Стівен Кінг - Якщо кров тече

обов’язок перед ним. І я хочу побалакати з місіс Ґроґен. Дізнаюся, чи згадав він і її отак у своїй як вона зветься.

– Духівниці. Це дуже дбайливо. Звісно, вона може сказати, що це не твоє собаче. Старі янкі – вони такі.

– А якщо ні, я можу дати їй трохи з мого, – сказав я.

Він усміхнувся і поцілував мене в щоку.

– Ти хороший хлопець. Твоя мама дуже б тобою пишалася. Ти впевнений, що вже все гаразд?

– Так.

І я з’їв трохи яєць із грінками, щоб довести це, хоч і не дуже хотів. Мало бути так, як сказав тато: викрадений пароль, клонований телефон, жорстокий розіграш. Це точно не був містер Герріґен, котрому всі кишки перемішали, наче салат, і всю кров замінили бальзамною рідиною.

* * *

Тато пішов на роботу, а я подався на пагорб містера Герріґена. Місіс Ґроґен водила вітальнею пилотяг. Вона не співала, як бувало завжди, але була доволі спокійна, і коли я закінчив поливати квіти, спитала, чи не хочу я піти на кухню та випити з нею чашку чаю (котру вона вимовляла як «тшажку тшаю»).

– Я ще наготувала печива, – сказала вона.

Ми пішли на кухню, і поки вона кип’ятила чайник, я розповів їй про листа містера Герріґена і те, як він залишив гроші в трасті на мою освіту.

Місіс Ґроґен по-діловому кивнула, ніби й не очікувала нічого меншого, і сказала, що теж отримала конверта від містера Рафферті.

– Бос подбав про мене. Краще, ніж я очікувала. Ма’ть, краще, ніж я заслужила.

Я сказав, що й сам десь так почуваюся.

Місіс Ґ. принесла чай до столу, по великому кухлю кожному, а між ними поставила тарілку з вівсяним печивом.

– Він їх так любив, – сказала місіс Ґроґен.

– Ага. Казав, що вони наводять у його кишках лад.

Це її розсмішило. Я взяв одне печиво і вкусив. Жуючи, я подумав про уривок з Першого послання до Коринтян, котрий прочитав на зборах методистської молоді у Чистий четвер і на великодній службі лиш кілька місяців тому: «І віддавши подяку, він розломив його і сказав: візьміть і їжте – це тіло Моє, для вас ламане: отак робіть, про мене згадуючи». Печиво не було причастям, і преподобному така думка точно здалася б богохульною, але я все одно був радий, що жую його.

– Він і про Піта подбав, – сказала вона, маючи на увазі Піта Боствіка, садівника.

– Добре, – сказав я і потягнувся по ще одне печиво. – Хороший він був чоловік, правда?

– Ох, не знаю, – сказала вона. – Він точно роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку. Ти не пам’ятаєш Дасті Білодó, га? Мабуть, ні. Ти навряд чи його згадаєш.

– З тих Білодо, що живуть у парку трейлерів?

– Так, із тих, що коло лавки, але не думаю, що Дасті зараз серед них. Він уже давненько подався своєю дорогою десь інде. Був садівником до Піта, але не проробив ще й восьми місяців, як містер Герріґен упіймав його на крадіжці й звільнив на місці. Не знаю, скільки він потягнув і як містер Герріґен дізнався, але звільненням усе не закінчилося. Ти точно знаєш дещо з того, що містер Г. дав цьому містечку і як він тут допомагав, але Муні не розказав і половини – мабуть, тому що в нього годинник цокав. Благодійність корисна для душі, але вона також дає людині владу, яку містер Герріґен використав проти Дасті Білодо.

Вона похитала головою. Почасти, як мені здалося, від захоплення. Була в неї така жорстка жилка янкі.

– Сподіваюся, він поцупив зі столу містера Герріґена, з шухляди зі шкарпетками чи звідки там іще бодай кілька сотень, бо то були останні гроші, які він здобув у містечку Гарлоу в окрузі Касл, штат Мейн. Після того він не зміг би отримати й роботи вигрібальника курячого лайна з сараю старого Доренса Марстеллара. Містер Герріґен про це подбав. Він роздавав чесно, але якщо ти не робив те саме, то Боже тобі поможи. Бери ще печива.

Я взяв наступне.

– І пий чай, хлопчику.

Я відпив.

– Ма’ть, далі розберуся з горішнім поверхом. Поки що не зніматиму геть простирадла, а тільки переміню. Як думаєш, що буде з будинком?

– Ох, я не знаю.

– І я не знаю. Геть гадки не маю. Не уявляю, щоб хтось його купив. Містер Герріґен був один такий, і те саме можна сказати про… – вона широко розвела руки, – …про все оце.

Я згадав про скляний ліфт і вирішив, що вона має рацію.

Місіс Ґ. взяла ще печива.

– А хатні рослини? Що з ними робить?

– Я б забрав кілька, якщо можна, – сказав я. – А про решту не знаю.

– Я теж. І холодильник повний. Думаю, ми могли б розділити його на трьох – ти, я і Піт.

«Візьміть і їжте, – подумав я. – Отак робіть, про мене згадуючи».

Вона зітхнула.

– Я зараз здебільшого метушуся. Розтягую кілька клопотів так, ніби їх тут багато. Не знаю, що з собою робити, їй-богу, не знаю. А ти як, Крейґу? Що ти робитимеш?

– Просто зараз піду вниз і поприскаю його грифолу, – сказав я. – А якщо ви впевнені, що так можна, то забрав би додому хоча б сенполію.

– Аякже. – Вона сказала, як кажуть янкі: «аякжиж». – Бери скілько захочеш.

Вона пішла нагору, а я спустився в підвал, де містер Герріґен тримав у кількох тераріумах свої гриби. Поприскавши на них, я подумав про повідомлення, яке отримав серед ночі від користувача корольпірат1. Тато мав рацію, це мав бути жарт, але хіба жартівник не спробував би прислати щось бодай наполовину дотепне, як-от «Рятуйте, я запертий в якійсь коробці» або старе добре «Не турбуйте мене, дайте спокійно порозкладатися»? Чому жартівник прислав лише дві літери «а», якщо вимовити котрі, виходить чи то булькання, чи то хрип? І нащо жартівникові посилати мій ініціал? Не раз, не двічі, а тричі?

* * *

Врешті-решт я забрав чотири хатні рослини містера Герріґена: сенполію, антуріум, пеперомію та дифенбахію. Я розставив їх по нашому будинку, приберігши дифенбахію для своєї кімнати, бо вона була моя улюблена. Але я просто затягував час і знав це. Щойно рослини знайшли свої місця, я взяв з холодильника пляшку чаю «Снепл», поклав її в сідельну сумку велосипеда й поїхав до В’язового кладовища.

Того спекотного літнього полудня там було безлюдно, і я подався просто до могили містера Герріґена. Камінь стояв на місці – нічого надмірного, просто гранітна пам’ятка з іменем і датами. Під ним лежало доволі квітів, досі свіжих (ненадовго), і в більшість були вкладені листівочки. Найбільший оберемок, певно набраний з власних клумб містера Герріґена – з поваги, а не зі скнарості, – був від родини Піта