ПерсеФона - Сховай мене від темряви
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Майже не встиг. — Ілай тримав істоту за хвіст. Щосили він жбурнув її об паркан, потворна голова тріснула навпіл. — Дозволь провести тебе додому? — Ілай галантно підставив мені руку. — Полю, не стій, як стовбур. Пішли хутчіше. Всіх потвор мені не розштовхнути. Ти мене чуєш? — Але я стояла, як мармурова статуя. Тоді мій рятівник потягнув мене в сторону будинку. Ми майже бігли.
— Швидше — швидше! — Примовляв він. — Дівчина, пересувай ноги хутчіше. Не дивись на всі боки. Опусти очі. Вір мені. — Коли ми були вже майже коло під’їзду Ілай лагідніше звернувся до мене: «Де ключ? Чорт, що з тобою?! — І знову цей власний тон, — де він?!» — Ілай обшукав мої кишені.
— Ось він. — Весь цей час я тримала його в руках так міцно, що на долоні залишився слід. Ілай нетерпляче штовхнув мене в парадну. Коли врешті за мною зачинились двері моєї оселі, я почала приходити до тями. Ілай зачиняв вікна. Він ще щось мені казав, але я не розуміла жодного слова. Ніби мова його була іноземною, незрозумілою. Кожна клітина мого тіла тремтіла. Що він каже? Голос Ілая доходив до мене ніби з далеку.
— В тебе є хоч трохи інстинкту самозбереження? Я не очікував, що ти така боягузка. Пам’ятаю нашу першу зустріч. Ти завалила потвору не моргнувши й оком. Гей, ти як? — Він сів коло мене та акуратно торкнувся плеча.
— А якось ніяк. Я не розумію…
— Чого саме?
— Ти в моєму домі.
— Еге ж. Тебе саме це зараз бентежить? На вулиці декілька істот намагаються потрапити в будинок.
— Вони знайдуть нас!
— Напевно. Шукають вони тебе, твій запах вабить їх. Але мій спантеличує і не дає знайти тебе. Якщо ти хочеш аби я пішов…
— Ні, залишся! — Йому сподобалися мої слова, а може те, що я наразі залежала від нього, подобалось ще більше. Він відчув, що його близькість лякає мене. Тому Ілай відійшов до вікна і вмостився на підвіконні.
— Мій запах врешті переб’є твій і вони відповзуть.
— Дякую тобі. Ти вже не вперше рятуєш мене. — Він кивнув. Я підтягнула ноги на крісло, обійняла коліна. Не мала сил ані встати, ані щось робити, чи просто рухатися. — Як би не ти, ця істота вбила б мене.
— Не одразу. — Мої очі стали більше в декілька разів. — Ці потвори харчуються вами. Тому, думаю, це була б повільна смерть. Ой, я тебе лякаю?
— А сам як думаєш?
— Мені просто важко зрозуміти, чому ти завжди спізнюєшся додому? Де ти вітаєш, поміж хмаринками? Коли ти, врешті, станеш серйозно відноситись до себе?
— Зараз ти схожий на мого батька. І так, ти лякаєш мене. До речі, такі як ти, як ви харчуєтесь, теж… Людьми?
— Ні, не бійся.
— А що ж ви їсте?
— Те що і ви. Окрім фаст- фуда, звісно. — Він ще і жартує! Далі настала тиша. Ми мовчали. Про що було розмовляти? Про найулюбленіші страви? Хто він? Звідки? Стільки запитань, але не має сил навіть їх задати. Стрес давив на очі. Я перестала тремтіти, мені стало тепло. Відчуваючи вантаж втоми на собі мої оченята заплющились. Було так солодко.
— Засипай. — Почула я крізь сон хриплий оксамитовий голос Ілая. Перед тим, як Морфей закутав мене, я встигла розгледіти його. Він сидів на підвіконні склавши руки на грудях. Все його тіло було напружене, ніби рись перед стрибком. Мій охоронець боронив мене. Чому б і не спати? Він такий гарний, цей чоловік…
Ранішнє світло заповнило кімнату. Було щось незвичне, якесь відчуття у грудях… Я відкрила очі. Всі ставні були відчинені. Вони ніколи не були відкритими так рано. Коло мене на чайному столику лежав папір. На ньому олівцем була намальована поетично гарна жінка, яка спить. В ній я ледве впізнала себе. Під малюнком був напис каліграфічним почерком, грубим чоловічим, але гарним: «Така прекрасна. Нічого не бійся, коли я поруч. Ілай». Пальцем я провела по напису, намагаючись уявити, як він малював, що відчував. Те, як він мене бачить. Мене трохи збентежило щось, але тільки на мить. Звук вхідних дверей відволік мене.
— Це я! — Льока за своєю природою була, як кішка. Ходила швидко, проте тихо. Тому вона завжди сповіщала про свій прихід додому брязканням дверей та вигуком. І навіть те, що її нога була закута в гіпс, не обтяжувала її легкої ходи.
— Привіт! — При цих словах вона підняла високо брови.
— Доброго ранку.
— О, я бачу побачення було не ахті?
— Побачення? — Думки в моїй голові намагалися скластися в один доцільний пазл. — Я геть про нього забула!
— Що ж ти робила? Спала?
— Ну, майже. — Я протягнула малюнок подрузі. Льока недовго його вивчала, потім сіла навпроти мене і розсміялася.
— Ти чого? — Образилась я.
— Я б написала: «Така кумедна… Я збіг, коли ти спала!»
— Що ти верзеш?
— Я живу з тобою вже декілька років. Ти хропеш, як борів, ще в тебе розпухають губи та ніс. Він — романтик. До речі, хто такий Ілай?
— Цей чоловік. — Багатозначно сказала я. Так ми називали між собою Ілая.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сховай мене від темряви», після закриття браузера.