Юлія Ілюха - Неболови

частина атмосфери, повітря, розфарбоване сонячними променями. Ловити його — марна справа, лише вітер гулятиме між пальцями. Анька ще маленька і нічого цього не знає. Вона лише восени піде в перший клас, тому уважно слухає брата, повернувшись набік та підперши голову рукою.

Толя замовкає. Переминає в пальцях стебло щириці. Він дивиться на сестру, а бачить матір. Такі самі очі, ніс, м’яке волосся, навіть родимка біля вуха в обох однакова. Хоч тати в них із сестрою різні, обоє вони пі­шли в неї. Толя її ще пам’ятає. Анька тоді була зовсім крихітною, ледве ходити навчилася. Її пам’ять не зберегла жодних спогадів. А йому мати ще довго снилася вночі.

…Вечір. Вони із сестрою самі. У хаті не топлено від­учора, дров — ані трісочки. Надворі морозяно, навіть вода в сінях пришерхла кригою. Анька плаче в ліжку. Голодна. Скиглить, наче звіреня в зоопарку. Він виходить у передпокій і гримає дверцятами столу. Є лише крупа. Пшенична чи, може, ячка — тепер уже не згадає. У холодильник біля дверей навіть не заглядає — той давно зламався і почав укриватися іржею. Серед купи брудного посуду на столі знаходить каструлю, сяк-так її миє холодною водою над тазом-умивальником — як може у свої сім. З острахом підходить до електроплитки, що стоїть на табуретці біля холодильника. Праву руку колють невидимі голки, як тоді, коли він поставив на неї мокру кружку. Тепер Толя вже навчений. Витирає каструлю зовні брудною ганчіркою, наливає в неї води, опускає на кружало плитки і тільки тоді береться за провід. На якусь мить завмирає. Від страху. Провід звисає зі зведеної руки чорною змією, готовою вжалити будь-якої миті. Анька заходиться плачем. Стиснувши губи, уставляє штекер у розетку та швидко відсмикує руку. Єдине око електроплитки спалахує червоним. За кілька хвилин на дні каструлі народжуються перші несміливі бульбашки. Їх дедалі більшає. Тоді Толя бере кульок із крупою і майже весь висипає його у воду. Скоро каша починає невдоволено пирхати й вилазити з посудини. Пахне горілим. Він смикає за провід. Штекер падає на зачовгану підлогу. Гріє холодні руки над парою, знаходить якусь кришку і накриває каструлю. Хай натомиться, як каже сусідка баба Настя. Толя згадує, як кілька тижнів тому вона пригощала їх смачною гарбузовою кашею із цукром та ложкою жовтого розтопленого масла зверху. Облизується й знову заглядає в стіл. У дальньому кутку знаходить два шматочки цукру-рафінаду. Жадібно їсть їх очима, але дивиться на сестру і з жалем відкладає цукор убік. Зараз він годуватиме Аньку. Віддирає в холодній воді від тарілки рештки їжі. Пучки німіють і стають мов чужі. Каша затужавіла, як гумова. Він колупає її ложкою та із сумнівом дивиться на цукор. Зрештою, знаходить вихід: кидає рафінад у чашку й заливає водою. Колотить, куштує. Солодко. Поливає гарячу кашу. Сестрі наїдок не подобається. Вона плюється і не хоче розтуляти рота. Замурзане личко кривиться в нескінченному плачу. Кашею тепер перемазано все і всі — Анька, він, ліжко, підлога. Спересердя починає їсти сам. Недоварена крупа скрипить на зубах, але Толя цього наче не помічає. Шлунок стискається і бурчить. Як же хочеться тієї пахучої гарбузової каші з краплинками масла!

У сінях чути голоси. Тупають невидимі ноги. Падають і дзвенять порожні пляшки. Двері рвучко ­розчаху­ються, і в хату майже ввалюється матір. З нею — незнайомий дядько. Вони міняються так часто, що Толя не встигає запам’ятовувати їхніх облич. Згодом зникають, як зникли в алкогольному вихорі його і Аньчин тати. Мати хапається руками за край столу, знаходить точку опори, п’яно сміється. Навколо рота в неї — розмазана яскрава помада, немов вона напилася чиєїсь свіжої крові, довге волосся збилося у ковтун, стара бабина «плюшка» викачана в снігу та грязюці. Вона обводить кімнату каламутним поглядом, не здатним на чомусь сфокусуватися. Толя заклякає, притискає до себе сестру, яка не припиняє плакати. Зарослий бородою дядько тупцяє у дверях, притискає до засмальцьованої куртки пляшку. «Давай сюди!» — командує матір. Дядько слухається, вона гримить посудом у пошуках якоїсь закуски, а не знайшовши, матюкається. Розливають горілку у дві склянки, п’ють швидко, як воду. Мати помічає Толю з Анькою.

