Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

class="book">Коли вони вийшли, сеньйора де Ліма знову сіла в крісло і, пропікаючи мене поглядом, сказала:

— Ну й балакуча ж ваша приятелька!

— Це її професійне захоплення, — мовив я, виправдуючись. — А втім, ви спровокували її самі.

— Я гадала — вона скаже щось суттєвіше.

— Ви не вірите в можливості машинної творчості? Я, правду кажучи, теж.

— Ну, скажіть мені, навіщо все це? Який у цьому сенс? Якщо все саме так, як вона каже — у Маріо немає ніяких прав на книжки.

— Здається, так. Звичайно, можна б домогтися відшкодування за привласнення прізвища. Але про користання доробком померлого годі й сподіватися, бо існує заповіт, а цілком імовірно — ще якісь документи, котрі передають це право інститутові.

— Отож… Навіщо ви її сюди привезли? — запитала сеньйора Долорес. — У нас зараз чимало поважних справ, які треба залагодити, а ви ускладнюєте становище.

Я вирішив трохи осадити сеньйору де Ліма.

— Коли вам не подобається, що я привіз доктора Далі, ми можемо зараз же поїхати звідси…

Сеньйора де Ліма глянула на мене з тривогою.

— Не кажіть дурниць, сеньйоре адвокате. Я не для цього вас сюди викликала!

— Докторові Далі можна довіряти, — сказав я примирливо. — До того — вона може нам знадобитися. Вона особисто знайома з Боннардом, була першим рецензентом творів Браго, що їх Боннард передав професорові Сіккарді, і коли треба буде з'ясувати, як ідуть справи в інституті, вона легко знайде причину туди потрапити.

Сеньйора де Ліма трохи вгамувалася, але особливого захоплення не виявила.

— Зараз, справді, знадобилася б людина, яка могла б проникнути в інститут, але я не певна, чи не буде він вашої знайомої більше шкоди, аніж користі. А раптом вона — агент Боннарда?

— Я вже сказав, що цілком їй довіряю, — непривітно відповів я.

— Ну, гаразд, гаразд, — зітхнула сеньйора де Ліма. — Перейдемо до справи: чоловік казав вам, що Маріо втік од мене?

— Так, я це знаю.

— Я майже впевнена, що він знову з'явиться в Пунто-де-Віста. Точніше, у мого брата або, гірше… в інституті. Да Сільва мені дуже допомагає. Робить усе, що тільки може. Він розіслав усюди людей. Завдяки йому вдалося вчора спіймати Маріо. На жаль, ці люди трохи… брутальні. Ви ж знаєте… як на плантаціях. Сеньйор да Сільва — чудова людина, у нього найкращі наміри, але Маріо — тяжкий, нервовий хлопець. Я не хочу, щоб знову дійшло до скандалу… Тому й не зверталася до поліції.

— У чому полягає моя роль?

— Зараз скажу. Маріо вас не знає. Так складалося, що він досі вас не бачив… — трохи збентежилася вона. — Ви хотіли з ним познайомитися… Тому я й подумала, що вам буде легше налагодити з ним контакт, пояснити йому…

— Я вважаю — ви з чоловіком надаремне так довго не довіряли мені. Як ваш адвокат я мушу знати все. А ви приховували від мене, що Маріо в цій справі підтримує Боннарда.

— Це не так, — заперечила сеньйора де Ліма. — Маріо не цікавиться заповітом'. Але він ненавидить мого чоловіка, та й мене не любить… — вона витерла хусточкою сльози, що набігли на очі.

— Зрозуміло. Чим же я все-таки можу допомогти?

— Ви почекаєте тут до вечора. В крайньому разі навіть переночуєте… Тільки-но стане відомо, що Маріо прийшов до Альберді, ви поїдете до мого брата і спробуєте випитати в Маріо, що він збирається робити.

— Чи не краще було б найняти детектива?

— Ні. Ви повинні завоювати його довіру. Ви це зумієте… коли схочете.

— А коли Маріо піде прямо до інституту?

— Йому не вдасться туди дістатися. Про це подбає да Сільва.

— Все-таки знову… — мовив я трохи глузливо.

— Ні, ні. Йдеться не про те, щоб його схопити. Але він про це «е знає.

— Ясно. То ви вважаєте, що він неодмінно приб'ється до Альберді?

— Авжеж.

— Ну, а як він туди не прийде… Адже він може десь ховатися кілька день.

Де Ліма збентежилась.

— Бачте… Ще сьогодні ввечері, найпізніше вночі, він мусить там бути. Вія ладний зробити все..

— Скажіть відверто, чому ви. крутите? — спитав я різко.

— Ні, ні! Я нічого не приховую. Річ у тім, що сьогодні річниця смерті Браго.

VII

Ми саме довечерювали, коли до їдальні зайшов кремезний чоловік, з вигляду схожий на боксера, і, зупинившися за кріслом да Сільва, щось сказав йому на вухо.

Катерина, що сиділа біля господаря, урвала на півслові розповідь і запитливо глянула на нього.

— Даруйте, але є новини про Маріо, — пояснив да Сільва. — Чверть години тому його бачили за два кілометри від селища.

— Ваша розвідка працює блискуче! — грайливо засміялася Катерина.

— Ми застосували дуже простий метод, — відповів господар, не ховаючи задоволення від похвали. — Селище лежить на згині річки, яку перетинає шосе. Щоб дістатися до селища з півночі, треба перейти міст за кілометр од нього. Ми зміркували, що навряд чи Маріо переходитиме річку вбрід — тож і надумали стежити за мостом. Місяць зараз уповні, видно довкола, і не важко помітити з поблизьких кущів, хто переходить. А втім, я сподівався, що Маріо добиратиметься попутною машиною, і наказав своїм людям оточити відтинок шосе між мостами.

— З вас, мабуть, був чудовий командир, полковнику, — здивовано сказала Катерина, але мені здалося, що в її голосі забриніла іронія.

— Не з найгірших, — кивнув да Сільва. — Під час операції під…

— Чи вам не пора вже їхати, сеньйоре адвокате? — нетерпеливо урвала сеньйора де Ліма.

— Сеньйорові не пізно буде вирушити за п'ятнадцять хвилин, — промовив господар діловим тоном. — Може, вип'ємо ще?

— А коли