Євгенія Подібна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Я — росіянка, приїхала в Україну наприкінці 2014-го. Зараз, через стільки років потому, шкодую лише про одне — що не приїхала раніше. Я жила у Челябінську, займалася спортом. Життя за графіком. Телевізор не дивилася. Коли Крим «віджимали», було незрозуміло, що відбувається, з телевізора лилися потоки якоїсь маячні. Люди мислячі в Росії у шоці від усіх оцих рухів були. Влітку поспілкувалася з киянами, харків’янами, моїми друзями з цього боку, і стала вимальовуватись правда: що тут щось зовсім нездорове відбувається.

Спершу збирала інформацію, шукала варіанти, як допомогти. І скоро стало зрозуміло, що треба залишатися тут — бо звідти, з Челябінська, допомагати майже неможливо було б, хіба що гроші переводити. В якийсь момент просто прийняла рішення, зібралась і поїхала. Спершу до мене ставились насторожено. Але всю мою біографію можна прочитати в Інтернеті, приховувати мені нічого — все, як на долоні…

Почала спілкуватися з людьми, знайомилась, дізнавалася, що до чого. Спершу потрапила до добробуту «Північ», який тоді був при батальйоні «Золоті ворота». Місяців три ми в «учебці» готувалися їхати в зону АТО, але зрештою нас просто кинули. Розформували, розкидали. На фронт нас ніхто не відправив. Хоча це був дуже дружний і дуже вмотивований колектив, усі справді хотіли на передову. Не знаю, може, це був відмив грошей такий — навчити і розігнати… Зараз із того складу всі уже воюють — хто де, але все одно, так чи інакше, всі потрапили на передову. Багато часу я втратила в «учебці» тій, хоча, звісно, і багато чого там навчилася. Тоді саме було Дебальцеве, а ми лиш дивилися по телевізору і стискали кулаки — так усім хотілося швидше туди поїхати… Ми розуміли, що ми там потрібні, постійно ходили і запитували, коли нас відправлять, ну коли, ну ми ж уже готові…

На передовій я опинилася аж навесні 2015 року. Спершу потрапила до медиків. Закінчила курси тактичної медицини. Евакуювала поранених із лікарем. Мені пощастило, бо жодні курси не замінять навчання у кваліфікованого медика-професіонала. На етапі евакуації медики «швидкої» найкраще орієнтуються, не губляться, мають уже потрібні навички. До нас потрапляли поранені, яких уже вивезли на бронетехніці. Прямого вогневого контакту з ворогом у нас не було, але нам прилітало все, що не перелітало наші позиції на «нулі» — артилерія, міномети, — багато «приходів» було по нас. Досі дивуюсь, як нам тоді не побило машину.

Потім я перейшла в добровольчий батальйон «Дніпро-1» і поїхала у Піски. В Авдіївку заїжджали, у Водяне, там трохи працювали. Потім батальйон став на блокпостах, десь на третій лінії. Тоді саме почався процес переведення добровольчих батальйонів у Збройні сили. Коли «Дніпро-1» осів у тилу, звідти пішло 90 %, мабуть, людей, які там воювали. Почалася переатестація, коли людей з посвідченням УБД і тих, хто воював, викидали. Зараз у «Дніпрі-1» з тих людей залишились одиниці. Наприклад, є ті, хто в перші роки війни втратив здоров’я і яким уже просто нікуди йти. Те саме можна сказати і про хлопців з Донецької й Луганської областей — їм теж уже нікуди йти. Хтось родину завів і осісти вирішив… Різні в людей були причини. Але ті, хто хотів далі воювати, пішли в армію.

Ми довго думали, куди йти служити, придивлялися до підрозділів і дійшли висновку, що треба контракт підписувати. До речі, саме з добробатів вийшло багато гарних офіцерів. Хтось курси офіцерські закінчив, хтось уже вищу освіту здобув. Я думала спершу про 128-му бригаду, куди дехто з наших хлопців пішов. Потім хотіла в 93-тю, ми з ними поряд у Пісках були ще в 2015-му. Жінок тоді неохоче брали в армію, і зараз я, в принципі, розумію, чому. Зрештою прийшло відношення з 24-ї бригади. Почитала, що за бригада, і погодилась. Там і досі.

Щодо тих, проти кого я воюю… Я не вважаю їх «своїми». Була людина, яка колись мені сказала: «Нафіга ти сюди приїхала? Ви там, у Росії, усі однакові». Я відповіла, що не треба робити поспішних висновків. Я розумію, чому він так говорив, він мав право на свою думку, бо ці люди прийшли в його дім. Але не треба всіх гребти під одну гребінку. Згодом цей чоловік підійшов до мене і сказав, що змінив свою думку. Часом лише жартують про «сурових челябінських», «чавунні унітази» і про те, що ми ніж на хліб намащуємо.

Я не можу змінити свою національність і своє місце народження. Але, на щастя, людина — не дерево і має право вибору, де і з ким їй жити. І 2014-й — це був рік, коли мені треба було зробити вибір. Є балаболи, ліберали, які приїжджають сюди, бо там їх «притисли», я їм не дуже вірю. А є росіяни і білоруси, які приїхали сюди, узяли зброю до рук і почали захищати, і вони кров’ю заслужили право тут жити. За іронією долі, я служу у львівській бригаді, й «сєпари» аж трусяться, коли ми заходимо, — бо це ж «западенці», це ж «бандерівці», «львівські карателі».

Мене завжди сприймали адекватно. Я ніколи не роблю ставку на свою стать, але ніколи й не б’ю себе в груди, мовляв, «я — пацан», «я — мужик». Я просто виконую свою роботу на совість. У чомусь гірше за інших, у чомусь, може, трішки краще. Гранату Ф-1 на 50 метрів, наприклад, я не кину. Але й хлопець далеко не кожен її так кине. Нічого особливого я для себе не вимагаю, ніяких умов, намагаюся працювати так, щоб ні в кого і думки