— Мишенята мої, заждалися мамку? — Хитаючись, іде до дітей, розводить руки для обіймів, наче полює на них. Лізе цілувати. Толя ухиляється і сам починає рев­ти в унісон із сестрою. «Тш-ш-ш, тихо», — свариться на них пальцем, ледве тримаючись на ногах. Нарешті ловить, притискає обох до себе, дихає в біляві потилиці горілкою та перегаром. У передпокої дзвенять склянки. «Е-е-е, мені залиш!» — кричить до дядька. Іде до нього, тримаючись за стіну. Ллється горілка. Виповзають назовні кістляві потворні демони. Хлипаючи, Толя встає і причиняє двері. Заплющує очі й притискає до себе сестру. Холодне ліжко обіймає їх колючою верблюжою ковдрою.

На горищі Толиної пам’яті серед поганих спогадів часом трапляються інші, сонячні й теплі. Коли мати, проспавшись після пиятики, каялася і падала перед дітьми на коліна. Богом клялася — більше ні краплини. Вони стояли перед нею, брудні та голодні, і вкотре вірили. Тулилися до неї. Вона притискала їх до себе обома руками, цілувала і плакала, плакала, плакала, жаліючи себе, непутящу, та дітей своїх безталанних. Наступні кілька днів минали в безхмарному щасті. Блакитному щасті. Кольору неба. Мати хазяйнувала у хаті та на подвір’ї, безперервно ремонтувала, прибирала, куховарила, прала. Тоді Толя її відчайдушно любив, прощаючи всі кривди. Увечері брав її натруджені руки у свої, притискав до личка, по-котячому терся об загрубілу, пошерхлу шкіру. Вона вкладала їх з Анькою спати, розповідала вигадані казки про Кота-космонавта та Песика-льотчика, і сама, сидячи біля них, засинала від утоми. А на ранок зривалася. Із позиченою в баби Насті десяткою ішла до магазину по хліб і не верталася. Приходила лише пізно вночі чи наступного дня. Не сама. Із черговим товаришем по чарці. Іноді ті залишалися. Жили в їхній хаті. Міняли на горілку все, що могли винести. Пили без просипу. Били пляшки і билися самі, до крові та синців. Материне обличчя запливало фіолетово-чорними барвами. Толя не криючись плакав. Він боявся цих страшних дядьків, боявся жінки, яка чомусь називала себе його матір’ю.

…Одного дня, коли повітря вже пахло весною і поверталися з вирію перші шпаки, до їхнього двору з поваленим парканом під’їхала заляпана брудом чорна легковушка. Толя з Анькою саме гралися біля порожньої дровітні — били дрючками по калюжах з талого снігу; мати спала в хаті п’яна. З машини в грязюку ступили дядько з тіткою. Чужі, із серйозними очима. Толя хотів був сховатися від них за горбатими рештками сараю, та не встиг — сестра висіла на його руці, а чужинці вже були у дворі. Підійшли, привіталися, як із дорослими. Присівши навпочіпки, дядько спитав, як звати його і сестру. Тітка стояла поруч, у своїх великих окулярах схожа на мудру сову з мультика. Відповів, набурмосившись та похню­пивши голову, наче передчував щось недобре.

— А мама ваша де? — не вгавав дядько.

— Спить, — непривітно буркнув у відповідь.

Не чекаючи запрошення, гості переступили поріг. У хаті одразу забив ніздрі густий запах перегару. Мати чи то стогнала, чи то хропла на ліжку. Як прийшла зранку — так і завалилася в чому була, одягнена і взута. Пробували добудитися — де там. Вона лише белькотіла уві сні та закочувала очі. Толі було соромно за матір перед цими незнайомими людьми. Він не розумів, чого їм треба, але питати боявся.

Тітка-сова нишпорила по хаті та щось безперервно записувала у велику теку з паперами. Кривилась, коли двома