Микола Сом - З матір'ю на самоті

хочеться від самотності, але без цього, мабуть, ще важче буде…»

Зверніть увагу на слово «самотність». Воно означає його відірваність від глибокого виру літературного спілкування, від своїх київських учителів, товаришів і друзів, від столичного телебачення і радіо, від республіканських газет, журналів і видавництв. А про свою самотність він пише також у «Щоденнику»: «Тепер я став у Черкасах ще самотніший… Коли я говорю про дикий острів і свою самотність, то в цьому немає ніякогісінької зневаги до людей… Просто я не зустрів серед них духовної рідні…» А разом з тим, як бачите, він боявся одірватися од живої землі, від Шевченкового краю.

Мати: Я думаю, що він більше всього боявся одірватися від самого Шевченка.

Поет: Ви сказали найточніші слова… Тарас Шевченко був для Симоненка найбільшим учителем і літературним наставником. Він виростав із глибокого Шевчвченкового кореня.

Мати: Він часто читав «Кобзаря», як молитву — пошепки.

Поет: Бо «Кобзар» був для Симоненка найдорожчою святинею. Його совістю і діянням. Його суддею від лукавства і ганьби… І якщо ми згадали нашого великого класика, то я принагідно перекажу вам один цікавий і навіть віщий Василів сон. (Черкаські пустомелі-графомани той сон завзято коментують. — М. С.)

Мати: Перекажи, будь ласка. А я признаюся тобі, що Вася часто приходить у мої старечі сни. Окремі сни я записую у зошит. Тільки ніяк розгадати їх не можу…

Поет: Я теж не оракул… Якось Василів дзвінок із Черкас розбудив мене рано-рано. «Сомику, — звернувся він до мене. — Кінчай ночувати і пиши свою найкращу пісню. А я тобі для робочого настрою розкажу сон, який мені щойно приснився… Нібито ми удвох із тобою ідемо до Біївців, мого села. Коли глядь: нас наздоганяє підвода, де сидять… Хто б ти думав? Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Шевченко зупиняє коней і каже «Сідай, Василю, з нами на підводу». А я питаю: «А Сома ж чому не запрошуєте під’їхати?» І Шевченко відповів: «А Сом нехай пішки йде…»

Мати: Веселий сон. А як його розгадати?

Поет: Ви кажете веселий сон. Ні, цей сон справді віщий. Ми тоді з Василем довго сміялися, але тепер я сприймаю той сон досить серйозно… В літературі не можна збиватися на манівці, не можна легковажити, як я робив у деяких своїх віршах і піснях. Ось чому я довго іду… іду пішки до своїх читачів, а Симоненко, узявши тяжку ношу, уже давно прийшов у наше сучасне і майбутне життя. Тільки не треба думати, що класики «підвезли» Василя Симоненка. У літературу всі ідуть пішки, ніхто нікого не підвозить. Правда, інколи буває, що когось ведуть… Так одному критику-меценату здавалося, що він веде в поезію багатьох молодих поетів. А як роздивилися — то не він веде, а його ведуть юні таланти… Одначе нехай ніхто не подумає, що я упереджено ставлюся до критики. Боже борони!..

Мати: Василя ніколи не дратувала товариська критика. Він і сам був непоганим критиком.

Поет: Ще яким критиком! Тільки без дубця і без ножа… Про це знають усі Василеві товариші — особливо молоді початківці, які приносили чи присилали йому свої перші літературні спроби. А про критику він писав дивовижно точні і мудрі слова у статті «Декорації чи живі дерева»: «…вчинити суд над самим собою може далеко не кожен. Якщо ж поет уміє тільки ображатися на критику, він уже не поет.

Дуже багато розмов точиться про чутливу, тонку, вразливу душу письменника, яку, мовляв, треба оберігати від усяких неприємностей. А що ж то за чутливість, коли вона не чує, де правда, а де базікання? Що то за духовна тонкість, коли вона у чесній критиці вбачає лише прикрощі? Ображатися не обов’язково навіть тоді, коли тебе хочуть образити. Не треба забувати, що від надмірного вживання цукру людина втрачає зуби».

Мати: І в житті, і в літературі Вася був безжальним сам до себе… Давай іще раз заглянемо у його «Щоденик»: «3емля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати…»

Поет: Там же він пише про три типи людської брехливості. Та найдивніше те, що він і собі приписує якусь нещирість. І хто? Василь Симоненко! Той Симоненко, якого усі ми називаємо речником людської Правди. Такої убивчої самокритичності нема в жодного сучасного письменника. Де ж їй узятися, коли і в суспільстві нашому самокритичність майже відсутня? Я думаю, що революційна перебудова кульгає лише тому, що в нас мало самокритичних людей — і в партії, і в державному апараті. А безпредметної критики — хоч відбавляй. Ось чому я недавно написав отакі віршовані рядочки:

Чи є між нами хоч один, Хто скаже так: «Я — сучий син…»

Мати: Чомусь мені здається, що критики не завжди були справедливими до Василевих творів… Навіть після смерті його… Я ж дещо читала…

Поет: Скороспечений академік Шамота — тодішній директор інституту літератури імені Шевченка — навіть вимагав переглянути всю творчість Симоненка. Ось послухайте, якими чорними словами цей невіглас глумився над світлою пам’яттю «витязя молодої української поезії»: «Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів… Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути».

Мати: Жахливі слова… Я читала ту статтю — і не вперше боліло серце…

Поет: Стаття Шамоти («литературной сволоты» — як говорили російські поети) називалася «Актуальні питання художньої критики». Вона друкувалася в газеті «Літературна Україна» у 1974 році. До речі, за цю вірнопідданість у часи отупілої брежнєвщини академік Шамота був увінчаний високою премією…

Мати: Мого Васю теж два рази висували на високі премії. Тільки не при житті, а посмертно. Один раз висунули на премію імені Островського, а другий раз — на Шевченківську премію.