Володимир Олександрович Яворівський - Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…

«Він приїхав у Городища тільки посеред липня, коли я вже провалилася у відчай і приховати тяж було неможливо. Він приїхав обіднім автобусом із райцентру, але не прийшов до мене. Купався, їздив на батьковому мотоциклі рибалити на Савчині ставки в покинутих хуторах. Ці дні, години, хвилини були для мене суцільним стражданням. Я падала на ліжко і ревіла, впиваючись зубами в подушку. Була на межі самогубства. Мене стримував лише плід нашої любові, який уже нагадував про себе ніжкою чи ручкою…

Ми зустрілися лише четвертого дня, коли він з рушником через плече прийшов купатися до ставка. Довго плавав, я чекала на березі.

– Нічого не розумію, Павличку, – тремтячим голосом прожебоніла, коли він витерся і нарешті помітив мене.

– У мене була практика в колгоспі на Луганщині. Думав, ти давно зробила аборт…

– Чекала твоєї поради, мій рідний, – я підхопила край рушника і допомогла йому витерти спину. Красиву, засмаглу, любу мені спину із великою родимкою на лівій лопатці.

– Порада проста, як клямка у хвіртці: зробити аборт, вчитися, а тоді одружимося, Насте, – він витягнувся на вигорілій траві і очима показав, щоб лягла поруч.

– Вже пізно, Павле. Крім того, мама мені заборонила викидати дитину. Ти не переживай. Ніхто в Городищах не знатиме, що це – від тебе. Так порадила мама. Крім неї, в мене нема нікого, Павле. Вона пережила подібне… Ти ж знаєш. Я виросла без батька.

Сказала це і заточилася від нападу нудоти, жалю до себе і до моєї мами, гострого болю в серці і затьмарення в очах. Та мені вистачило сили втриматися на ногах, не розридатися при ньому, ступити на рідну стежку, що веде через город до нашої хати, а далі стежка провела мене аж до порога. Аж тут я дала волю сльозам і крику. Лупцювала мокру від сліз подушку кулаками, кричала до хрипоти, судома зводила мені щелепи і пальці рук.

Та воно раптом здригалося в мені, я сторожко затамовувала подих, забувала про все на світі і слухала тільки його, ріднесеньку кровиночку, живу часточку мого єства. Мого і Павлового єства. Виснажена, в чеканні, поки воно знову заворохобиться, я заспокоювалась і навіть западала в забуття, чи то напівсон, чи напівпритомність.

Краєчком свідомості ще сподівалася, що Павло ось-ось сяде біля мене на ліжку, заспокоїть, погладить, як казав, «притрушені золотою пергою», коси. Поцілує, казав, «стручки негритянських губів». Притулиться устами чи вухом до мого живота, щоб почути, як живе наше спільне створіннячко, плід нашого шаленства і медового одуру…

Та Павло не приходив, дитяточко не ворушилося, на мене нападала образа і жаль самої себе – з новою силою ревіла, закашлювалась, хрипла і сходила сльозами. Ходила по хаті і знову падала на ліжко.

– А ну перестань зараз же, телице! Порозкошувала – і годі! Добре, що хоч порозкошувала. А тепер – будні. Життя. Я все бачу. І все знаю. Ти повторила мою долю, доню. Нічим тобі не можу дорікнути. Я любила так само. І всім життям заплатила за те, що пробігла раєм… Здою корову, а ти встань, умийся, напийся свіжого молока і спи. Думай про дитинку. Городище тиждень помантачить язики і – замовкне. А рід наш, Сиротюків, продовжується. Дай, Боже, хлопчика»

– Передай Людмилі Карпівні, що святкувати перемогу будемо в штабі, а не в ресторані, – сказав Президент охоронцеві Юркові. – Впускати всіх, навіть бомжів. Харчі – народні. Печена картопля, сало, варені яйця, кислі огірки, тюлька з пахучою сільською олією, домашня ковбаса. Але – багато. У полив’яних мисках. Чорний хліб. Обслуга – дівчата з ансамблю Вірського чи хору Верьовки.

Він висипав у майже погаслий камін два пакети сухого пального, підпалив його. Білі кубики кволо затліли, тоді зайнялися синюватим полум’ям. І нарешті яскраво спалахнули, осяявши пащу каміна.

Почекав, поки охоронець зникне за дверима.

Павло боявся, що, залишившись на самоті, Богородиця-Покрова знову почне його виховувати. Це якесь наслання. Мука. Одур! Може, від «Янки ґоу додому»?

Став на коліна перед іконою «української Богородиці-Покрови», яку оплатив один із дружніх йому олігархів. Грецький богомаз скопіював ікону геніально.

Більш освяченішої ікони в Україні немає. Лик Марії ледь проглядаються, та очі її пильні, як рентген, – видивляються Україну з минулих віків. Століттями вивчають українців. А зараз – українського Президента, якого на іконі зображено внизу серед інших українців.

– Отче наш, який є на небесах! – прошепотів Президент, і в цей час зателебенив синій урядовий телефон із золотавим тризубом.

Він подумки лайнувся і встав з колін. Підійшов до апарату.

– Пане Президенте! Будьте біля телевізора, зараз оголосять екзитполи. Думаю, що Алігатор і Янаконда прикупили соціологів. Зараз побачимо. О, пішли перші дані. Я передзвоню вам, – сказала Людмила і вимкнула зв’язок. Доглядачка за мною. Ксенине всевидюще око! Щоб воно осліпло!..

«Веселенька після роздачі пенсії мама кинула лукаво:

– Вася Кабася переконує Городища, що ти, вродьби, від нього понесла, і він на тобі буде женицця…

Мої вуха сприйняли це, як повів теклівського вітру з Тульчина. Жирненький, кругленький, масний, як кабанчик, Васька з нашого класу, якого ми вважали не парубчаком, а особою середньої статі, –