріандр, розсипи білих хрестиків серед хитросплетіння кручених рослин та японських гвоздик із такою безліччю червоних квітів, що вони здавалися фонтанами з вогняними струменями.

Аптекар, хазяїн тригрудої русалки, яка через порушену збавливу симетрію грудей здавалась уособленням християнського аскетизму, попивав «байстрюка» у «Покитуті» в гурті чаркувальників-завсідників, що складався з поштаря, прозваного Вінегретом, — він славився хвилястими мозолями на своїх ступнях; кравця на прізвисько Монгольф’єр — покруча монгола з монгольф’єром; санітарів із божевільні та з інфекційної лікарні, — перші були самі ніби несповна розуму, а другі скидалися на мумій; представників вищої похоронної верстви та інтелектуального прошарку, що його уособлювали бакалавр Талісмео Луна — фармацевт, який щоразу незмірно виростав у своїх власних очах, коли його титулували «доктором», і страшенно хирлявий поет, котрий, за словами простолюду, користався з похоронів, щоб похизуватися дохлішим від здохляка виглядом, на прізвисько Цвинтарний Турист, — анфас він був трохи тонший від жердини, а в профіль трохи дебеліший за локшину.

Поет глибоко зітхнув, перепустивши через свою грудну клітку нікчемну дещицю повітря, й, тримаючи окуляри в руці та лупаючи мишачими очима, вигукнув під вухом у аптекаря:

— Яке диво, друже мій, яке диво ця височенна пальма! Але ніхто її не бачить. Я певен, що ніхто не зводить очей, щоб подивитися на неї.

— Не будьте такі впевнені, поете. Нині весь народ тільки й дивиться на неї. Кажуть, що з цієї пальми стріляли ті, що вбили чоловіка минулої ночі.

— І він овдовів від життя… — проказав поет, побоюючись, що його не зрозуміють.

І його таки не зрозуміли. Тоді Монгольф’єр пояснив:

— Спершу він овдовів від своєї жінки.

— А сьогодні овдовів від життя, нашої найкращої дружини, — правив своє кощавий Цвинтарний Турист, а далі докинув: — Треба протестувати. Написати протест. Я його складу, і ми всі тут підпишемо. Як ви на це?

— З приводу смерті вдівця? Красненько дякую! — озвався Вінегрет, чиї мозолі тихо поснули під дією «байстрюка». Ідея протестувати не дуже йому подобалась, тим паче, що того, кажуть, уколошкала сама поліція за те, що вештався де не слід. Востаннє його бачили зажуреним і збентеженим.

— А проти чого протест? — спитав бакалавр Талісмео Луна.

— Як проти чого? — здивувався поет. — Це буде протест проти тих, що намагаються зробити пальму співучасником злочину.

— Пальму?

— Так, сеньйоре. Пальма така сама істота, як ми, але оскільки вона не може говорити нашою мовою, то говорить своїм листям, мовою великих листяних віял. От ми й заступимося за