Олександр Грін - Фанданґо, Олександр Грін

Я мовчав, боячись вимовити хоч би одне слово, бо вже не знав, що за цим буде. Розумна ідея спала мені на думку: приклавши руку до щоки, я став ворочати язиком і постогнувати.

— Ах, цей зубний біль! — сказав мешканець. — Я сам ходжу з поганою пломбою та частенько мало не на стінку лізу. Може, ви його почекаєте?

Я кивнув, вирішивши, таким чином, труднощі, які хоч і були дріб’язкові, проте могли завадити всім моїм подальшим діям. Брок ніколи не замикав кімнату, бо при безлічі комерційних справ цікавився записками, що залишали йому на столі. Таким чином, ніщо не заважало мені, але якби я застав Брока вдома, то на цей випадок мною вже був придуманий гарний вихід: дати йому, ні слова не кажучи, золоту монету та показати знаками, що непогано було б десь дістати вина.

Взявшись за щоку, я зайшов до кімнати, вдячно киваючи тому, хто мене впустив, із кислою посмішкою, як і слід людині, затьмареній болем, і добре прикрив двері. Коли в коридорі затихли кроки, я повернув ключа, щоб мені ніхто не заважав. Освітивши житло Брока, я переконався, що картина сонячної кімнати стоїть на підлозі, між двома стільцями, у простінку, за яким лежала нічна вулиця. Ця подробиця має безумовне значення.

Підійшовши до картини, я вдивився в неї, намагаючись зрозуміти зв’язок цього предмета з відвідуванням мною Бам-Ґрана. Яким би сильним не був поштовх думкам, спричинений жахливим досвідом на вулиці, навіть втричі більше розпечений мозок не призвів би до скільки-небудь прийнятного здогаду. Ще раз подивувався я величній та легкій життєвості прекрасної картини. Вона була сповнена літнього повітря, що поширює витончену полуденну дрімоту речей, її деталі, неприпустимі строгою майстерністю, тепер особливо впадали у вічі. Так, на одному з підвіконь лежала скинута жіноча рукавичка, — не на самому виду, як розмістив би таку річ шукач легких ефектів, але за деревом відкритої віконної рами; крізь скло я бачив її, скинуту, маленьку, існуючу окремо, як існував окремо кожен предмет на цьому дивовижному полотні. Більше того, простежуючи поглядом біля вікна з рукавичкою, я помітив мідного шарніра, яким укріплюють рами на своєму місці, і шляпки гвинтів шарніра, причому було помітно, що поперечне поглиблення шляпок замазане висохлою білою фарбою. Виразність усього зображення була не менша, ніж оті кольорові відбиття дзеркальних куль, які ставлять у садах. Уже почав я міркувати про цю виразність і підозрювати, чи не схибив мій власний зір, але, спохопившись, витяг із хустки конуса та почав, заціпенівши, вдивлятися в його поверхню.

Зелена риска ледве блищала тепер, наче дожидаючи моменту вдруге засліпити мене смарагдовим блиском, із силою та красою якого я не порівняю навіть блискавку. Риска розгорілася, і з пітьми конуса вилетів зелений ліхтар. Тоді, довірившись долі, я встановив конуса посередині столу та сів, очікуючи.

Минуло небагато часу, як од конуса почало випромінюватися світло, посилюючись із силою та швидкістю рефлектора, направленого в обличчя. Я перебував немовби всередині зеленого ліхтаря. Все, крім електричної лампи, здавалося зеленим. У вікнах аж до найвіддаленіших дахів простяглися яскраві зелені коридори. Це було осяянням такої сили, що, здавалося, розвалиться й згорить будинок. Дивина! Навколо електричної лампи стала густішати жовта маса, що парувала золотою парою; вона, здавалося, проникає в скло, крутячись там, наче кипляча олія. Вже не було видно розпеченої петлі дротика, вся лампочка була подібна до палаючої золотої груші. Зненацька вона луснула зі звуком пострілу; друзки скла розлетілися кругом, причому один із них потрапив мені у волосся, і на підлогу пролилися полум’яні жовті згустки, немовбито скинули зі сковороди киплячі яєчні жовтки. Вони миттєво згасли, і саме зелене світло, лишень здригнувшись при цьому, стало тепер навколо мене, наче потоп.

Зайве казати, що мої думки й почуття лише віддалено нагадували звичайну людську свідомість. Будь-яке найвигадливіше порівняння надасть уявлення лише про силуваність моїх порівнянь, але нічого — по суті. Треба пережити самому такі хвилини, щоб мати право говорити про ще ніколи не випробуване. Але, можливо, ви оціните моє напруження, моє всевидюче сум’яття, якщо я скажу, що, зачепивши випадково рукою стільця, я не відчув дотику так, наче був бестілесний. Отже, нервова система моя була вражена до фізичної нечутливості. Тому тут межа пам’яті про те, що було пережито мною душевно, з чим погодиться кожен, хто брав участь хоча б у штиковому бої: себе не пам’ятають, діючи, проте, точнісінько так, як треба діяти в небезпечній боротьбі.

Те, що сталося потім, я перекажу в моїй послідовності, не ручаючись за вірогідність.

— Відчиніть! — кричав голос із незрозумілого світу, наче по телефону, здалеку.

Але це ломилися у двері. Я впізнав голос Брока. Почулося грюкання кулаком. Я не рухався. Розглянувши двері, я не впізнав цієї частини стіни. Вона піднялася вище, маючи вигляд арки зі замкненою кованою брамою, крізь верхній ажур якої я бачив глибоке склепіння. Більше я не чув ані грюкання, ані голосу. Тепер, куди б я не подивився, скрізь намітилися разючі переміни. Зі стелі спускалася бронзова масивна люстра. Частина стіни, що виходила на вулицю, була наче знищена світлом, і я бачив у просторі, що відкрився там, перспективу високих дерев, за якими сяяла морська затока. Праворуч мене виринув мармуровий балкон із квітами, що вилися кругом решіток; з-під нього вийшов матадор із оголеною шпагою та кинувся крізь підлогу, вниз, за биком, що тікав. Навколо люстри сяяв живопис. Ця суміш непоєднуваних явищ утворила мовби подобу начерків, що залишаються лінощами або замисленістю на папері, де профілі, пейзажі й арабески змішані в умовному порядку хвилинного настрою. Те, що залишалося від кімнати, було ледь видиме та істотно змінилося. Так, наприклад, частина картин, що висіли на стіні по праву руку від входу, обсипалася зображеннями фігур; з рам вивалилися подоби ляльок, предметів, утворивши глибоку порожнечу. Я запустив руку в картину Горшкова, що мала всередині форму чайного цибіка, і переконався, що ялини на картині вклеєні в дерев’яну основу за допомогою столярного клею. Я без зусилля відламав їх, зруйнувавши по дорозі хатку з вогником у вікні, що виявився звичайнісіньким червоним папером. Сніг був звичайною ватою, посипаною нафталіном, і на ньому стирчали дві засохлі мухи, яких я раніше вважав за класичну «пару ворон». У заглибині ящика валялася бляшанка з-під вакси та жменя горіхової шкаралупи.

Я обернувся,