Оноре де Бальзак - Ежені Гранде. Селяни

Нанон узяла свічку і в супроводі Гранде пішла відчиняти.

— Гранде! Гранде! — скрикнула його дружина, і опанована неясним почуттям страху, кинулася до дверей зали.

Гравці перезирнулися.

— Чи не піти й нам? — промовив пан де Грассен. — Це грюкання, здається мені, не віщує нічого доброго.

Пан де Грассен ледь встиг помітити постать юнака в супроводі розсильного з контори диліжансів, котрий ніс дві величезні валізи й постільний мішок. Гранде різко обернувся до дружини і сказав:

— Пані Гранде, вертайте до свого лото. Я сам поговорю з цим добродієм.

І він швидко зачинив двері зали, де стурбовані гравці знов посідали на свої місця, хоч уже й не грали.

— Це хтось із Сомюра? — спитала чоловіка пані де Грассен.

— Ні, приїжджий.

— Певне, з Парижа.

— Справді,— сказав нотар, витягаючи старого, схожого на голландський корабель годинника завгрубшки на два пальці,— зараз рівно дев'ята година. Хай йому! Диліжанс головного бюро ніколи не спізнюється.

— Він молодий? — спитав абат Крюшо.

— Так, — відповів пан де Грассен. — Багажу з ним щонайменше кілограмів триста.

— Нанон не повертається, — зауважила Ежені.

— Можливо, це хтось із ваших родичів, — сказав голова суду.

— Граймо далі,— лагідно мовила пані Гранде. — З голосу пана Гранде я відчула, що він невдоволений; може, йому не сподобається, коли помітить, що ми розмовляємо про його справи.

— Це, певно, ваш кузен, — звернувся Адольф до своєї сусідки, — дуже вродливий юнак, я бачив його на балу в пана де Нусінгена.

Адольф затнувся — мати наступила йому на ногу і, голосно попросивши в нього два су для своєї ставки, прошепотіла на вухо:

— Помовч, дурню!

Цієї миті увійшов Гранде без дебелої Нанон; її кроки та кроки розсильного залунали на сходах. Слідом за Гранде до кімнати зайшов новоприбулий, який щойно викликав таку цікавість, заполонивши увагу всіх присутніх: його прибуття в цей дім і появу в цьому товаристві можна було б порівняти з падінням слимака у вулик чи появою павича у поганенькому сільському пташнику.

— Сідайте до вогню, — запропонував йому Гранде.

Перш ніж сісти, молодий прибулець вишукано вклонився присутнім. Чоловіки підвелися і відповіли чемним уклоном, дами церемонно зробили реверанс.

— Ви, мабуть, змерзли, пане? — промовила пані Гранде. — Ви, може, приїхали з…

— Оці мені жінки! — буркнув старий виноградар, відриваючись від листа, якого тримав у руці.— Дайте людині відпочити.

— Але ж, тату, може, панові щось треба, — озвалася Ежені.

— Він сам уміє говорити, — суворо відказав виноградар.

Ця сцена здивувала тільки незнайомця. Всі інші звикли до деспотичного поводження старого. Однак після такої розмови незнайомий підвівся, повернувся спиною до вогню, підняв ногу, щоб зігріти підошву чобота, і сказав Ежені:

— Щиро дякую, кузино, я вечеряв у Турі.— І додав, дивлячись на Гранде: — Мені нічого не потрібно, я навіть не стомився.

— Ви, пане, прибули із столиці? — спитала пані де Грассен.

Шарль — так звали сина пана Гранде з Парижа, — почувши, що до нього звертаються, взяв маленького лортнета, який висів на ланцюжку у нього на шиї, приклав його до правого ока, щоб оглянути все, що було на столі, і всіх, хто сидів за столом, зміряв зухвалим поглядом пані де Грассен, потім роздивився на всі боки і відповів:

— Так, пані. Ви граєте в лото, тітонько? — додав він. — Дуже прошу вас, продовжуйте. Хіба ж можна кидати таку цікаву гру…

«Я була певна, що це кузен», — думала пані де Грассен, кокетливо позираючи на нього.

— Сорок сім! — вигукнув старий абат. — Ставте, пані де Грассен, це ж ваш номер.

Пан де Грассен поставив фішку на дружинину картку в той час, як вона, охоплена сумним передчуттям, забувши про лото, поглядала на паризького кузена та Ежені. Вряди-годи молода спадкоємиця нишком кидала на свого кузена погляди, в яких банкірова дружина легко могла помітити crescendo[5] здивування чи цікавості.

Шарль Гранде, двадцятидвохрічний красень, являв собою разючий контраст із цими добрими провінціалами, які, обурені вже самими аристократичними манерами столичного гостя, спостерігали його, щоб висміяти. Це потребує пояснення. В двадцять два роки молоді люди ще схильні до пустощів, як діти. І, напевне, серед них дев'яносто дев'ять із сотні поводилися б так само, як Шарль Гранде. Незадовго перед тим батько сказав Шарлеві, що він має їхати на кілька місяців до свого дядька в Сомюр. Можливо, паризький пан Гранде мав на думці Ежені. Вперше виїжджаючи в провінцію, Шарль вирішив з'явитися там в усій недосяжності модника, вразити своєю розкішшю всю округу, створити епоху в її житті і завезти туди новітні винаходи паризького життя. Одне слово, в Сомюрі він збирався ще більше часу, ніж у Парижі, витрачати на полірування нігтів і підкреслювати вишуканість одягу, яку елегантна молодь часом замінює недбалістю, не позбавленою грації. І Шарль узяв із собою найчепурніший мисливський костюм, найкращу рушницю, найкращого ножа в найкращих піхвах. Він привіз цілу колекцію чудових жилетів: були серед них сірі, білі, чорні, з золотистим полиском, з блискітками, з візерунками, кольору скарабея, подвійні, шаллю, з прямим комірцем, із відкладним, застібувані доверху, з золотими ґудзиками. Він узяв із собою комірці та галстуки всіх фасонів, які були тоді в моді. Не забув і двох костюмів, пошитих у кравця Бюїссона, та найтоншої білизни. Взяв і прегарну золоту туалетну шкатулку, подарунок своєї матері. Набрав всіляких дрібничок, без яких не обійдеться денді, не забувши й чарівне мініатюрне письмове приладдя, подароване йому найлюб'язнішою, принаймні для нього, в світі жінкою, вельможною дамою, яку він звав Аннетою і яка відбувала нудну подружню подорож до Шотландії, ставши жертвою певних підозрінь, через які доводилося на якийсь час